Рішення № 93469272, 03.08.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 серпня 2020 року №640/23464/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Київській області про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшла позовна заява Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Держпраці у Київській області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу № ТД/ФС-629 від 22 жовтня 2019 року.

Ухвалою суду від 16.12.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/23464/19 (далі - справа), яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувана постанова (прийнята) відповідачем з порушенням вимог законодавства, чим порушено законні права та інтереси позивача.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувана постанова (прийнята) ним, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

15.10.2019 року на адресу Головного управління Держпраці у Київській області надійшов акт фактичної перевірки Головного Управління ДПС у місті Києві Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 04.10.2019 № 0246/26/15/05/ НОМЕР_1 . Даним актом зафіксовано порушення вимог частини 3 статті 24 Кодексу законів про працю України, а саме: 26 вересня 2019 року, в ході здійснення фактичної перевірки магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в якому здійснює господарську діяльність Позивач, працівниками ГУ ДПС у місті Києві зафіксовано виконання функціональних обов`язків продавця ОСОБА_2 без укладеного трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. ОСОБА_2 здійснював розрахункові операції із споживачами, про що свідчать видані ним товарні чеки від 26.09.2019 за його підписом.

На підставі вказаного акту фактичної перевірки Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 була прийнята оскаржувана постанова, в якій зазначено про порушення позивачем вимог частини 3 статті 24 Кодексу законів про працю України.

Керуючись статтею 259 Кодексу законів про працю України, пунктом 4 Порядку № 509, та на підставі абзацу 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України, посадовою особою Головного управління на Позивача накладено штраф у розмірі 125 190,00 гривень.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Між Позивачем та ОСОБА_2 була укладена цивільно-правова угода №09/19 від 25.09.2019 року.

Угода №09/19 від 25.09.2019 року, яка укладена між Позивачем та ОСОБА_2 за змістом є цивільно-правовою та такою, що укладена відповідно до положень гл.63 Цивільного кодексу України, предмет та умови визначені в ній на розсуд сторін і погоджені ними. За цієї Угодою Виконавець взяв на себе зобов`язання надати послуги, які споживаються в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності протягом певного часу, з отриманням винагороди у розмірі, встановленої договором, а Замовник зобов`язався прийняти такі послуги та оплатити їх. Факт надання послуг оформляється актом виконаних робіт, що відображено в п. 1.4. укладеної Угоди.

Угодою також передбачено, що Виконавець залишаючись відповідальним перед Замовником, за попередньою згодою останнього, може залучати третіх осіб для належного виконання умов Договору (п.1.3).

Умовою даної Угоди не передбачено розповсюдження на Виконавця Правил внутрішнього трудового розпорядку Замовника. Пунктом 1.2. обумовлено строк дії Угоди, який становить 60 днів з моменту набрання чинності. Вартість наданих послуг та порядок оплати обумовлено пунктами 4.1., 4.2 та становить 5000 (п`ять тисяч) грн. за весь період надання послуг, яка сплачується протягом десяти днів з дня передачі наданих послуг згідно акту прийому-передачі. Визначений умовами зазначеної Угодою спосіб оплати праці у вигляді винагороди та встановлення строковості Угоди, а також можливість залучення до надання послуг третіх осіб, в свою чергу, виключає можливість приналежності Угоди до трудового. Розмір винагороди для особи, яка надає послуги Позивачу залежав від факту надання обумовлених в Угоді послуг. Тому така винагорода не може вважатися заробітною платою в розумінні Закону України «Про оплату праці».

25.11.2019 року, згідно умов цивільно-правової угоди №09/19 від 25.09.2019 року, сторони підписали між собою Акт прийому наданих послуг. Згідно даного Акту Позивач сплатив кошти за надані йому послуги. Також Позивачем були подані відповідні звіти з додатками до податкового органу та квитанції про оплату всіх податків відповідно до взаємовідносин, які відображені були в цивільно-правовій угоді №09/19 від 25.09.2019 року

Отже правовідносини між Позивачем та ОСОБА_2 відбувались за цивільно-правовим договором, тобто не можна вважати, що така особа залучалась до виконання службових обов`язків без укладення трудового договору.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною першою статті 1 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 ЦК України. Згідно з цією нормою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім; 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Натомість, відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.04.2015 в справі №6-48369св14, цивільно-правовий договір - це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

У відповідності до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Суд зазначає, що основною ознакою, що відрізняє цивільні (підрядні) відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Підрядник, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд в постанові від 08.05.2018 у справі №127/21595/16-ц.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Проаналізувавши вищезазначені норми законодавства та надані докази, беручи до уваги наявність підписаної цивільно-правової угоди, акту виконаних робіт, сплату винагороди за виконану роботу та подання відповідних звітів та сплати податків до податкової служби, суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 надавав Позивачу послуги, а не здійснював трудову функцію, оскільки предметом угоди, яка укладена між Позивачем та фізичною особою - ОСОБА_2 , є надання певних послуг за винагороду, яка була сплачена на підставі акту виконаних робіт, тобто праця за цією угодою з боку ОСОБА_2 є юридично самостійною, а також вказана фізична особа не підпорядковувалась певному внутрішньому трудовому розпорядку.

Договором не передбачено систематичного (щомісячного) виконанням трудових функцій в межах діяльності позивача, а обумовлено лише надання послуг з надання консультацій по продажу товару Позивача, протягом строку дії договору, який складає 60 днів з моменту його укладання.

Оскільки чинним цивільним законодавством не визначено обов`язкових випадків укладання трудових договорів при отриманні послуг характеру, який мали ті, що надані позивачу ОСОБА_2 та не містить норм щодо недопустимості отримання таких послуг за цивільно-правовими договорами, тому сторони договору (замовник та виконавець) вільні у своєму виборі щодо форми оформлення своїх відносин, а тому на свій розсуд вправі визначати вид такого договору.

За приписами статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

При цьому, обставин, які вказували на нікчемність договору, укладеного Позивачем з ОСОБА_2 відсутні.

На підставі наведеного, факт допущення Позивачем до роботи без належного оформлення трудових відносин ОСОБА_2 не підтверджується належними та допустимими доказами, оскільки в Акті №0246/26/15/05/ НОМЕР_1 від 04 жовтня 2019 року фактичної перевірки ДФС відсутні докази виникнення між Позивачем та ОСОБА_2 саме трудових відносин. Зокрема доказів підпорядкування ОСОБА_2 певному керівникові, контроль з його боку за його роботою, дотримання особою правил трудового розпорядку чи будь-яких інших організаційних документів, отримання заробітної плати, надання особою певних гарантій, у вигляді, наприклад, щорічної оплачуваної відпустки, соціальних, навчальних відпусток; встановлення скороченого робочого часу для певних категорій працівників; зниження норм праці для осіб, що належать до певних категорій; надання гарантійних і компенсаційних виплат та інших соціально-трудових пільг тощо, що могло б свідчити про наявність між позивачем та ОСОБА_2 трудових відносин.

Згідно з ст. 265 КЗпП України передбачено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі порушення вимог трудового законодавства.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Отже, юридичні та фізичні особи несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Водночас як було встановлено судом, ОСОБА_2 надавав Позивачу послуги на підставі цивільно-правової угоди.

Також працівники податкового органу, які проводили фактичну перевірку в магазині, у своєму запиті про надання документів, не зазначали що їм необхідно надати до перевірки документи, які б підтверджували взаємовідносини між Позивачем та ОСОБА_2 , Акт перевірки був складений без участі Позивача та направлений йому поштою. Позивач не брав участі при розгляді справи про накладання на нього штрафу і не міг надати відповідні докази.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з статтею 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Одночасно суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.".

В контексті наведеного суд зазначає, що відповідачем не доведено обставин щодо допущення позивачем працівника ОСОБА_2 до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та, як наслідок, правомірність рішення про накладення на фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 штрафу у розмірі 125 190 грн. за порушення вимог частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Київській області є таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1. ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає сплачена сума судового збору у розмірі 2102 грн.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 134, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Держпраці у Київській області (місцезнаходження: 04060, м. Київ, вул. Вавілових, 10, код ЄДРПОУ 39794214) про визнання протиправною та скасування постанови задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу № ТД/ФС-629 від 22 жовтня 2019 року.

3. Стягнути на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 сплачений ним судовий збір у розмірі 2102,00 грн. (дві тисячі сто дві гривні нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Київській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко