Рішення № 93620861, 30.11.2020, Корольовський районний суд м. Житомира

Справа № 296/5373/20

2/296/2013/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" листопада 2020 р. м.Житомир

Корольовський районний суд м. Житомира у складі:

головуючого судді Адамовича О.Й.,

за участю секретаря судового засідання Світко Т.І.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Гущиної В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м.Житомирі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Житомирської міської ради про визнання права власності в порядку набувальної власності, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просить визнати за ним право власності в порядку набувальної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з позовом до Житомирської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю, позивач ОСОБА_3 вказує, що на підставі дозволу виконавчого комітету Житомирської міської ради за №18/513 від 26.01.2005 року він разом зі своєю сім`єю добровільно на законних підставах заселився в квартиру житловою площею 17,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . З зазначеного часу проживають і до тепер сплачують комунальні послуги. На підставі рішення виконавчого комітету міськради №543 від 13.11.2013 року йому надано дозвіл на постійну реєстрацію на житлову площу 17,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначив, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 04.04.2018 року визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 23.07.2008 року за №537 «Про формування фонду житла для тимчасового проживання громадян» в частині включення до фонду житла для тимчасового проживання громадян квартири АДРЕСА_1 . В подальшому 09.05.2019 року він звернувся із заявою до відповідача про приватизацію квартиру, проте, у задоволенні його заяви було відмовлено. Вважає, що з метою захисту його прав за ним необхідно визнати право власності в порядку набувальної давності у відповідності до ст. 344 ЦПК України на вказану квартиру.

Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 08.07.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Протокольною ухвалою суду від 15.10.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача Гущина В.С. просила у задоволенні позову відмовити та зазначила, що вказана квартира перебуває у комунальній власності, є власністю територіальної громади м. Житомира в особі Житомирської міської ради та надана позивачу тимчасово, і тому спосіб захисту своїх прав в порядку набувальної давності позивачем не вірно обраний (а.с.29-31).

В судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та просив задовольнити. Вказав, що право власності на квартиру не зареєстровано, а тому доводи відповідача про перебування квартири в комунальній власності є безпідставними.

Представник відповідача в судовому засіданні заявлені позовні вимоги не визнала та просила в задоволенні позову відмовити з підстав викладених у відзиві на позов. Крім того вказала, що відсутність реєстрації права власності на квартиру не позбавляє її статусу комунальної власності.

Заслухавши пояснення учасників процесу, врахувавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд приходить до наступного висновку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Встановлено, що позивач разом зі своєю сім`єю з дозволу виконавчого комітету Житомирської міської ради від 26.01.2005 року за №18/513 тимчасово, до вирішення питання постійного місця проживання, заселився та проживає в квартирі АДРЕСА_1 . Зазначені обставини були встановлені судовим рішенням у справі №296/3661/17, яким позов ОСОБА_2 до Житомирської міської ради про визнання рішення незаконним задоволено та скасовано рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 23.07.2008 за № 537 «Про формування фонду житла для тимчасового проживання громадян» в частині включення до фонду житла для тимчасового проживання громадян квартири АДРЕСА_1 (а.с.19-22).

Також вбачається, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 16.09.2019 року у справі №296/4642/19 було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Житомирської міської ради про визнання дій незаконними щодо відмови в приватизації квартири АДРЕСА_1 та зобов`язання провести приватизацію з підстав відсутності у позивача ордеру на заселення у вказану квартиру.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЖК України, відносини, що виникають в зв`язку з наймом житла, що перебуває в державній або комунальній власності регулюються ЖК України та іншими актами житлового законодавства.

Згідно ст. 4 ЖК України, жилі будинки, а також жилі приміщення утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає:

жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд);

жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об`єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд);

жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів);

жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд);

квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).

До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об`єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду.

До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Відповідно до ст. 6 ЖК України, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Згідно ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні, яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Згідно ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до ч.1 ст. 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Таким чином, виходячи з системного аналізу вказаних вище норм житлового законодавства, а також законодавства щодо приватизації, слід дійти висновку, що лише в результаті приватизації державного житлового фонду, квартира стає окремим об`єктом права приватної власності.

Як вказувалося вище, позивач заселився у квартиру АДРЕСА_1 з дозволу виконавчого комітету Житомирської міської ради, при цьому відомості, що вказана квартира раніше належала певній особі на праві приватної власності відсутні.

Разом з тим, відсутність державної реєстрації права власності на вказану квартиру не свідчить про її вибуття з державного (громадського) житлового фонду, або про те, що вказана квартира є безхазяйною річчю.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, визначені у главі 24 Цивільного кодексу України зокрема із правочинів.

Згідно вимог ст.ст. 317, 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та вчиняє щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 327 ЦК України, управління майном, що є у комунальній власності, здійснюється безпосередньо територіальною громадою та утвореними нею органами місцевого самоврядування.

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України), та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, наступне: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Отже набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Такі правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження 14-648цс18), від 15 липня 2020 року у справі № 520/3015/16-ц (провадження № 61-42917св18).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №552/1354/18 (провадження №61-44893св18) вказується, що давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

В постанові вказується, що сам по собі факт користування квартирою не є підставою для виникнення права власності за набувальною давністю.

Предметом спору у даній справі є визнання за позивачем ОСОБА_2 , права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 .

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач заселився у квартиру АДРЕСА_1 не на праві власності, а на підставі дозволу про користування вказаною квартирою.

При цьому, як свідчать матеріали справи, ОСОБА_2 усвідомлював, що не є власником вказаної квартири, а зазначені вище рішення у справі №296/3661/17 та № 296/4642/19 свідчать, що відповідач бажав реалізувати своє право на приватизацію, тобто набути квартиру у власність, змінивши форму власності з державної (комунальної) на приватну.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановлені судом обставини справи свідчать про те, що спірне приміщення загальною площею 17,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в розумінні ст. 344 ЦК України не може бути об`єктом набуття права власності за набувальною давністю.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись ст. 317, 328, 344 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволення позову ОСОБА_2 до Житомирської міської ради про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду через Корольовський районний суд м. Житомира шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Житомирська міська рада, місцезнаходження за адресою: м. Житомир, майдан С.П. Корольова, 4/2, ЄДРПОУ 13576954.

Головуючий суддя О. Й. Адамович

Дата складання повного тексту рішення: 10.12.2020.