Рішення № 93744498, 17.12.2020, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2020 року м. Кропивницький Справа № 340/2640/20

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Кравчук О.В. розглянув у порядку спрощеного позовного (письмового) провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 )

до відповідача - Військової частини А1546 Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 08347306; адреса: вул. Свободи, 69А, м. Кременчук, Полтавська область, 396263)

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1546 Міністерства оборони України (далі - відповідач) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2015-2017 роки;

- зобов`язати військову частину А1546 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію не невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2015-2017 роки;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1546 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення;

- зобов`язати Військову частину А1546 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив військову службу у Військовій частині А1546 Міністерства оборони України. На день звільнення відповідачем протиправно, в порушення пункту 1 статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про відпустки», не нараховано та не виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. При цьому позивач вважає, що невиплата такої компенсації зумовила й настання підстав для виплати йому середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненнні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою судді Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 липня 2020 року відкрите провадження у відповідній адміністративній справі; справу вирішено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (а.с.15).

Відповідач позовних вимог не визнав. У відзиві на позовну заяву наголосив, зокрема, що відпустка учасникам бойових дій відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» не є щорічною і не замінюється грошовою компенсацією. Крім того, представник відповідача звертає увагу, що при звільненні позивача спору щодо належних йому до виплати сум не існувало, тому підстави для застосування статті 117 Кодексу законів про працю України відсутні (а.с.20-21).

Представник позивача надав відповідь на відзив, у якій доводи відповідача заперечив та наголосив на необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 21 серпня 2020 року по справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19) (а.с.28-31).

Своїм правом визначеним статтею 164 КАС України на подання заперечень на відповідь на відзив, представник відповідача не скористався.

Розглянувши подані сторонами заяви по суті справи, додані до них документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно і неупереджено оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_2 виданий Олександрійським МВ УМВС України в Кіровоградській області 03.03.1998 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , проходив службу у військовій частині А 1546 (а.с.8-9).

Позивач має статус учасника бойових дій (а.с.8).

Наказом командира військової частини А1546 (по особовому складу) від 08 вересня 2017 року №34-рс ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом «ї» частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (як особу, яка в особливий період проходить військову службу за контрактом і строк контракту якої закінчився).

Наказом командира військової частини А1546 від 08 вересня 2017 року №242 солдата ОСОБА_1 , водія-електрика відділення управління реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, виключено зі списків особового складу частини та з усіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Олександрійського ОМВК Кіровоградської області. (а.с.9).

Листом від 19 червня 2020 року №1546/32/15/1549 Військова частина А1546 Міністерства оборони України повідомила представника позивача про те, що додаткова відпустка ОСОБА_1 як учаснику бойових дій, що передбачена пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» за період проходження військової служби у військовій частині у 2015, 2016, 2017 роках ОСОБА_1 не надавалась, грошова компенсація за невикористані дні такої відпустки за 2015-2017 роки не виплачувалась (а.с.11).

Вважаючи, що при звільненні відповідач протиправно не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

За змістом абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Пунктом 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ передбачене надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

Так, за визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України "Про відпустки".

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 у зразковій справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19) (провадження № 11-550заі19) та підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року.

Частина третя статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язує суд при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Крім того, суд звертається і до висновків Європейського суду з прав людини, висловлених у рішенні від 30 квітня 2013 року справі "Тимошенко проти України" (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

З огляду на зазначене суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби у запас позивачеві мала бути нарахована та виплачена грошова компенсація за невикористану ним у 2017-2019 роках додаткову відпустку як учасникові бойових дій, передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини А1546 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення, суд зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною другою вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною другою вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Разом з тим, суд наголошує, що фактичної виплати всіх належних при звільненні позивачеві сум у цій справі на момент звернення з позовом не відбулося.

У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як зазначив Конституційний Суд України, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі №810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 233, 116, 117 КЗпП України, враховуючи вищенаведені правові позиції Конституційного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).

Лише після проведення фактичного розрахунку (виплати всіх сум, що належать звільненому працівникові) починається перебіг строку, визначеного частиною першої статті 233 КЗпП України.

Враховуючи, що повного розрахунку із позивачем на теперішній час не проведено, докази протилежного у матеріалах справи відсутні, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності Військової частини А1546 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення, не підлягають задоволенню як передчасно заявлені.

Судові витрати, які підлягали б розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у справі відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до Військової частини А1546 Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 08347306; адреса: вул. Свободи, 69А, м. Кременчук, Полтавська область, 396263) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1546 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2015-2017 роки, що передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту».

Зобов`язати військову частину А1546 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2015-2017 роки, що передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту».

У задоволенні пешти позовних вимог- відмовити.

Копію рішення надіслати учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржене у 30-денний строк з дня його складення до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Кіровоградський окружний адміністративний суд, а у разі початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи - безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду О.В. Кравчук