Рішення № 93586665, 08.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 грудня 2020 року м. Київ № 640/2845/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів: Вєкуа Н.Г., Головань О. В., при секретарі судового засідання Лук`янчук В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

за позовом ОСОБА_1 до третя особа Кабінету Міністрів України Харківський національний медичний університет про визнання протиправною та скасування постанови №498 від 20.06.2018

за участі представників сторін:

від позивача - Карасава О.П.

від відповідача - Шокун О.В.

від третьої особи: не прибув.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Харківський національний медичний університет про визнання протиправною і нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 №498 «Про затвердження Примірного положення про користування гуртожитками».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2020 залишено без руху позовну заяву.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.03.2020 відкрито загальне провадження у справі та призначено до розгляду у підготовчому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.07.2020 закінчено підготовче провадження у справі та призначено до розгляду в складі колегії суддів.

Так, позовні вимоги мотивовані тим, що абз.9 п. оскаржуваної постанови передбачено, що наймачі зобов`язані у разі виселення з гуртожитку та/або набуття у власність жилого приміщення, передати організації, яка здійснює управління гуртожитком, усе майно, що було надано їм у користування згідно з договором найму (оренди). Згідно абз. 4 та 7 п. 10 Постанови №498 наймачі жилої площі в гуртожитку та члени їх сімей, які проживають разом з ними, мають право: на користування на рівних умовах допоміжними приміщеннями, обладнанням та інвентарем гуртожитку; наймачі ліжко-місць мають також рівні права на користування підсобними приміщеннями і обладнанням у ньому, встановлюють за узгодженням із співмешканцями порядок використання підсобних приміщень, а також черговість їх прибирання. Вищевказане свідчить, що особа, яка бажатиме поселитися в гуртожитку не зможе реалізувати власне право на користування гуртожитками, з огляду на те, що в кімнати у гуртожитку будуть вселені члени сімей осіб, які навчаються в університеті. Так, на думку заявника це порушує його права, як аспіранта та співробітника Харківського національного медичного університету, порушує права та інтереси інших студентів. Окрім того, оскаржувана постанова суперечить діючим нормам Житлового кодексу Української РСР, Закону України «Про житлово - комунальні послуги». На думку позивача, включення оплати житлово-комунальних послуг до складу плати за проживання у гуртожитку суперечить принципам економічного обґрунтування справляння плати за проживання у гуртожитку, оскільки наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства фінансів України, Міністерства охорони здоров`я України «Про встановлення граничного розміру плати за проживання в студентських гуртожитках вищих навчальних закладів державної та комунальної форм власності» від 28.03.2011 №284/423/173 закріплені граничні розміри плати за проживання у гуртожитку та встановлена неможливість її коригування (збільшення), а тому постанова суперечить положенням Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в частині надання «житлових послуг». Окрім того, вказана постанова суперечить вимогам ст. 21 Закону України «Про освіту» в частині безоплатного забезпечення місцями у гуртожитках, у той час, як оскаржувана постанова передбачає платне користування. До того ж, на переконання позивача, оскаржувана постанова всупереч положенням Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», який має вищу юридичну силу, дозволяє приватизацію житлового майна закладів вищої освіти, чим також порушує права Харківського національного медичного університету на майно.

У відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, з огляду на те, що право переобладнання і перепланування жилих приміщень у гуртожитку передбачено ст. 100 ЖК УРСР, право на вселення у гуртожиток інших осіб, передбачено ст. 65 ЖК УРСР, право на приватизацію житлових приміщень гуртожитків, передбачено ст. 9 ЖК УРСР, що свідчить про те, що оскаржувана постанова прийнята з урахуванням і у відповідності до актів вищої юридичної сили. Також, відповідач вказав, що конкретизація порядку визначення плати за користування гуртожитками, в яких проживають здобувачі освіти, визначена спеціальними актами: наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства фінансів України, Міністерства охорони здоров`я України від 28.03.2011 №284/423/173 «Про встановлення граничного розміру плати за проживання в студентських гуртожитках вищих навчальних закладів державної та комунальної форми власності» від 27.04.2011 №520/19258. Окрім того, відповідач зазначив, що заклади освіти на основі примірного положення розробляють власні положення, а відтак, дана постанова не порушує прав позивача.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що відповідач не спростував доводи позивача, наведені у позовній заяві, натомість, позивачем було доведено протиправність оскаржуваної постанови, як такої, що суперечить нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

У своїх поясненнях до позову, третя особа позовні вимоги підтримала у повному обсязі, посилаючись на те, що діюча постанова Кабінету Міністрів України №498 може призвести до завдання шкоди державним інтересам університету та паралізувати його роботу. Крім того, науково-правовим дослідженням з окремих питань застосування цивільного законодавства Національної академії правових наук України від 20.01.2020 вих. №67 встановлено відсутність єдності термінології, яка використовується у чинних законодавчих нормативно-правових актах різної юридичної сили, а саме: Закону України «Про житлово-комунальні послуги», який передбачає окреме справляння плати за 1) житлові послуги та 2) комунальні послуги, а також те, що статті 66, 67 ЖК Української РСР, які передбачають окремий порядок справляння «плати за користування житлом (квартирної плати)» та окремо виділяють порядок сплати комунальних послуг, і той факт, що у п. 15 Постанови КМУ № 498 поняття «плата за проживання у гуртожитку» змістовно включає оплату обох видів послуг, закріплення зазначеної норми є таким, що не відповідає нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, нівелюючи встановлені Законами України окремі порядки справляння житлових та комунальних послуг та порядок їх встановлення і обрахування.

Розглянувши надані суду документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом судового оскарження є нормативно-правовий акт - постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 №498 «Про затвердження Примірного положення про користування гуртожитками».

За приписами ч. 3 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Обґрунтовуючи своє право на оскарження, позивач зазначив, що дія Положення поширюється на всі гуртожитки незалежно від форми власності. Так, останній є співробітником Харківського національного медичного університету, мешканцем гуртожитку при даному університеті та громадським активістом. Вважає, що за наявності запровадженою вказаною постановою правовою колізією, останній не зможе поселитися в гуртожиток закладу вищої освіти, оскільки діючі студенти та співробітники університету можуть реалізувати своє право на приватизацію гуртожитку, а Харківський національний медичний університет знаходиться під загрозою втрати власного майна.

Відповідно до положень ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Як вбачається із матеріалів адміністративної справи, на виконання наказу Харківського національного медичного університету від 26.12.2019 №208-адм. «Про зміну кількісного складу та перерозподіл ліжко-місць у гуртожитку університету», аспіранту ОСОБА_1 надано житлову площу у гуртожитку з 08.01.2020.

08.01.2020 між Харківським національним медичним університетом, як наймодавцем та ОСОБА_1 , як наймачем укладено договір №77 на проживання в гуртожитку осіб, які навчаються в Харківському національному медичному університеті.

Згідно розділу 3.2 Договору, наймач, зокрема, зобов`язаний укласти договір на відшкодування комунальних та пральних послуг за проживання у гуртожитку, своєчасно сплачувати в установлений термін за проживання.

Пунктом 6.і Договору визначено, що вартість проживання наймача у гуртожитку розраховується відповідно до чинного законодавства і вноситься на розрахунковий рахунок ХНМУ через банківські установи.

08.01.2020 ОСОБА_1 отримав ордер на жилу площу в гуртожитку НОМЕР_1 на право зайняття однією особою жилого приміщення.

Вважаючи свої права, права майбутніх студентів та співробітників університету оскаржуваною постановою порушеними, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Кабінету Міністрів України регулюються статтею 116 Конституції України, згідно якою Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Статтею 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем`єр-міністр України.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Загальні питання компетенції Кабінету Міністрів України врегульовані статтею 19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" частина перша якої вказує, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Тобто, з наведеного слідує законодавчо визначене дискреційне повноваження Кабінету Міністрів України встановлювати порядок забезпечення, користування та надання здобувачів фахової вищої та передвищої освіти.

Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Так, на виконання своїх повноважень, у відповідності до вимог статті 131 Житлового кодексу Української РСР Кабінет Міністрів України затвердив Примірне положення про користування гуртожитками.

Дія цього Положення поширюється на всі гуртожитки незалежно від форми власності, а особливості користування гуртожитками, які використовуються для проживання здобувачів освіти у період навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації у закладах освіти, визначаються МОН.

Як встановлено судом, на виконання пункту 8 частини першої статті 62 Закону України «Про вищу освіту», пункту 8 частини першої статті 54 Закону України «Про фахову передвищу освіту» та абзацу третього пункту 1 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 № 498 наказом Міністерства освіти і науки України від 21.11.2019 № № 1452 затверджено Положення про особливості користування гуртожитками закладів фахової передвищої та вищої освіти.

Відповідно до п. 2 цього Положення та Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 № 498, заклад освіти розробляє власне положення про користування гуртожитком закладу освіти (далі - Положення про користування гуртожитком), яке затверджує керівник закладу освіти за погодженням з органами студентського самоврядування.

З матеріалів справи вбачається, що Харківським національним медичним університетом на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 № 498 та наказу Міністерства освіти і науки України від 21.11.2019 № № 1452 затверджено внутрішнє Положення про студентський гуртожиток від 18.04.2019 №150, який регулює порядок вселення до гуртожитків, користування жилою площею в гуртожитках, виселення із студентських гуртожитків, плату за житло та послуги, обов`язки.

Таким чином, суд приходить до висновку, що Кабінетом Міністрів України затверджено лише примірний порядок користування гуртожитками: жилою площею, жилими та іншими приміщеннями в них, у той час, як особливості користування гуртожитками закладів фахової передвищої та вищої освіти визначені спеціальним актом, що також передбачено оскаржуваною постановою - наказом Міністерства освіти і науки України від 21.11.2019 № 1452 та внутрішнім актом вищого навчального закладу.

У той же час, позивачем не доведено суду, яким чином, оскаржуваною постановою порушено його право на вселення у гуртожиток, оскільки, як вбачається із наявних матеріалів справи, позивача було безперешкодно забезпечено житловим приміщенням у гуртожитку, що фактично спростовує побоювання останнього в цій частині.

Також, позивач посилався на те, що оскаржуваною постановою передбачено приватизацію гуртожитків, що у свою чергу суперечить актам вищої юридичної сили, однак положень, які б відображали порядок набуття у власність житлової площі у гуртожитках оскаржувана постанова не містить, натомість, позивачем здійснено не правильне трактування положень постанови.

В частині посилань позивача на те, що згідно оскаржуваної постанови гуртожитки передаються організації, яка здійснює управління гуртожитком, тобто ОСББ, що фактично суперечить нормам чинного законодавства, то суд зазначає, що вказане твердження не базується на доказах, суду не було надано на обґрунтування вказаних обставин жодних документів, які б підтверджували факт того, що управління гуртожитком здійснюється або передано на управління ОСББ.

До того ж, позивач вказував, що є громадським активістом, і звертаючись із даним позовом до суду, останній діє також в інтересах студентів та працівників Харківського національного медичного університету, однак, доказів, які б підтверджували вказані обставини суду надано не було.

Окрім того, позивач посилався на те, що оскаржуваною постановою позбавлено Харківський національний медичний університет можливості контролювати, хто із членів сімей осіб, які навчаються в університеті буде вселений у гуртожиток, тим самим, позбавивши права інших осіб на вселення, окрім того, останній знаходиться під загрозою втрати майна, а саме приміщення гуртожитків, то слід звернути увагу позивача, що Харківський національний медичний університет, як самостійний суб`єкт правовідносин на якого поширюється дана постанова не позбавлений процесуальної можливості звернутися до суду із позовом, якщо вважає, що оскаржуваною постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 №498 «Про затвердження Примірного положення про користування гуртожитками» порушено його права та законні інтереси.

До того ж, суд звертає увагу позивача, що зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що вона поширює свою дію виключно на гуртожитки, незалежно від форми їх власності, тобто, за своєю юридичною природою, дана постанова є актом індивідуальної дії.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте чи прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується, а відтак, позивачем не надано допустимих доказів, які б свідчили про порушення оспорюваною постановою конкретних, реальних, індивідуально виражених прав, свобод чи інтересів позивача, натомість, зі змісту позовних вимог вбачається фактична незгода позивача, як особи, пов`язаної із діяльністю університету та особою, яка проживає в університетському гуртожитку з указаною постановою, що, у свою чергу, не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу.

Так, судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявникам, та таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

В контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести, а суд встановити, що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.

Враховуючи відсутність порушення прав, свобод чи інтересів позивача, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, незалежно від правомірності чи неправомірності такого рішення.

Аналогічна правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05.06.2019 по справі №1340/4630/18

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст складено: 15.12.2020.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Суддя Н.Г. Вєкуа

Суддя О.В. Головань