Рішення № 93744562, 22.12.2020, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

22 грудня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/4536/20

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Свергун І.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Білокуракинського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

23.11.2020 до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивачка, ОСОБА_1 ) до Білокуракинського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (далі – відповідач, Білокуракинське ОУПФУ), в якій позивачка просить визнати протиправним та скасувати рішення Білокуракинського ОУПФУ від 20.07.2020 № 13 про відмову позивачці в призначенні пенсії; зобов`язати відповідача зарахувати позивачці до страхового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком періоди навчання у Стаханівському медичному училищі за денною формою навчання з 01 вересня 1975 року по 08 грудня 1978 року, з 01 вересня 1979 року по 01 березня 1980 року та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з урахуванням набутого страхового стажу на день повторного розгляду.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що 14.07.2020 позивачка звернулась до Пенсійного фонду України із заявою та необхідним пакетом документів для призначення пенсії за віком.

Рішенням № 13 від 20.07.2020 відповідач відмовив позивачці у призначенні пенсії за віком, оскільки до стажу роботи не зараховано період навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 28.02.1980 у зв`язку з відсутністю уточнюючої довідки про тривалість навчання на денній формі у відповідні роки, відповідно до п. 8 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, яка затверджена Постановою КМУ № 637 від 12.08.1993.

Відповідач обрахував страховий стаж позивачці 25 років 09 місяців 23 дні, що є недостатнім для призначення пенсії за віком.

Позивачка вважає вказане рішення протиправним та таким, що порушує її право на пенсійне забезпечення, що стало підставою для звернення до суду.

Ухвалою суду від 25.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі, визначено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) сторін.

16.12.2020 відповідач на адресу суду надав відзив на позовну заяву (арк. спр. 35-40), в обґрунтування якого зазначив, що 16.07.2020 ОСОБА_1 звернулася до Білокуракинського ОУПФУ з заявою про призначення пенсії за віком.

Відповідно до наданих позивачкою документів для призначення пенсії за віком встановлено, що згідно копії диплому серії НОМЕР_1 період навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 28.02.1980 перетинається з періодом роботи у Троїцькій райсанепідстанції з 12.12.1978 по 30.07.1979.

Відповідно до п. 8 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, яка затверджена Постановою № 637 від 12 серпня 1993 року, у зв`язку з розбіжностями у стажі ОСОБА_1 мала надати уточнюючу довідку про тривалість навчання на денній формі у відповідні роки.

За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів.

Відповідної довідки позивачкою надано не було.

Згідно наданих документів страховий стаж роботи ОСОБА_1 складає 25 років 09 місяців 23 дні, який є недостатнім відповідно до ст. 26 розділу ІІІ Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Тому відповідачем прийнято рішенням № 13 від 20.07.2020 про відмову в призначенні пенсії за віком.

На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-77, 90 КАС України, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносин.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , що підтверджено наявними в матеріалах справи копіями: паспорта громадянина України та довідки про присвоєння ідентифікаційного номера (арк. спр. 22-25).

Трудова книжка НОМЕР_3 , видана на ім`я ОСОБА_1 13.12.1978, містить такі записи щодо спірного періоду роботи:

Троїцька райсанепідстанція:

№ 1 – від 12.12.1978 – прийнято на посаду дезінфектора;

№ 2 – від 30.07.1979 – звільнено відповідно до поданої заяви;

№ 3 – від 01.04.1980 – прийнято помічником санітарного лікаря по комунальній гігієні (арк. спр. 7-8).

Дипломом ВТ-І № 107379 від 01.03.1980, реєстраційний номер 4646, підтверджується, що ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_1 (арк. спр. 17 зв.)) в 1975 році вступила до Стахановського медичного училища та в 1980 році закінчила повний курс названого учбового закладу по спеціальності санітарний фельдшер. Рішенням Державної кваліфікаційної комісії від 28.02.1980 ОСОБА_2 присвоєно кваліфікацію санітарний фельдшер (арк. спр. 26).

16.07.2020 позивачка звернулася до Білокуракинського ОУПФУ з заявою про призначення пенсії за віком, зареєстрованою за № 605, додавши до заяви документи, зазначені в розписці-повідомленні (арк. спр. 46-47).

Рішенням Білокуракинського ОУПФУ від 20.07.2020 № 13 відмовлено ОСОБА_1 в призначенні пенсії у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. Рішення обґрунтовано тим, що згідно наданих документів страховий стаж роботи складає 25 років 09 місяців 23 дні, наявного страхового стажу роботи недостатньо для призначення пенсії за віком. До стажу роботи не зараховано період навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 28.02.1980 у зв`язку з відсутністю уточнюючої довідки про тривалість навчання на денній формі у відповідні роки, відповідно до п. 8 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, яка затверджена Постановою № 637 від 12 серпня 1993 року (арк. спр. 59-60).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбаченим законом.

Призначення, виплата та перерахунок призначеної пенсії регулюється Законами України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року № 1788-XII (далі – Закон № 1788), “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі – Закон № 1058).

Закон 1788 гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових та соціальних пенсій.

Статтею 1 Закону 1788 передбачено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Порядок звернення за призначенням пенсії, строки призначення та виплати пенсії, припинення та поновлення виплати пенсії передбачені статтями 44, 45, 49 Закону № 1058.

Згідно з частиною першою статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина друга статті 24 Закону № 1058-IV).

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (частина четверта статті 24 Закону № 1058-IV).

Відповідно до положень частини першої статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема: з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років

До досягнення віку, встановленого абзацами першим і другим цієї частини, право на пенсію за віком за наявності відповідного страхового стажу мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку, зокрема, 59 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1960 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з паспортом громадянина України НОМЕР_4 , дата народження ОСОБА_1 – 14.01.1961, тобто станом на 16.07.2020 (дата звернення за призначенням пенсії) їй вже виповнилося 59 років 6 місяців.

Щодо наявності необхідного стажу тривалістю не менше 27 років суд зазначає таке.

Відповідачем обчислено страховий стаж у 25 років 09 місяців 23 дні згідно з наданими документами та не зараховано до страхового стажу період навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980, тобто не зараховано 3 роки 9 місяців 9 днів до загального страхового стажу.

Надаючи правову оцінку доводам відповідача про неможливість зарахування до страхового стажу роботи ОСОБА_1 періоду навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980, суд зазначає таке.

Як на підставу для відмови в зарахуванні до загального страхового стажу спірного періоду навчання відповідач посилається на відсутність уточнюючих довідок про тривалість навчання на денній формі у відповідні роки.

Згідно з частиною першою статті 48 КЗпП України та статтею 62 Закону № 1788 основним документом про трудову діяльність працівника, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі – Порядок № 637).

Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до п. 8 Порядку № 637 час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.

За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів.

Як встановлено судом, записи трудової книжки позивачки не містять відомостей про навчання у Стахановському медичному училищі у період з 01.09.1975 по 08.12.1978 та з 01.09.1979 по 01.03.1980.

При цьому спірний період навчання підтверджується дипломом НОМЕР_1 від 01.03.1980, відповідно до якого ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_1 (арк. спр. 17 зв.)) в 1975 році вступила до Стахановського медичного училища та в 1980 році закінчила повний курс названого учбового закладу по спеціальності санітарний фельдшер. Рішенням Державної кваліфікаційної комісії від 28.02.1980 ОСОБА_2 присвоєно кваліфікацію санітарний фельдшер (арк. спр. 26).

Окрім того, суд зауважує, що позивачем на підтвердження відомостей про навчання в спірний період надано суду довідку від 06.11.2020 № 296, видану Стахановським відділом медичного коледжу державної установи Луганської народної республіки «Луганського державного медичного університету ім. Святителя Луки», згідно з якою ОСОБА_2 01.09.1975 вступила до ОСОБА_3 медичного училища та 28.02.1980 року закінчила повний курс навчання за спеціальністю «Санітарний фельдшер» (денна форма навчання). Рішенням державної кваліфікаційної комісії від 28.02.1980 присвоєно кваліфікацію санітарний фельдшер. Підстава видачі: наказ про зарахування до числа студентів № 55 від 22.08.1975; про відрахування з числа студентів наказ №121 §5 від 08.12.1978; наказ про відновлення в числі студентів № 147 §1 від 31.08.1979; наказ про закінчення учбового закладу №31 від 28.02.1980; диплом НОМЕР_1 від 01.03.1980 року, реєстраційний номер 4646 (арк. спр. 8).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (пункт 53 рішення у справі «Ковач проти України» від 07.02.2008, пункт 59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19.10.2004, пункт 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011, пункт 54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30.10.2014 тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Отже, позивач опинився в ситуації, що відповідно позбавляє його можливості забезпечити належний захист своїх прав.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Загальної Декларації прав людини, пункту 4 частини першої Європейської Соціальної хартії та частини третьої статті 46 Конституції України кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Відповідно до консультативного висновку «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» від 21 червня 1971 року Міжнародного суду ООН документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Суд приймає до уваги і практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» має застосовуватися при розгляді справ як джерело права. Так, під час розгляду справ проти Туреччини (зокрема, "Loizidou v. Turkey", "Cyprus v. Turkey"), проти Молдови та Росії (зокрема, "Mozer v/ the Republic of Moldova and Russia", "Ilascu and Others v. Moldova and Russia"), ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Такий висновок ЄСПЛ слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі "Cyprus v. Turkey", ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.

Таким чином, документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом із іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку.

Статтею 76 КАС України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З наведених підстав суд приймає до уваги інформацію, що міститься у довідці від 06.11.2020 № 296, виданою установою, яка розміщується на тимчасово окупованій території України.

Відповідно до частини першої статті 38 Закону України “Про професійну (професійно-технічну) освіту” час навчання у закладі професійної (професійно-технічної) освіти зараховується до трудового стажу здобувача освіти, у тому числі в безперервний і в стаж роботи за спеціальністю, що дає право на пільги, встановлені для відповідної категорії працівників, якщо перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує трьох місяців.

Записами у трудовій книжці ОСОБА_1 та довідкою від 06.11.2020 № 296 підтверджується факт проходження позивачкою навчання у період з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980 та працевлаштування за набутою професією 01.04.1980, тобто в тримісячний строк після закінчення навчання, що у відповідності до вимог частини першої статті 38 Закону України “Про професійну (професійно – технічну) освіту” є підставою для зарахування всього періоду навчання до трудового стажу.

Таким чином, відповідачем неправомірно було не зараховано до загального трудового стажу позивачки період навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд бере до уваги і практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” має застосовуватися при розгляді справ як джерело права.

Так, під час розгляду справ проти Туреччини (зокрема, "Loizidou v. Turkey", "Cyprus v. Turkey"), проти Молдови та Росії (зокрема, "Mozer v/ the Republic of Moldova and Russia", "Ilascu and Others v. Moldova and Russia"), ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibiacase), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.

Як зазначив ЄСПЛ у справі “Andrejeva v. Latvia” (п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.), стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак, якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків, ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачів вимогам.

У справі “Будченко проти України” (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ також зазначив, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивачки ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема, ст. 14 Закону № 1788, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку. ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі “Ковач проти України”, п. 59 рішення у справі “Мельниченко проти України”, п. 50 рішення у справі “Чуйкіна проти України” тощо). Суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більше того, відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Аналізуючи наведені положення законодавства, суд зазначає, що відсутність уточнюючої довідки, що стало підставою для відмови позивачці у зарахуванні періоду навчання до трудового стажу, не спростовує факту такого навчання позивачки в спірний період.

При цьому позивачка має належним чином оформлену трудову книжку, в якій містяться записи про працевлаштування за набутою професією в тримісячний строк після закінчення навчання, які відповідають вимогам законодавства на підтвердження права на пенсію за віком.

З огляду на вищевикладене оскаржене рішення не відповідає критеріям обґрунтованості, пропорційності, добросовісності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, відповідно, є протиправним та підлягає скасуванню.

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 2-4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язати утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною третьою статті 245 КАС України передбачено право суду у разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачені статтями 1, 3, частиною 2 статті 6, 8, частиною 2 статті 19, 22, 23 Конституції України, набуте у сфері пенсійного забезпечення, не може бути скасоване, звужене або обмежене.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) зазначено, що зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб`єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісних вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішеннях по справах “Клас та інші проти Німеччини”, “Фадєєва проти Росії”, “Єрузалем проти Австрії” Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Оскільки в силу частини п`ятої статті 45 Закону № 1058 передбачено обов`язок органу Пенсійного фонду щодо прийняття відповідного рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунок) пенсії, суд вважає, що територіальний орган Пенсійного фонду має виключну компетенцію у питаннях призначення (перерахунку) пенсії. Отже, зазначене питання віднесено до дискреційних повноважень територіального органу Пенсійного фонду.

Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та закріплені в частині другій статті 2 КАС України.

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивачки відбулося внаслідок прийняття відповідачем протиправного рішення від 20.07.2020 № 13 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії, тому належним способом захисту порушеного права в даному випадку є визнання протиправним та скасування рішення Білокуракинського ОУПФУ від 20.07.2020 № 13 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії, та зобов`язання Білокуракинського ОУПФУ повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 16.07.2020 про призначення пенсії за віком, зарахувавши до загального страхового стажу періоди навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980, та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Також суд зауважує, що обрання такого способу захисту порушеного права позивача узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 06.03.2018 у справі № 754/14898/15-а, від 17.07.2018 у справі № 514/166/16-а, в яких, зокрема, зазначено, що “..Повідомляючи позивачу про відмову в призначенні пільгової пенсії, ПФУ діяло необґрунтовано. При цьому, суд не обраховує дійсний загальний та спеціальний стаж позивача, у зв`язку з чим відсутні підстави для зобов`язання ПФУ призначити пенсію позивачу за віком на пільгових умовах”.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача урахувати набутий страховий стаж на день повторного розгляду заяви суд зазначає таке.

Відповідно до абзацу другого частини 4 статті 26 Закону № 1058-IV наявність страхового стажу, передбаченого частинами першою - третьою цієї статті, який дає право на призначення пенсії за віком, визначається на дату досягнення особою відповідного віку і не залежить від наявності страхового стажу на дату звернення за призначенням пенсії.

Згідно з частиною 4 статті 42 Закону № 1058-IV у разі якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, перерахунок пенсії проводиться з урахуванням не менш як 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії незалежно від перерв у роботі. Перерахунок пенсії проводиться із заробітної плати (доходу), з якої обчислена пенсія.

Таким чином, суд вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог в цій частині та вважає їх передчасними.

На підставі викладеного позовні вимоги належать до часткового задоволення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з матеріалами справи позивачка при зверненні до суду з позовом сплатила 840,80 грн судового збору (арк. спр. 5 зв.).

У зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог суд дійшов висновку, що судові витрати, понесені позивачем, належать відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, а саме – в сумі 560,53 грн.

Керуючись статтями 2, 9, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Білокуракинського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (Луганська область, смт Білокуракине, вул. Історична, буд. 81, код за ЄДРПОУ 41246789) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Білокуракинського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області від 20.07.2020 № 13 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії.

Зобов`язати Білокуракинське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 16.07.2020 про призначення пенсії за віком, зарахувавши до загального страхового стажу ОСОБА_1 періоди навчання у Стахановському медичному училищі з 01.09.1975 по 08.12.1978, з 01.09.1979 по 01.03.1980, та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Білокуракинського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 560,53 грн (п`ятсот шістдесят грн 53 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.

Суддя І.О. Свергун