Рішення № 93562364, 15.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

15 грудня 2020 року справа №640/12625/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )доНедержавної некомерційної професійної організації Національної асоціації адвокатів України в особі Ради адвокатів України (далі по тексту - відповідач, Національна асоціація адвокатів) треті особи1. ОСОБА_2 (далі по тексту - третя особа 1, ОСОБА_2 ) 2. ОСОБА_3 (далі по тексту - третя особа 2, ОСОБА_3 ) 3. Вища рада правосуддя (далі по тексту -третя особа 3)про1) скасування рішення З`їзду адвокатів України від 15 лютого 2019 року про обрання членом Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 ; 2) скасування рішення З`їзду адвокатів України від 15 лютого 2019 року про обрання членом Вищої ради правосуддя ОСОБА_3

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи про протиправність рішення З`їзду адвокатів України від 15 лютого 2019 року про обрання членами Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішенням З`їзду адвокатів України від 15 лютого 2019 року про обрання членом Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повторно обрано членами Вищої ради правосуддя строком на чотири роки. Однак, згідно з частиною п`ятою статті 131 Конституції України встановлено, що одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

На думку позивача, оскаржувані рішення порушують його права як адвоката, оскільки ставлять під сумнів компетентність З`їзду адвокатів України та легітимність діяльності Вищої ради правосуддя.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/12625/20 у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання; залучено до участі у справі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Вищу раду правосуддя в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Відповідач подав відзив на позов, у якому вказав про безпідставність позовних вимог, у зв`язку із таким: оскаржувані рішення є актами індивідуальної дії, не впливають на права, свободи, інтереси та обов`язки позивача, а тому ОСОБА_1 не є суб`єктом відповідних правовідносин та не має права на звернення до суду; обмеження встановлені частиною п`ятою статті 131 Конституції України не розповсюджуються на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки вони були обрані (призначені) на відповідні посади до створення Вищої ради правосуддя та до набрання чинності Конституції України у редакції Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1798-VIII.

Треті особи 1, 3 надали письмові пояснення в яких вказали на відповідність рішень З`їзду адвокатів України від 15 лютого 2019 року вимогам чинного законодавства та на відсутність порушеного права позивача.

Третя особа 2 письмових пояснень з приводу заявлених позовних вимог до суду не надала.

Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.

Як встановлює частина п`ята статті 131 Конституції України у редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1401-VIII, який набрав чинності 30 вересня 2016 року, одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», який набрав чинності 05 січня 2017 року, члени Вищої ради правосуддя обираються (призначаються) строком на чотири роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду її члена два строки поспіль.

Відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У пункті 2 рішення Конституційного Суду від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Принцип незворотності дії нормативно-правових актів закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події факту застосовується той або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У рішенні Конституційного Суду від 25 грудня 2003 року №22- рп/2003 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (стаття 58 Конституції України).

Крім того, Конституційний Суд у рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп виклав правову позицію, за якою принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію України. Це є гарантією стабільності, утвердження держави як правової, у якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 8 Основного Закону).

При цьому Конституція України та Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не встановлюють додаткових умов коли вказане обмеження застосовується також до осіб, яких було призначено членами Вищої ради юстиції на підставі Закону «Про Вищу раду юстиції» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року.

З урахуванням наведеної позиції Конституційного Суду України вбачається, що обмеження в частині неможливості одній і тій самій особі обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль, застосовується до правовідносин, які виникли після набрання чинності змін до Конституції України, внесених Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», та норм частини другої статті 5 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», а також у відношенні осіб, які попередньо обіймали посаду саме члена Вищої ради правосуддя, а не члена Вищої ради юстиції.

Порівнюючи правовий статус Вищої ради юстиції та Вищої ради правосуддя, суд звертає увагу, що статтею 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» Вища рада юстиції визначалася як колегіальний, постійно діючий, незалежний орган, відповідальний за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу.

У той же час Вища рада правосуддя отримала статус колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування (стаття 1 Закону «Про Вищу раду правосуддя»). Відмінними є й законодавчо визначені тексти присяги членів Вищої ради юстиції і Вищої ради правосуддя.

Порівняльний аналіз конституційних повноважень Вищої ради юстиції та Вищої ради правосуддя дає суду підстави стверджувати, що Вища рада правосуддя наділена повноваженнями, яких не мала Вища рада юстиції, і які раніше були віднесені до компетенції інших органів державної влади, зокрема: розгляд скарг на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалення рішення про звільнення судді з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів; ухвалення рішення про переведення судді з одного суду до іншого; здійснення інших повноважень, визначених Конституцією та законами України. Крім того, відрізняються кількісний і персональний склад, а також порядок формування вказаних органів.

З наведеного вбачається, що Вища рада правосуддя є новим органом в судовій системі України. Зокрема, Вищу раду юстиції створено на підставі Закону «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 pоку, того ж дня її зареєстровано як юридичну особу, а 15 березня 2017 року вона втратила цей статус. У свою чергу, Вища рада правосуддя створена 15 березня 2017 року після припинення повноважень Вищої ради юстиції на підставі Закону «Про Вищу раду правосуддя», що набрав чинності 05 січня 2017 року.

Отже, з моменту створення державного органу - Вищої ради правосуддя, не існує державного органу - Вищої ради юстиції. Вища рада правосуддя наділена унікальними, тільки їй притаманними повноваженнями. Відсутність в Конституції та законах України визначення того, що Вища рада правосуддя продовжує виконувати повноваження Вищої ради юстиції, підтверджує той факт, що Вища рада правосуддя є іншим конституційним органом порівняно з Вищою радою юстиції.

Зазначений висновок знаходить своє підтвердження і в рішенні Вищої ради юстиції від 12 січня 2017 року №11/0/15-17 «Про реорганізацію Вищої ради юстиції, утворення Комісії з питань реорганізації Вищої ради юстиції та утворення Вищої ради правосудця і затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних із реорганізацією Вищої ради юстиції та утворенням Вищої ради правосуддя». У пункті 5 цього рішення вказано, що Вища рада правосуддя є правонаступником майна, прав та обов`язків Вищої ради юстиції, при цьому не визначено, що Вища рада правосуддя набуває та продовжує виконувати повноваження Вищої ради юстиції.

Суд встановив, що відповідно до рішення ІІІ-го З`їду адвокатів України 24-25 квітня 2015 року від 25 квітня 2015 року призначено членом Вищої ради юстиції зокрема адвоката ОСОБА_2 .

Згідно з постановою Верховної Ради України від 19 травня 2015 pоку №443-VIII призначено ОСОБА_3 членом Вищої ради юстиції.

Наведене свідчить, що треті особи 1 та 2 призначені членами Вищої ради юстиції, а не членами Вищої ради правосуддя до внесення змін до частини п`ятої статті 131 Конституції України та набрання чинності Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

Враховуючи викладене, твердження позивача про те, що треті особи 1 та 2 обрані членами Вищої ради правосуддя повторно, всупереч частині п`ятій статті 131 Конституції України, є безпідставними.

У контексті наведеного суд звертає увагу на те, що 08 лютого 2019 року до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 48 народних депутатів України, в якому вони просили відкрити конституційне провадження у справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень частини п`ятої статті 131 Конституції України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР в контексті такого питання: чи може особа, яка була членом Вищої ради юстиції та набула статусу члена Вищої ради правосуддя, повторно бути обраною на посаду члена Вищої ради правосуддя (ініціатори подання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ).

04 квітня 2019 року Першою колегією суддів Другого сенату Конституційного Суду України постановлено Ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у цій справі на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України».

06 червня 2019 року Велика Палата Конституційного Суду України, розглянувши на засіданні питання щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини п`ятої статті 131 Конституції України, ухвалила відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини п`ятої статті 131 Конституції України на підставі пункту 3 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

Крім того, суд звертає увагу, що у позивача відсутнє порушене право, як необхідна умова задоволення позову.

Так, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частина перша статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №802/2678/15-а (провадження №К/9901/1141/18), від 03 серпня 2018 року у справі №808/967/17 (адміністративне провадження №К/9901/992/17), від 28 лютого 2019 року у справі №683/182/17 (провадження №К/9901/21182/18), від 24 квітня 2019 року у справі №803/1184/17 (адміністративне провадження №К/9901/29206/18, №К/9901/26536/18).

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову у цій справі є правомірність рішень З`їзду адвокатів України 2019 року щодо обрання на посаду членів Вищої ради правосуддя - третіх осіб 1, 2, які є актами індивідуальної дії і стосуються прав та інтересів лише визначених у ньому осіб.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

Крім того, суд зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин, передбачених в оскаржуваних рішеннях, як актів індивідуальної дії, такі рішення не породжують для позивача жодних прав та обов`язків, а тому право на захист, не виникає.

При цьому, згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 грудня 2018 року у справі №9901/657/18, законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів і така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.

З огляду на викладене позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підтверджуються нормативно.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність оскаржуваних рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати відшкодуванню позивачу не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

Недержавна некомерційна професійна організація Національної асоціації адвокатів України в особі Ради адвокатів України (04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 3; ідентифікаційний код 38488439);

ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий);

ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий);

Вища рада правосуддя (04050, м. Київ, вул. Студенська, 12-А; ідентифікаційний код 00013698).

Суддя В.А. Кузьменко