Рішення № 93559906, 14.12.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14 грудня 2020 року Справа № 280/4678/20 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сіпаки А.В., при секретарі судового засідання Гопки Л.І.

за участю:

позивача – ОСОБА_1

представника відповідача – Васильченко І.Г.

представника третьої особи – Коротич Р.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )

до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у м.Запоріжжі Запорізької області (пр. Соборний, буд. 168, м. Запоріжжя, 69107, код ЄДРПОУ 37941997),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 168, м. Запоріжжя, 69107, код ЄДРПОУ 26316700)

про стягнення матеріальної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивач) до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у м. Запоріжжі Запорізької області (далі – відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області, в якій позивач просить суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ІН НОМЕР_1 , шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37941997, яке знаходиться за адресою: 69000 пр. Соборний, 168, м. Запоріжжя, Запорізька область) суми, у розмірі 699248,67 грн. (шістсот дев`яносто дев`ять тисяч двісті сорок вісім грн. 67 коп.).

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що позивач 22.09.2016 Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» був звільнений з посади судді Енергодарського міського суду Запорізької області у звязку з виходом у відставку. На посаді судді працював з 1993 року. Позивач посилається на те, що внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів, йому було заподіяно матеріальну шкоду у виді недоотриманої заробітної плати судді місцевого суду та недоотриманої вихідної допомоги. Просить позов задовольнити.

Ухвалою від 20.07.2020 відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі, призначено підготовче засідання на 17.08.2020 та залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Територіальне управління ДСА в Запорізькій області.

04.08.2020 від представника третьої особи надійшли пояснення, де представник зазначає про відсутність підстав для виплати позивачу вихідної допомоги, різниці недоплаченої суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, які позивач ототожнює із матеріальною шкодою, завданою законом, що визнаний неконституційним. Крім того, зазначив, що за змістом ст. 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення. Просить у задоволенні позову відмовити.

11.08.2020 позивач надав відповідь на пояснення третьої особи, в якій зазначив, що факт наявності шкоди, заподіяної позивачу під час дії нормативно-правового акту, який в подальшому було визнано неконституційним, було обгрунтовано в позовній заяві, а встановлення причинно-наслідкового звязку між шкодою та визнання нормативно-правового акту неконституційним є виключною компетенцією суду. Так шкода була заподіяна під час дії нормативно-правового акту, який в подальшому було визнано неконституційним. Звертає увагу, що представником третьої особи не було надано обгрунтувань безпідставності позовних вимог, а тому вони підлягають задоволенню.

17.08.2020 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, де зазначено, що до повноважень управління не належить відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, оскільки у територіальних органах Державної казначейської служби України рахунки щодо відшкодування зазначеної шкоди не відкриваються і відповідно видатки на ці цілі не передбачено. Просить відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 17.08.2020 продовжено строк проведення підготовчого провадження та відкладено підготовче засідання на 19.10.2020.

Ухвалою суду від 19.10.2020 підготовче засідання було відкладено на 16.11.2020.

Ухвалою суду від 16.11.2020 у задоволенні заяви представника третьої особи про залишення позовної заяви без руху відмовлено.

Ухвалою суду від 16.11.2020 підготовче провадження було закрито та призначено розгляд справи по суті на 14.12.2020.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив, просив у їх задоволенні відмовити.

Представник третьої особи в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив, просив у їх задоволенні відмовити.

Суд, заслухавши пояснення позивача, представника відповідача та третьої особи, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 постановою Верховної Ради України від 22.09.2016 «Про звільнення суддів» був звільнений з посади судді Енергодарського міського суду Запорізької області у звязку з виходом у відставку.

Внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів, позивач вважає, що йому було заподіяної матеріальної шкоди у виді недоотриманої заробітної плати судді місцевого суду у розмірі 296221,17 грн., недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання у розмірі 33277,50 грн. та недоотриманої одноразової вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у розмірі 369750 грн., а всього 699248 грн 67 коп.

Позивач вважає, що у даній справі останній зазнав матеріальної шкоди, внаслідок того, що відбувалися зміни у законодавстві (які приймалися Верховною Радою України), яке регулювало розмір посадових окладів суддів та питання виплати вихідної допомоги при виході у відставку.

Зокрема, Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 визнано неконституційними положення ч.ч. 3, 10 стаття 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VІ.

Крім того, 15.04.2020 року Конституційний Суд України прийняв рішення № 2-р (ІІ)/2020 у справі № 3-311/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (надалі також Закон № 192-VIII) виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Враховуючи наведене, позивач, вважаючи, що його права порушені звернувся до суду з позовною заявою в якій просить відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційних актів, у вигляді недоплаченої суддівської винагороди, а у зв`язку із цим недоотримання щомісячного довічного грошового утримання судді, яке обраховувалося із меншого доходу, а також щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 129 України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI (у редакції, яка діяла з 01.01.2014) суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; абзац п`ятий частини третьої статті 129 виключено; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 N 76-VIII в абзаці першому частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" цифри "15" замінено цифрами "10" та виключено абзац шостий (пп.1 п. 36).

Крім того, пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 N 76-VIII встановлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).

Отже у випадку затвердження штатного розпису суду, кількість працівників в якому відповідає граничній штатній чисельності, визначеній наказом ДСА України від 24.12.2014 № 170 "Про затвердження штатної чисельності працівників апаратів місцевих та апеляційних судів", максимальний розмір заробітної плати працівників суду та суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати. А у разі скорочення чисельності працівників суду в межах, необхідних для належного організаційного забезпечення суду, суддів та судового процесу з урахуванням бюджетних асигнувань на оплату праці, розмір заробітної плати працівників суду та суддівської винагороди після проведення такого скорочення обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати.

Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" було установлено у 2014 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі - 1218 гривень.

Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" було установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень.

Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" було установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

За період з 2014 по 2016 рік позивачу нараховувалася та виплачувалася заробітна плата у відповідності до норм чинного на той час законодавства України.

Відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини третьої та десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 2453-VI).

Відповідно до пункту 1 вказаного Рішення Конституційного Суду України положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 підлягає застосуванню в його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат."

Крім того, суд вбачає за необхідне зазначити також наступне.

Частиною першою статті 136 Закону № 2453-VI було встановлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Пунктом 28 розділу ІІ Закону № 1166-VII, який набрав чинності з 01.04.2014 року, у Законі № 2453-VI статтю 136 виключено.

Статтею 143 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (надалі також Закон № 1402-VIII), який набув чинності з 30 вересня 2016 року, відновлено право судді на отримання вихідної допомоги у зв`язку з відставкою в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Отже, судді, щодо яких в період з 01.04.2014 року по 30.09.2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, не мали права на отримання вихідної допомоги при звільненні.

Слід зазначити, що датою виходу судді у відставку є дата прийняття Верховною Радою України постанови про її звільнення з посади, в даному випадку - 22.09.2016 року. Тому, до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які були чинними на момент виходу судді у відставку.

Оскільки на момент прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (22 вересня 2016 року) стаття 136 Закону № 2453-VI втратила чинність, то у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги.

15.04.2020 року Конституційний Суд України прийняв рішення № 2-р (ІІ)/2020 у справі № 3-311/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (надалі також Закон № 192-VIII) виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Проте відповідно до статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13.07.2017 № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У Рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп у справі №3/690-97 Конституційний Суд України зазначив, що частина 2 статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

У Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 січня 2019 року (справа № 820/2462/17), від 19 листопада 2018 року (справа № 755/4893/18 (755/18431/15-а), від 15 травня 2019 року (справа № 640/20317/16а), а також в ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2020 року (справа № 826/18177/15).

З резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) суд встановив, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.7.2010 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Тобто положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 N 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 N 192-VIII, втратили чинність саме 04.12.2018, а отже, нарахування суддівської винагороди відповідно до вказаного Рішення повинно здійснюватися з 04.12.2018.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16.04.2019 у справі №318/2132/14-а.

Крім того, ч. 1 ст. 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Закон діє з моменту набрання ним чинності до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону або ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним.

Отже, Закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Рішенням від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) яким Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 № 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VІІІ зі змінами, а саме: частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду; частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації; частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді - було відновлено здійснення нарахування та виплати доплати за вислугу років.

Отже, як зазначалося, пунктом 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України визначено, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ, які визнані неконституційними даним рішенням Конституційного суду України, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом № 192-VIII виключено статтю 136, також втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 15.04.2020 року.

Суд звертає увагу на те, що визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач є суб`єктом владних повноважень, який в своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами Президента, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету міністрів, які прийняті відповідно до Конституції та законів України, іншими нормативно-правовими актами, а тому не наділений повноваженнями не враховувати чинні на час прийняття відповідного рішення норми законодавства.

Отже, суд дійшов висновку, що Рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 № 2- р/(ІІ)/2020 не є підставою для нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги у зв`язку із виходом у відставку, так як зазначене Рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення.

Суд звертає увагу й на те, що Конституційний Суд України у Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Механізм захисту права власності передбачений статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952. Положеннями цієї статті закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ці положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Як стверджує Європейський суд з прав людини (надалі також - ЄСПЛ) у низці своїх рішень, держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їхню виплату, уносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їхньому наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення від 10 березня 2011 року в справі «Сук проти України» (заява №10972/05); пункт 23 рішення від 08 листопада 2005 року в справі «Кечко проти України» (заява №63134/00).

Отже, ЄСПЛ визначив, що обов`язковою умовою визнання існування у особи легітимних сподівань (legitimate expectations) має бути чинність законодавчої норми, якою передбачаються певні доплати. Особа має легітимні сподівання лише за умови, якщо законодавча норма, якою передбачаються певні виплати, є чинною. Тому, позивач не мав легітимних сподівань отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, оскільки на час його звільнення виплата вихідної допомоги при виході у відставку не передбачалася.

Зважаючи на те, що Конституційний Суд України визначив, що підпункт 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність та не встановив ретроспективну дію рішення від 15.04.2020 року, суд зазначає про безпідставність позовних вимог в цій частині.

При цьому, стосовно вимоги позивача про відшкодування шкоди слід вказати наступне.

Згідно ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.

Відповідно до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Тобто, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Разом з тим, позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати, недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання та одноразової вихідної допомоги.

Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати недоотримана вихідна допомога не може вважатися збитками у розумінні ст. 22 ЦК України.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення з Держаного бюджету України шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно із частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 241, 243-246, 250 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у м.Запоріжжі Запорізької області (пр. Соборний, буд. 168, м. Запоріжжя, 69107, код ЄДРПОУ 37941997), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 168, м. Запоріжжя, 69107, код ЄДРПОУ 26316700) про стягнення матеріальної шкоди, - відмовити.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Перехідних положень КАС України рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 16.12.2020

Суддя А.В. Сіпака