Рішення № 93692470, 09.12.2020, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/1204/19

Провадження № 2/463/186/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2020 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого – судді Нора Н.В.

при секретарі – Заверуха О.Б.

з участю представника позивача – Микита Т.В.

представника відповідача ОСОБА_1 – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор», третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Христини Миколаївни про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації права власності, суд –

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду із позовом до відповідачів, просить ухвалити рішення, яким:

визнати недійним договір про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор»;

визнати недійним договір про відступлення права за іпотечним договором № 010/6.2.1.4.0/11577/1 від 11.11.2011, який укладено 25.04.2017 між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор»;

скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, загальною площею 297, 5 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019778), яка здійснена 17.06.2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х.М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35782436 від 21.06.2017;

скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення № № 36-40, 40-а, 41-50, загальною площею 494,1 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019573), яка здійснена 17.06.2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х.М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35782254 від 21.06.2017;

скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на будівлі та споруди майнового комплексу загальною площею 3705,8 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019171), яка здійснена 17.06.2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х.М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35781793 від 21.06.2017.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 11.11.2011 між ПАТ «Ерсте Банк», яке змінило назву на ПАТ «Фідокомбанк», яке в свою чергу було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Львівморепродукти» укладено генеральну кредитну угоду № 010/6.2.2.4.0/11577 із подальшим укладенням в її рамках кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011, кредитного договору № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011, кредитного договору № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011. На умовах Генеральної кредитної угоди та укладених в її рамках кредитних договорів кредитор відкрив позичальнику не відновлювальну кредитну лінію в загальній сумі, яка не може перевищувати 10 000 000 грн. зі строком користування кредитними коштами до 10.11.2016 включно і сплатою 16 % річних. З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за основним договором між банком і позичальником 11.11.2011 укладено договір іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, предметом якого є будівлі та споруди майнового комплексу загальною площею 3705,8 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м. та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м., які розташовані за цією ж адресою. В подальшому, права вимоги за кредитним та іпотечним договорами відступались. Востаннє, згідно договору про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор», за умовами якого останній відступив право вимоги ОСОБА_1 за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/1578 від 11.11.2011, № 011.6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011. Цього ж дня між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор» укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором. Згідно умов договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, ОСОБА_1 зобов`язався сплатити ТОВ «Оптимум Фактор» 17 000 грн., заборгованість за кредитними договорами становить 5 652 392,32 грн., заставна вартість предмета іпотеки становить 10 525 995 грн. На підставі цих договорів 17.06.2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х.М. проведено державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 . Вважає, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами за своєю природою є договором факторингу, а не цесії , оскільки ТОВ «Оптимум Фактор» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу в розмірі 5 652 392,32 грн. до ТОВ «Львівморепродукти» в обмін на грошові кошти в сумі 17 000 грн., які ОСОБА_1 (новий кредитор) зобов`язався сплатити первісному кредитор, тобто фактично відбулось фінансування однією особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ «Оптимум Фактор» отримав фінансування у розмірі 17 000 грн., а ОСОБА_3 , в свою чергу, укладаючи вказаний договір набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. В силу вимог закону, фактор для надання фінансовою послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. ОСОБА_1 як фізична особа не може надавати фінансові послуги та як наслідок, не міг укладати договір факторингу і з цих підстав та незважаючи на назву оспорюваного договору просить визнати його недійсним в судовому порядку. В результаті визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами підлягає визнанню недійним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором. З метою ефективного захисту своїх прав також просить скасувати запис про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 .

Представник відповідача ОСОБА_1 подав до суду відзив на позовну заяву, долучивши докази його направлення іншим учасникам справи. Проти обґрунтованості позову заперечує. Договір факторингу є правочином, якому притаманний специфічний суб`єктний склад - клієнт, фактор та боржник; його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, а вимоги до форми такого правочину визначені у статі 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки є не договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги. В спірних правовідносинах відповідач ОСОБА_4 діяв як фізична особа з метою укладення саме договору відступлення права вимоги, а не договору факторингу. Крім того, оспорюваний договір не має обов`язкових реквізитів, передбачених ч. 2 ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», внаслідок чого за своєю формою він також не є договором факторингу і віднесення його до такого виду правочинів суперечить чинному законодавству. Просить в позові відмовити.

Відповіді на такий відзив позивач не надав.

Інший відповідач правом на подання відзиву не скористався.

Третя особа надала суду письмові пояснення щодо позову, долучивши докази їх направлення іншим учасникам справи. Вказує, що вчинені нею реєстраційні дії відповідають вимогам чинного законодавства. Просить в позові відмовити. Окрім того, звертає увагу, що Львівським апеляційним судом розглядається справа № 463/3577/17 за тим самими позовом з тими самими сторонами.

Письмової відповіді на такі пояснення учасники справи не надали.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких в силу вимог ч.1 ст.174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору сторони та третя особа не подали. Про необхідність надання можливості для подання додаткових пояснень сторони до суду не звертались, внаслідок чого суд не давав дозволу на надання додаткових пояснень щодо окремих питань, як того вимагає ч. 5 ст. 174 ЦПК України. Незважаючи на відсутність такого дозволу, представник позивача подав додаткові письмові пояснення щодо необхідності врахування практики Верховного Суду.

Інформація про рух справи та процесуальні дії, вчинені судом в процесі її розгляду.

Позовна заява поступила до суду 21.02.2019 року.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 05.04.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначивши таку до розгляду за правилами загального позовного провадження. Одночасно, визначено сторонам строк для подання відзиву, відповіді на відзив та письмових заперечень.

Ухвалу про відкриття провадження оскаржив відповідач ОСОБА_1 , після чого матеріали справи направлені до Львівського апеляційного суду.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17.12.2019 ухвалу судді Личаківського районного суду м. Львова від 05.04.2019 залишено без змін.

З огляду на карантинні обмеження, суд неодноразово йшов на зустріч учасникам справи та відкладав судові засіданні з тією метою, щоб кожен мав можливість відстояти свою позицію перед судом. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.

Справа розглядалась в порядку загального позовного провадження, і перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження.

Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 27.02.2020. Справа призначена до судового розгляду по суті.

Відтак, суд у відповідності до вимог ч.5 ст.12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про вичерпність поданих доказів представник позивача та представник відповідача ОСОБА_1 ствердили в судовому засіданні. Відповідач ТОВ «Оптимум Фактор», як вбачається, не скористався своїм правом брати участь в судових засіданнях. Крім того, сторони не повідомляли суду про існування інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи.

Суд у відповідності до вимог ч. 7 ст. 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Узагальнена позиція сторін під час розгляду справи.

Повноважний представник позивача під час виступу з вступним словом та в останньому судовому засіданні висловився про підтримання позову. Дав пояснення, аналогічні вищенаведеним та просять позов задовольнити. Крім того, для врахування під час прийняття рішення під час виступу в судових дебатах просив врахувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка висловлена у справі № 638/22396/14-ц, про що долучив відповідні письмові пояснення.

Повноважний представник відповідача ОСОБА_1 під час виступу з вступним словом та в останньому судовому засіданні проти обґрунтованості позову заперечила з підстав викладених у відзиві. Справжня воля сторін була спрямована саме на укладення договору цесії, а не факторингу. Просить в позові відмовити.

Представник відповідача ТОВ «Оптимум Фактор» в судове засідання не з`явився, повторно, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлявся належним чином, причин неявки не повідомив.

Третя особа в судове засідання також не з`явилась, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлялась належним чином. У своїх письмових поясненнях справу просить слухати у її відсутності.

З огляду на це суд вважає можливим завершити розгляд справи у відсутності осіб які не з`явились в судове засідання на підставі зібраних доказів, обсяг яких є достатнім для ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Позиція суду.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, з`ясувавши позицію третьої особи, дослідивши матеріали справи та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог ст. 264 ЦПК України суд приходить до висновку, що в задоволенні позову належить відмовити з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 11.11.2011 між ПАТ «Ерсте Банк», яке змінило назву на ПАТ «Фідокомбанк», яке в свою чергу було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Львівморепродукти» укладено генеральну кредитну угоду № 010/6.2.2.4.0/11577 із подальшим укладенням в її рамках кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 на суму 4 500 000 грн. на строк до 10.11.2016 та сплатою 16 % річних (а.с.25-36 т.1). В подальшому, 04.05.2012 між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11578 (а.с.37 т.1), згідно якої було змінено один із пунктів договору про строк подання підтверджуючих документів про право власності чи оренди земельної ділянки. Також, 11.09.2012, 13.12.2012 та 13.06.2013 між сторонами укладено додаткові угоди № 2, № 3 та № 4 до кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11578 відповідно (а.с.38-39, 40-41, 42-44 т.1), згідно яких змінювався графік погашення кредиту, а також змінювалась умова договору про строк подання підтверджуючих документів про право власності чи оренди земельної ділянки.

Крім того, в рамках генеральної кредитної угоди № 010/6.2.2.4.0/11577 між банком та позивачем укладено кредитний договір кредитний договорі № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 на суму 3 000 000 грн. на строк до 09.11.2012 та сплатою 16 % річних (а.с.45-55 т.1). В подальшому, 04.05.2012 між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11579 (а.с.56 т.1), згідно якої було змінено один із пунктів договору про строк подання підтверджуючих документів про право власності чи оренди земельної ділянки. Крім того, 11.09.2012 між банком і боржником укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11579 (а.с.57 т.1), згідно якої змінено режим кредитування з відновлювальної кредитної лінії на невідновлювальну кредитну лінію, а також змінено назву договору. Крім того, 13.12.2012 та 13.06.2013 між банком і боржником укладено додаткові угоди № 3 та № 4 до кредитного договору № 012/6.2.1.4.0/11579 відповідно (а.с.58-59, 60-61 т.1) щодо строків користування кредитними коштами.

Також, як зазначає позивач, в рамках генеральної кредитної угоди № 010/6.2.2.4.0/11577 було укладено кредитний договір № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011. Цього кредитного договору до справи не долучено. Вбачається, що відсутність цього договору не має визначального значення. Як зазначає позивач, загалом на умовах Генеральної кредитної угоди та укладених в її рамках кредитних договорів кредитор відкрив позичальнику не відновлювальну кредитну лінію в загальній сумі, яка не може перевищувати 10 000 000 грн. зі строком користування кредитними коштами до 10.11.2016 включно і сплатою 16 % річних.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за основним договором між банком і позичальником 11.11.2011 укладено договір іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, предметом якого є будівлі та споруди майнового комплексу загальною площею 3705,8 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м. та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м., які розташовані за цією ж адресою (а.с.62-74 т.1). В подальшому, 11.09.2012 та 13.06.2013 між банком і позичальником укладено договори про внесення змін № 1 та № до іпотечного договору (а.с.75-76, 77-78 т.1). Внесені зміни стосуються умов про предмет договору.

Права вимоги за кредитним та іпотечним договорами відступались.

Востаннє, згідно договору про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор», за умовами якого останній відступив право вимоги ОСОБА_1 за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/1578 від 11.11.2011, № 011.6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 (а.с.130-132 т.1). Цього ж дня між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор» укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором (а.с.133 т.1).

Згідно умов договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, ОСОБА_1 зобов`язався сплатити ТОВ «Оптимум Фактор» 17 000 грн. Заборгованість за кредитними договорами на момент відступлення становила 5 652 392,32 грн., заставна вартість предмета іпотеки становить 10 525 995 грн.

Актом приймання-передачі документації та прав до договору про відступлення права вимоги № 25/04/2017 від 25.04.2017 підтверджується факт отримання ОСОБА_1 оригіналів документів, пов`язаних із відступленням йому права вимоги до боржника. Копія цього акту долучена до матеріалів справи (а.с.109-110 т.1).

На підставі цих договорів, а також інших документів 17.06.2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х.М. проведено державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 , що стверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.9-24 т.1).

Вважаючи, що договори відступлення прав вимог укладені з порушенням вимог чинного законодавства для захисту своїх прав позивач звернулись до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд враховує наступне.

Найперше суд зверне увагу на помилковість тверджень третьої особи про розгляд іншим судом справи з тим самим позовом і між тими самими сторонами. Зокрема, відповідно до змісту рішення Личаківського районного суду м. Львова від 16.02.2018 у справі № 463/3577/17, позивач просив скасувати реєстрацію права власності на предмет іпотеки з тих підстав, що вважав свої зобов`язання за кредитним договором припиненими. Натомість, у справі яка розглядається підставою скасування реєстрації права власності за відповідачем є оспорення правочинів, на підставі яких проведена ця реєстрація.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Таким чином у разі, коли воля суб`єкта правочину формувалася не вільно і (або) не відповідала його волевиявленню правочин визнається недійсним.

Згідно із статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

За приписами статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).

Таким чином, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 370/140/19-ц (постанова від 23.09.2019) відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Стаття 512 ЦК України визначає підстави заміни кредитора у зобов`язанні. Так, за змістом пункту першого частини першої цієї статті кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За загальним правилом,яке передбачено у частині першій статті 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

У спірних правовідносинах ніщо не вказує на те, що існує виняток з цього загального правила. Разом з тим, боржник є стороною у зобов`язанні, право за яким відступається, а відтак, слід вважати, що він є заінтересованою особою, яка вправі оспорити договір про відступлення права вимоги.

Надалі суд вирішить питання про наявність підстав для оспорення правочинів та чи порушуються цими правочинами суб`єктивне цивільне право або інтерес позивача. Суд розглядатиме такі питання окремо.

Так, при розгляді справи № 909/968/16 Велика Палата Верховного Суду 11.09.2018 прийняла постанову, у якій з приводу спірних правовідносин навела такі висновки щодо розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Під час розгляду іншої цивільної справи № 522/9066/16 (постанова від 10.04.2019) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на основі згаданого вище висновку Великої Палати Верховного Суду відмовив в задоволенні аналогічного позову, оскільки встановлені судом обставини свідчили саме про укладення договору цесії, а не факторингу.

Отже, у справі яка розглядається при вирішенні питання про наявність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами суд проведе його аналіз за предметом, метою укладення, ціною, суб`єктним складом та формою.

При цьому, суд дуже обережно проведе цей аналіз, оскільки свобода договору відповідно до пункту третього частини першої статті 3 ЦК України є однією з загальних засад цивільного законодавства і суд своїм рішенням не повинен видозмінювати дійсну волю сторін, якою вони керувались при укладенні договору.

Іншими словами повноваження суду полягають лише в тому, щоб на основі аналізу оспорюваних положень договору встановити його дійсну правову природу і в залежності від установленого, застосувати відповідне законодавства.

Зокрема, відповідно до змісту договору про відступлення права вимоги у статті 2 сторони обумовили його предмет та ціну.

Так, відповідно до пунктів 2.1-2.4 договору, кредитор (ТОВ «Оптимум Фактор») в порядку та на умовах визначених цим договором та чинним законодавством за плату, в повному обсязі зобов`язується відступити новому кредитору ( ОСОБА_1 ) право вимоги до боржника (ТОВ «Львівморепродукти»), а новий кредитор зобов`язується передати кредитору грошові кошти в сумі ціни продажу, та в повному обсязі набути право вимоги до боржника по кредитному договору з усіма додатковими угодами (траншами) до нього.

Згідно цього договору, загальна сума права вимоги, що передається за цим договором дорівнює сумі заборгованості боржника перед кредитором по кредитному договору на день набуття права вимоги новим кредитором відповідно цього договору.

Загальна сума заборгованості складає 5 652 392,32 грн., з яких:

за кредитним договором № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 – 3 381 212,93 грн.;

за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 – 2 271 179,39 грн.

Сторони домовились, що ціна договору становить 17 000 грн.

Оплата ціни договору (суми фінансування) проводиться в валюті України.

Новий кредитор зобов`язаний перерахувати кошти Суму фінансування або її частину протягом 3 днів з дня укладення цього договору.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України).

Повертаючись до обставин даної справи суд зауважує, що предметом оспорюваного договору є право грошової вимоги, що характерно як для договору цесії, так і для договору факторингу. Відповідно, визначити справжню правову природу оспорюваного договору виключно за його предметом неможливо і тому, надалі суд переходить до аналізу мети укладення договору.

Як уже зазначалось вище, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

Відповідно до п. 2.5-2.7 договору, надходження грошових коштів в сумі, визначеній в п. 2.4 цього договору на рахунок кредитора, зазначений в п. 3.1 цього договору та укладення додаткового договору щодо договорів забезпечення створює у кредитора зобов`язання передати новому кредитору документацію за актом прийому-передачі, а також письмово повідомити боржника про перехід права вимоги до нового кредитора.

Днем набуття новим кредитором права вимоги по кредитному договору вважається день підписання акта приймання-передачі документації, який сторони вважатимуть актом приймання-передачі права вимоги за кредитним договором.

До нового кредитора переходить право вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Новий кредитор має право подальшого відступлення права вимоги будь-якій третій особі, або стягнення заборгованості повністю або частково, в тому числі за рахунок заставного майна.

Дійсно, в окремих положеннях договору згадується поняття «сума фінансування», що характерно для договорів факторингу. Найперше термін «сума фінансування» згадується в п. 2.4 договору, яким сторони обумовили ціну договору. Вбачається, що поняття «ціна договору» та «сума фінансування» у п. 2.4 договору є синонімами, оскільки використовуються одночасно як доповнення одне одного. Тому, питання щодо мети укладення договору суд розглядатиме спільно з питанням про його ціну.

Відповідно до згаданих вище висновків Великої Палати Верховного Суду, ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Отже, однією з визначальних ознак договору факторингу є надання фактором послуги клієнту, за що власне, клієнт зобов`язується надати винагороду фактору, розмір якої може встановлюватись по-різному.

Натомість, виходячи з аналізу оспорюваного договору та його предмету, сторони не обумовлювали надання ОСОБА_1 будь-якої послуги ТОВ «Оптимум Фактор», а виходячи з буквального тлумачення пунктів 2.5-2.7, після надходження на рахунок первісного кредитора суми коштів, яка називається «ціна договору» або ж «сума фінансування», будь-які відносини первісного кредитора з боржником припиняються. Первісний кредитор передає всю наявну у нього документацію відносно кредитного зобов`язання, після чого новий кредитор отримує право вимоги.

З іншої сторони, якщо припустити, що надані ОСОБА_1 кошти є сумою фінансування, то ніщо в матеріалах справи не свідчить, що сторони обумовили його винагороду, її розмір та порядок обрахунку, або ж те, що розмір винагороди встановлюється у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Вказане свідчить про те, що метою укладення оспорюваного договору було лише відступлення права вимоги і безпосередньо передання такого права, що характерно для договорів цесії і не характерно для договорів факторингу.

Отже, вжитий у договорі термін «сума фінансування» сам по собі не може свідчити про існування між сторонами відносин факторингу. При цьому, таких висновків суду не змінює той факт, що словосполучення «сума фінансування» вживаються ще й у пунктах 11.2, 11.3 договору, оскільки вказані положення договору є відсилочними і встановлюють лише порядок його виконання та розірвання, а не порядок фінансування послуги.

Надалі суд проаналізує положення оспорюваного договору щодо його суб`єктного складу.

Вище уже зазначалось, що учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. За договором факторингу клієнтом може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, а фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

У справі яка розглядається відповідач ОСОБА_1 уклав спірний договір як фізична особа, а отже, він не міг виступати фактором. Вказаної обставини достатньо для визнання недійним договору факторингу і недостатньо для визнання недійсним договору цесії. Разом з тим, представник цього відповідача підтвердила, що його волевиявлення було направлено саме на укладення договору цесії, а не факторингу. З огляду на принцип свободи договору суд не вважає, що він має право по іншому трактувати волю відповідачів. Оскільки чинне законодавство допускає можливість укладення договору цесії між фізичною і юридичною особою, суб`єктний склад оспорюваного договору свідчить про те, що такий є договором цесії, а не факторингу.

Насамкінець суд проаналізує оспорюваний договір за його формою.

Вище уже зазначалось, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

За змістом частини першої статті 1055 ЦК України Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору було передбачено, що договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) прізвище, ім`я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місцезнаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

У справі яка розглядається оспорюваний договір відступлення права вимоги укладений в простій письмовій формі, тобто так, як був укладений договір, право вимоги за яким відступається, що в силу вимог статті 513 ЦК України характерно саме для договорів цесії.

Крім того, суд звертає увагу, що оспорюваний договір не містить інформації про найменування фінансової операції; розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків, підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту. Тобто, за своєю формою оспорюваний договір не відповідає вимогам пунктів 5, 6, 9-1 частини другої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Знову ж таки, повертаючись до своїх попередніх висновків про свободу договору, на думку суду оспорюваний договір за своє формою є саме договором цесії, а не факторингу.

Таким чином проаналізувавши оспорюваний договір щодо його предмету, мети укладення, ціни, суб`єктного складу і форми суд приходить до висновку, що дійсне волевиявлення сторін було спрямоване саме на укладення договору цесії.

Цього достатньо для висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами з мотивів його невідповідності вимог чинного законодавства, які регулюють відносини факторингу, оскільки таке законодавства спірних правовідносин не регулює.

Надалі суд вирішить питання про те, чи порушуються цим правочином суб`єктивне цивільне право або інтерес позивача, враховуючи при цьому свої попередні висновки про змагальність цивільного судочинства і покладення на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13 травня 1980 року у справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

У своїх правових висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14 - 144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (№ 12-304гс18).

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року по справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) зроблено висновок, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За змістом частини першої та другої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частин третя статті 13 ЦПК України).

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Іншими словами, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України. Зокрема, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України), а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Крім того, у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Таким чином, сторона самостійно повинна довести обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог чи заперечень, а обов`язок суду в силу вимог ч. 5 ст. 12 ЦПК України полягає лише в тому, що він повинен сприяти сторонам у реалізації такого обов`язку та створити їм рівні умови для доведення переконливості своєї позиції.

В свою чергу, після забезпечення сторонам вказаної можливості обов`язок суду полягає в тому, що ним мають бути надані відповіді на такі аргументи сторін.

Однак, у справі яка розглядається суд не може не зауважити, що позовна заява – це ніщо інше як дублікат постанови ВПВС у справі № 909/968/16, у якій позивач, по суті, лише змінив сторін та фактичні обставини справи і звертаючись до суду з даним позовом позивач не те що не подав жодного доказу, він навіть не вказав, яким чином його права як боржника були порушеними внаслідок відступлення права вимоги, при тому що в силу вимог частини першої статті 516 ЦК України думка боржника в такому випадку взагалі не має юридичного значення.

Більше того, не може залишитись поза увагою і той факт, що у справі № 463/3577/17 позивач оспорює державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за відповідачем ОСОБА_1 з тих підстав, що кредитні зобов`язання він вважає припиненими. Така справа ще не вирішена і очевидно, що звертаючись до суду з цим позовом і не зазначаючи про те, які права були порушені позивач не переслідує мети захисту прав та законних інтересів, а переслідує мету ухилення від виконання кредитних зобов`язань, які на даний час не визнані такими, що припинені.

Вказане не відповідає завданням цивільного судочинства, а відтак, у справі яка розглядається відсутні підстави для висновку про порушення оспорюваним договором суб`єктивного цивільного права або інтересу позивача.

Таким чином, суд не вбачає підстав для визнання недійсним договору про відступлення права за кредитними договорами і відмовляє в цій частині позовних вимог.

Як наслідок, суд відмовляє в задоволенні вимог про визначення недійним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, а також про скасування державної реєстрації права власності, які є похідними.

Що ж стосується аргументів представника позивача про необхідність врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, які висловлені під час розгляду цивільної справи № 638/22396/14-ц (постанова від 10.11.2020), суд надає їм правову оцінку і звертає увагу на таке.

У справі № 638/22396/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватись шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін, а не шляхом укладення оговору про відступлення права вимоги з фізичною особою.

За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина перша та друга статті 174 ЦПК України).

За змістом статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити в тому числі зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04 грудня 2019 року по справі № 917/1739/17 зазначила, що зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Правові підстави позову – це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Предметом спору у розглядуваній справі є положення договору про відступлення права вимоги, які позивач оспорював з тих підстав, що такий, незважаючи на його назву, за своїм змістом є договором факторингу, який не міг укладатись з фізичною особою.

Позивачем до закінчення підготовчого засідання шляхом подання письмової заяви не доповнювались підстави позову, а відтак, визнання недійсним оспорюваного договору з підстав його невідповідності вимогам статті 1083 ЦК України свідчитиме про вихід суду за межі позовних вимог, що не відповідає такі засаді цивільного судочинства як диспозитивність.

Тому, при розгляді цієї справи суд не буде враховувати згаданої вище правової позиції та крім цього, додатково зверне увагу, що самодостатньою підставою для відмови в позові є встановлений факт відсутності порушень прав, свобод та інтересів позивача.

Інші гуманітарні міркування, які могли б вимагати іншого результату, не можуть бути використані як підстава для висновку про задоволення позову, який був би рівнозначним втручанням у принцип свободи договору, і визнання визначальною думки боржника при вирішенні питання про заміну кредитора в зобов`язання.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року)

З огляду на факти справи, доводи сторін та згадані вище висновки, суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, та немає необхідності аналізувати будь-які інші аргументи сторін, які по суті зводяться до переоцінки доказів та не мають вирішального значення для справи.

З огляду на відмову в позові понесені позивачем судові витрати не компенсуються.

Клопотання про компенсацію судових витрат, а також доказів про такі витрати відповідач ТОВ «Оптимум Фактор» не подавав. Відповідно, суд не вбачає підстав для вирішення такого питання.

Аналогічною є позиція суду відносно третьої особи, яка також не подала суду доказів про понесені нею судові витрати, та крім цього не повідомляла про їх попередній розмір.

Відносно судових витрат, які поніс відповідач ОСОБА_1 суд зазначить таке.

У частині першій ст.134 ЦПК України закріплено правило, згідно якого разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

У відзиві на позову заяву представник відповідача зазначив, що орієнтовний розрахунок судових витрат становить 10 000 грн. Отже, вимоги частини першої статті 134 ЦПК України дотримані.

За змістом п.2 ч.1 ст.141 ЦПК України, у разі відмови в позові інші судові витрати пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати, окрім судового збору, складаються також з витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.

Копію банківської квитанції про оплату послу за договором про надання правової допомоги в розмірі 10 000 грн. представник відповідача направив суду засобами поштового зв`язку 26.11.2020. Правова допомога надавалась відповідачу на підставі договору про надання правової допомоги від 26.04.2017, копія якого також долучена до матеріалі справи. Повноваження адвоката підтверджуються ордером серії ЛВ № 124926 (а.с.105 т.1). Вбачається, що копії договорів про надання правової допомоги, додаткових угод, рахунків та копію банківської квитанції відповідач направив іншим учасникам справ 26.11.2020, що стверджується відповідними поштовими квитанціями

За змістом ч. ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. ч. 4-6 цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Під час розгляду цивільної справи № 753/15687/15-ц (постанова від 14.11.2018р.) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

Крім того, у рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При цьому з огляду на положення ч. 3 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги – види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Враховуючи положення статті 28 Правил адвокатської етики (затверджені Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09 червня 2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

За своєю юридичною природою, договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, зміст якого розкривається главою 63 ЦК України і за загальним правилом, перед його укладенням сторони користуються свободою розсуду щодо визначенні його умов, однак з врахуванням, серед іншого, вимог розумності та справедливості (ст. ст. 6, 627 ЦК України).

Відповідно до пп.1.2 п. 1 договору про надання правової допомоги, правовою допомогою в розумінні цього договору є надання правової інформації, консультації і роз`яснення з правових питань, правовий супровід діяльності клієнта, складення документів правового характеру, а також представництво інтересів клієнта у судах, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед фізичними та юридичними особами, що здійснюється за попереднім замовленням клієнта.

Крім того, відповідно до пп. 3.2 п. 4 договору про надання правової допомоги, гонорар виконавця погоджується за взаємною згодою сторін та оформляється додатковою угодою до цього договору.

На виконання вказаних умов договору 14.05.2019 сторони уклали додаткову угоду, згідно якої погодили, що виконавець уповноважений здійснювати представництво інтересів клієнта у справі № 463/1204/19 у Личаківському районному суді м. Львова. Фіксований розмір гонорару за складення адвокатом відзиву на позовну заяву у справі № 463/1204/19 становить 6000 грн. Фіксований розмір гонорару за участь адвоката у судовому засіданні при розгляді справи № 463/1204/19 у Личаківському районному суді м. Львова – 2000 грн. за участь в одному судовому засіданні.

Отже тим самим сторони узгодили порядок обчислення гонорару – фіксований розмір.

Відзив, як вбачається, дійсно підписаний представником відповідача ОСОБА_1 – адвокатом Максимишин І.Б. і згідно протоколів судових засідань від 27.02.2020, 17.11.2020 та від 09.12.2020, вказаний адвокат представляла інтереси відповідача ОСОБА_1 загалом у трьох судових засіданнях.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Застосовуючи таку практику у межах цієї справи, суд погоджується з реальністю наданих відповідачу адвокатських послуг, оскільки всі послуги так чи інакше пов`язані з адвокатською діяльністю. Крім того суд не ставить під сумнів розумність цих витрат, та затрачений адвокатом час, оскільки надані послуги були об`єктивно необхідні та направлені на встановлення дійсних обставин справи.

Обов`язок доведення неспівмірності судових витрат законом покладено на позивача. Такого обов`язку сторона позивача не виконала і тому, суд стягує з позивача на користь відповідача 10 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 2, 81, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 11, 15, 16, 203, 204, 207, 215, 512-518, 526, 626, 628, 633, 634, 638, 655, 656, 1048-1050, 1055, 1077, 1078, 1079 ЦК України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор», третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Христини Миколаївни про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації права власності - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти» (місце знаходження: 79035, м. Львів, вул. Липова Алея, 5, код ЄДРПОУ 25236666) понесені ним судові витрати по справі в розмірі 10000 грн. (десять тисяч грн.)

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду або через місцевий суд до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 18.12.2020.

Суддя: Нор Н. В.