Рішення № 93500637, 08.12.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2020 року справа №1.380.2019.006621

Львівський окружний адміністративний суд в складі :

головуючого-судді Кухар Н.А.

секретаря судового засідання Шавель М.М. .

за участю:

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - Богуш І.М.

представника відповідача та третьої особи - Горбонос І.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська,9, м. Київ), третьої особи Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців,11) про визнання протиправним і скасування рішення ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання повторно розглянути заяву позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно повторно відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року, яким позов ОСОБА_1 задоволено - визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду відмовлено та позовну заяву повернуто позивачу.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просив зазначене судове рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено - ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року про повернення позовної заяви у справі № 1.380.2019.006621 скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 27.07.2020 виправлено описки в ухвалі від 14 липня 2020 року.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 27.07.2020 відмовлено у роз`ясненні судового рішення.

Ухвалою суду від 08 грудня 2020 року заяву про поновлення пропущеного строку на звернення до суду задоволено.

Представник відповідача на адресу суду надіслав відзив на позовну заяву, де просив відмовити у задоволенні позову з огляду на наступне. 04 квітня 2016 року через свого адвоката ОСОБА_2 позивач звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві-анкеті ОСОБА_1 повідомляє, про те, що він не може повернутися до країни свого походження РФ, оскільки там систематично порушуються права людини, в його селі з 11.04.2013 року проводиться контр терористична операція (К`ГО) із залученням БТР, бойових вертольотів, спецназу ФСБ га ОМОН МВС РФ, наслідки якої на даний час є жахливі для його сім`ї та інших односельчан. Крім того побоюється нелюдського поводження зі сторони працівників правоохоронних органів РФ, оскільки проти заявника та групи його односельчан безпідставно порушена кримінальна справа за ознаками ч.2 ст.208 Кримінального кодексу РФ.

Відповідно до положень «Керівної записки УВКБ ООН з екстрадиції міжнародного захисту біженців» вирішуючи питання чи має шукач притулку, екстрадицію якого вимагають органи влади його чи її країни походження право одержання статусу біженця, органи, відповідальні за притулок повинні оцінити чи намагається дана особа сховатися від законного переслідування або покарання за кримінальні діяння, чи від неправомірного переслідування в цій країні. Якщо буде встановлено що заявник переховується від правосуддя, а не від переслідування, то він чи вона не відповідає визначенню біженця, даному в Статті 1А (2) Конвенції 1951 р.(критерії виключення), і його чи її заява має бути відхилена.

Відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур і критерії визначені статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, то рятуються в переслідування або покарання за такі злочини як правило не є біженцями. Відповідач звертає увагу, що біженець це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа. яка переховується від правосуддя.

Заявник не бажає повертатися до країни своєї належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Російської Федерації. Зазначені причини неповернення заявника не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Враховуючи вищевикладені факти у сукупності можна дійти обґрунтованого висновку, що заявник у випадку повернення до РФ не зазнає переслідування у контексті Конвенції про статус біженців 1951 року, пункту 1 частини 1статті 1 Закону.

Крім того, в заяві-анкеті заявник повідомив, що ніколи не приймав участь у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, не був членом жодних організацій (політичних, релігійних, військових, громадських, тощо), однак під час проведення другої співбесіди заявник повідомив, що приймав участь в мітингах проти уряду, але підтвердити свою участь документально не може, лише можна побачити на ютубі. В ході співбесіди заявник не наводить фактів свого особистого переслідування в країні громадянської приналежності, до виїзду із РФ він не зазнавав переслідувань з боку державних чи недержавних агентів, водночас заява ОСОБА_1 містить розбіжності та суперечливі відомості.

Таким чином, немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань

Отже, серед фактів, повідомлених заявником, немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як слідує з листа Головного управління Національної поліції у Львівській області від 22.11.2018 №3212/33/М-2018, ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 значиться в розшуку каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, як член терористичної групи, дата оголошення в розшук 23.10.2015, країна ініціатор розшуку Російська Федерація.

В результаті всебічного, об`єктивного і неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2016LV0005 та інформації по країні походження, було встановлено. що зазначені заявником побоювання не мають належного обґрунтування, видаються надуманими, малоймовірними та безпідставними, а відповідно у нього не має підстав для того, щоб бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно до пункту 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які погребують додаткового або тимчасового захисту». Заявник не тікав, від небезпеки рятуючи своє життя, а залишив територію РФ добровільно.

Позивач в судовому засіданні позовну заяву підтримав, просив позовні вимоги задоволити.

Представник відповідача та третьої особи проти задоволення позовної заяви заперечила.

Суд, заслухавши вступне слово представників сторін, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, яким вони обґрунтовуються, встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, народився в с.Гімри Унцукульського району, Республіки Дагестан, Російської Федерації, одружений з ОСОБА_3 , та має на утриманні двоє неповнолітніх дітей - сина ОСОБА_4 , 2013 р.н. та дочку ОСОБА_5 , 2015 р.н., за національністю - аварець, за віросповіданням - мусульманин.

27.08.2013 залишив легально країну постійного проживання та літаком прибув до Турецької Республіки, м. Стамбул, де працював різноробочим на ТБ-Семеркенд. В 2014-му році разом з дружиною відвідав Єгипет, після чого знову повернувся до Турецької Республіки, м. Стамбул.

27.10.2015 легально по закордонному паспорту літаком прибув до України, м. Харків, потім поїхав до м. Київ та м. Львів.

У грудні 2015-го року був затриманий прикордонниками Мостиського прикордонного загону, після чого до 09.12.2016 утримувався в УВП № 19. З часу звільнення з-під варти до нього застосовано запобіжний захід у виді особистого зобов`язання, котрий жодного разу не був ним порушений. Про те, що перебуває в міжнародному розшуку не знав.

04.04.2016 ОСОБА_1 , звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 11.10.2016 року №517-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставі вказаного рішення, 16.11.2016 року Головним управлінням ДМС України у Львівській області видано позивачу повідомлення №76 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вищезазначеному повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп. 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16.

Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено - визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року залишено без змін.

На виконання вищезазначеного рішення суду позивач повторно звернувся із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 позивачу відмолено у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного рішення, 21.03.2019 року Головним управлінням ДМС України у Львівській області видано позивачу повідомлення №6 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.

При вирішенні спору суд виходить з наступного.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні передбачений Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі Закон України № 3671-VI).

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону України № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В даному випадку, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В даній категорії справ обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Як встановлено судом, 04.04.2016 ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 11.10.2016 року №517-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставі вказаного рішення, 16.11.2016 року Головним управлінням ДМС України у Львівській області видано позивачу повідомлення №76 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вищезазначеному повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп. 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16.

Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено - визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На виконання вищезазначеного рішення суду відповідач повторно розглянув заяву - анкету позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 позивачу відмолено у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Повторно відмовляючи позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач виходив з того, що за результатами розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

У постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 зазначено:

«Як видно з пояснень та заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в нього існують побоювання за своє життя, безпеку та свободу у зв`язку з безпідставним порушенням щодо нього кримінальної справи. Зазначає, що на території с. Гімри, Унцукульського району Республіки Дагестан Російської Федерації, протягом тривалого часу органами державної влади проводилась контртерористична операція, під час якої силовиками використовувались БТР, гелікоптери, руйнувались будинки, здійснювались незаконні затримання та арешти місцевих жителів, декотрі з яких в подальшому безслідно зникли. На даний час уродженці цієї території продовжують піддаватися переслідуванням, насильницьким зникненням, тортурам тощо, що підтверджує обґрунтованість його побоювання стати жертвою переслідувань зі сторони російських спецслужб за його неодноразову участь в мирних мітингах, у зв`язку з чим він не може повернутися до його країни походження.

На підтвердження зазначених обставин позивачем надано довідку Гімрянської сільської ради від 23 березня 2017 року, свідчення родичів та односельчан, а також відеозаписи щодо його участі в мирних мітингах проти влади.

Аналіз наданої позивачем інформації дає підстави для висновку, що в країні його походження систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються права і свободи громадян, що свідчить про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань зі сторони органів державної влади.

Однак в оскаржуваному рішенні Державної міграційної служби України не було належним чином проаналізовано вказані вище джерела інформації, не враховано доводів позивача щодо наявності обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та не спростовано можливість загрози життю, безпеці чи свободі позивача в разі повернення в країну походження, що свідчить про його протиправність та наявність підстав для задоволення позовних вимог.»

З вказаного слідує, що відповідачем проігноровано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16.03.2018р. та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 та не враховано під час повторного розгляду заяви позивача всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судом в ході розгляду справи, відповідач неналежно оцінив матеріали кримінального провадження № 341182 (постанова про притягнення позивача як обвинуваченого) та матеріали, що підтверджують запит Російської Федерації до правоохоронних органів України за обвинуваченнями, які, на думку заявника, носять характер політичних переслідувань, а тому вимагають додаткової та ретельної перевірки відповідачем.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

При цьому, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

За змістом п.12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця УВКБ ООН Термін тлумачення сумнівів на користь заявника використовується в контексті стандарту доказування стосовно фактичних тверджень, зроблених заявником. Враховуючи те, що в заяві про надання статусу біженця заявник не зобов`язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.

У тих випадках, коли співробітник, який приймає рішення, вважає, що історія заявника в цілому є послідовною і переконливою, ніякий елемент сумніву не повинен створювати упередженість щодо прохання, поданого заявником; тобто "сумніви слід тлумачити на користь заявника".

Всупереч вимогам законодавства України, відповідач використовував лише інформацію з російських провладних засобів масової інформації, що не може вважатись посиланням на достовірні джерела. В свою чергу інформація по країні походження з авторитетних джерел, зокрема, доповіді Human rights watch, Amnesty International та інші підтверджують обґрунтованість заяви позивача (https://www.hrw.org/ru/report/2015/06/18/278376).

На переконання суду ситуація у країні походження є доказом суб`єктивності побоювань стати жертвою переслідувань, що мало бути перевірено при розгляді заяви-анкети позивача від 04.04.2016 року.

Таким чином, під час повторного розгляду заяви позивача Головне управління ДМС у Львівській області діяло всупереч вимог, визначених Конституцією та законами України, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, не розсудливо та без дотриманням принципу рівності перед законом.

Враховуючи встановлені обставини справи та те, що позивач може відповідати умовам для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може і не бажає повертатися до неї, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні належності, а також, що в разі повернення він ризикує зазнати такого, що принижує гідність поводження, суд приходить до переконання що слід визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача.

З метою належного захисту та необхідного поновлення прав позивачів, слід зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області повторно розглянути заяву щодо визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Враховуючи встановленні обставини справи та наявні у матеріалах справи докази, суд прийшов до беззаперечного переконання про наявність підстав для задоволення позову.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - задоволити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин АДРЕСА_2

Відповідач - Державна міграційна служба України (01001, вул. Володимирська,9, м. Київ; код ЄДРПОУ 37508470).

Третя особа у справі - Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців,11; код ЄДРПОУ 37831493).

Повне судове рішення складено 14 .12.2020 року.

Суддя Кухар Н.А.