Рішення № 93467958, 01.12.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/7281/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

судді - Бутенко А.В.,

за участю секретаря - Сініцина А.С.,

за участю сторін,

позивач - ОСОБА_1 ,

представник відповідача - Нестерова О.К. (за ордером)

представник відповідача - Лаухін Д.Ф. (за довіреністю),

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) (03135, м. Київ, пр. Перемоги, 14) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення компенсації за вимушений прогул та оплату за надурочну роботу,-

В С Т А Н О В И В:

Стислий зміст позовних вимог.

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), в якому просить суд:

- Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 15 лютого 2019 р. №221-к про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області.

- Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області.

- Стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) на користь ОСОБА_1 , компенсацію за вимушений прогул за період з 19 січня 2019 р. по день ухвалення рішення.

- Стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) на користь ОСОБА_1 , оплату за надурочну роботу за період з 01.01.2016р. по 18.01.2019 р.

- Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної платні за один місяць.

Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування адміністративного позову Позивачем зазначено, що звільнення, яке здійснено на підставі висновку профспілкової організації працівників працівників Державної служби України з питань безпеки на транспорті, який надав згоду на його звільнення не тільки без його присутності та виклику, не повідомивши про час та дату розгляду подання адміністрації про звільнення.

Також, дозвіл на звільнення наданий 10.01.2019 р., а звільнено 15.02.2019 р. тобто більш ніж через один місяць після надання дозволу профспілкової організації, що є порушенням ст. 43 КЗпП України, тому вважає, що зазначений дозвіл є незаконним.

Крім того, з наказом від 15 лютого 2019 р. №221-к був ознайомлений 18.02.2019р., розписався та зробив відмітку, що з наказом не згоден, 20.02.2019 р. знаходився на роботі, повного розрахунку не отримав, копія наказу про звільнення видана не була, до теперішнього часу не видана трудова книжка, що є порушенням ст. 47 КЗпП.

Повний розрахунок також не проведений до теперішнього часу. Гроші періодично переводилися на картку Ощадбанку з часу звільнення. Останнє перерахування заробітної плати відбулося 07.06.2019 р., що підтверджується випискою з карткового рахунку.

Таким чином, Позивач вважає своє звільнення незаконним, зазначає, що відповідачем під час звільнення було порушено його право на працю.

08.09.2020 року, від Відповідача надійшов відзив на позов (а.с. 113-116 т. 1). В обгрунтування зазначено, що ознайомившись з позовною заявою вважає її необгрунтованою, безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки 15.02.2019 згідно із наказом Державної служби України з безпеки на транспорті № 221-к «Про звільнення ОСОБА_1 » старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40, 44 КЗпП України.

Відповідач вважає, що вищезазначений наказ правомірним та таким, що жодним чином не порушує прав, свобод та інтересів Позивача.

Заяви, клопотання учасників справи.

25.08.2020 року до суду від представника відповідача надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

11.09.2020 року, від представника Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), на електронну адресу до суду надійшло клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференції.

28.09.2020 року, від Позивача надійшла відповідь на відзив, в якій, Позивач наполягає на задоволенні позовних вимог (а.с. 175-176 т. 1).

19.11.2020 року, від Позивача надійшло клопотання про витребування доказів та допит свідка (а.с. 99-100 т. 2).

Інших заяв чи клопотань від сторін до суду не надходило. Інші процесуальні дії судом не вчинялись.

Процесуальні дії вчинені судом.

15.09.2020 року ухвалою суду клопотання представника Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) про проведення судового засідання у режимі відеоконференції задоволено.

02.10.2020 року ухвалою суду клопотання представника Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) про залишення позовної заяви без розгляду залишено без задоволення.

10.12.2020 року ухвалою суду виправилено описку в скороченій частині рішення суду від 01.12.2020 року по справі №420/7281/20, а саме в абзаці 3 та 4 резолютивної частини.

Інші процесуальні дії судом не вчинялись.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні підтримали позовні вимоги у повному обсязі з підстав зазначених у позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог, з підстав зазначених у відзиві на позов.

Обставини справи.

Суд зазначає, позивач звертався із даним позовом про скасування наказу та поновлення на посаді до Приморського районного суду м. Одеси. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30.10.2019 року провадження по справі закрито в зв`язку із порушенням правил предметної підсудності. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29.05.2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30.10.2020 року залишено без змін. Отримавши зазначену ухвалу позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду за належною підсудністю.

По суті справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 16 липня 2016 р. працював на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області за безстроковим трудовим договором. За своїми посадовими обов`язками, Позивач здійснював контроль за безпекою на транспорті, як на автомобільному, так і на водному транспорті. Посаду Позивача не віднесено до посад державної служби.

08.11.2018р. Позивач був попереджений про звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті №68-к від 17.01.2019 р. Позивач був звільнений з роботи. Наказ був скасований наказом №85-к від 22.01.2019 р., потім наказом №221-к від 15.02.2019р. Позивач знов був звільнений з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області з 20 лютого 2019 р., відповідно до пункту 1 частини першої статті 40, статті 44 КЗпП України.

Не погоджуючись із оскарженим наказом відповідача №221-к від 15.02.2019р., Позивач звернувся із даним позовом до суду.

Джерела права й акти їх застосування.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України, публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, частиною 2 статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого їм органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Порядок вивільнення працівників регулюється статтею 49-2 КЗпП України, відповідно до якої про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Висновки суду.

Заслухавши доводи сторін, дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінюючи рішення суб`єкта владних повноважень, суд виходить з приписів ст. 2 КАС України та доходить до висновку про часткове задоволення позову з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що 08.11.2018 ОСОБА_1 отримав попередження за підписом Голови Державної служби України з безпеки на транспорті Ноняка М.В. відповідно до якого, його повідомили про звільнення відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, через два місяці з дати ознайомлення з цим попередженням.

Одночасно у вищезазначеному попередженні, Відповідач належним чином обґрунтував причини скорочення чисельності штату працівників та зазначив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної служби морського та річкового транспорті України» № 1095 від 06.09.2017 року було утворено Державну службу морського та річкового транспорту України, у зв`язку з чим з Державної служби України з безпеки на транспорті виключені функції з реалізації державної політики у сфері безпеки на морському та річковому транспорті та зменшено граничну чисельність Укртрансбезпеки на 226 осіб.

Також в попередженні було вказано, що відповідно до структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2018 рік, введених в дію наказом Укртрансбезпеки «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті за 2018 рік № 805 від 05.10.2018 було виключено посаду старшого державного інспектора на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області.

Згідно з Витягом із штатного розпису на 2018 рік Державної служби Україні з безпеки на транспорті, затвердженої наказом Укртрансбезпеки від 19.02.2018 року № 162, який вводився в дію 01.01.2018, гранична чисельність штату Управління Укртрансбезпеки в Одеській області становила 45 осіб.

Проте, згідно з Витягом із штатного розпису на 2018 рік Державної службі України з безпеки на транспорті, затвердженої наказом Укртрансбезпеки від 19.02.2018 року № 162, який вводився в дію 05.10.2018, гранична чисельність штату Управління Укртрансбезпеки в Одеській області вже становила 24 осіб.

Щодо відсутності пропозиції зі сторони Відповідача працівникові іншої роботи на тому самому підприємстві, установі організації, як це зазначено в частині 2 статті 49-2 КЗпП України, то Державна служба України з безпеки на транспорті, здійснивши детальний аналіз професійно - трудової діяльності ОСОБА_1 , щодо відповідності критеріям, які встановлені в ст. 42 КЗпП України, прийшла до висновку, що ОСОБА_1 не відноситься до тих осіб, які мають переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, в порівнянні з іншими особами, посади яких підпали під скорочення.

Таким чином, 15.02.2019 згідно із наказом Державної служби України з безпеки на транспорті № 221-к «Про звільнення ОСОБА_1 » старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40, 44 КЗпП України.

Аналізуючи вищезазначені положення законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд не погоджується із висновками Відповідача, які викладкені у відзиві на позов, з огляду на наступне.

Суд зазначає, що поняття “зміни в організації виробництва і праці” є загальною підставою для звільнення, яка включає в себе окремі, певні і самостійні підстави для такого звільнення, а саме ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Із системного аналізу вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові усі наявні в установі вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП, може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Таким чином, суд вважає за доцільне зазначити, що у разі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший або при його перепрофілюванні, звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов можуть мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо.

Відповідач зазначає, що внаслідок змін у штатному розкладі штатна чисельність працівників Управління Укртрансбезпеки в Одеській області скоротилася майже вдвоє, що Позивач не мав переважного права на залишення на роботі, та перелічує критерії, визначені у ст. 42 КЗпП, проте, суд зазначає, що згідно ч.3 ст.49-2 КЗпП власник зобов`язаний був запропонувати Позивачу іншу роботу в тій же організації, але жодної посади запропоновано не було.

Позивач зазначав, що за своїм фахом він міг виконувати обов`язки державного інспектора не тільки на водному, а і на автомобільному транспорті, під час роботи систематично направлявся на перевірки автомобільного транспорту.

Також, в позовній заяві Позивач зазначав, що був згоден і на переведення до іншого територіального підрозділу Укртрансбезпеки, в іншій області, але не отримав жодної пропозиції.

При цьому Відповідач мав наявні вакантні посади в інших областях.

Доказів того, що залишені на роботі працівники були такими, що мали переважне право порівняно з Позивачем, відповідачем до суду не надано, також як і «детальний аналіз професійно - трудової діяльності» Позивача.

Суд зазначає, що пропозиція щодо зайняття вакантних посад є не правом, а обов`язком власника підприємства у разі скорочення штату (чисельності працівників), який ним виконаний не був, відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Відповідач погоджується, що при скороченні штату працівників роботодавець зобов`язаний запропонувати роботу виключно на тому самому підприємстві, установі, організації, де працює працівник та за умови наявності відповідної вакансії, проте, суд зазначає, що Управління Укртрансбезпеки в Одеській області не є юридичною особою, а є структурним підрозділом Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), а тому Позивачу повинні були бути запропоновані вакансії в усіх структурних підрозділах.

Водночас, Відповідачем, на виконання вимог ч. 2 ст.77 КАС України, суду не надано жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 була запропонована будь-яка інша посада в Державній служби України з безпеки на транспорті, від якої він відмовився, як і не надано доказів щодо неможливості переведення позивача у зв`язку з його низькою кваліфікацією, та продуктивністю праці, що свідчить про порушення відповідачем процедури звільнення ОСОБА_1 із займаної посади.

Суд зазначає, що встановлена законодавством можливість змін в організації виробництва і праці державної установи (організації), не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників такої установи. Натомість, означене зобов`язання Державної служби України з безпеки на транспорті не виконано, чим порушено права Позивача.

Таким чином беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку, що звільнення позивача – ОСОБА_1 з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, у зв`язку із скороченням штатної чисельності Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а відтак, спірний Наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 15 лютого 2019 р. №221-к підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Отже, беручи до уваги викладене, з урахуванням встановлення судом протиправності Наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 15 лютого 2019 р. №221-к, позовна вимога щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, також підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В силу положень пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), він застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (пункт 8 Порядку № 100).

Зміст наведених норм дає підстави для висновку про те, що ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, суд має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.

Згідно з положеннями п. 4 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

В інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Відповідно до п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до наявної у матеріалах справи Довідки Державної служби України з безпеки на транспорті, за підписами В.о Голови В.М. Дідківського, В.о. начальника фінансово-економічного управління - головного бухгалтера – Н.М. Петік, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становила 336,98 грн. (а.с. 42 т. 1).

Отже, розрахунок грошового забезпечення за час вимушеного прогулу судом здійснено наступним чином: позивач – ОСОБА_1 звільнений з посади 20.02.2019р. Останній день роботи є днем звільнення. Період вимушеного прогулу складає 250 робочіх днів, зокрема, у період з 21.02.2019р. по 20.02.2020р. (не більше ніж за рік, ч.3 ст.235 КЗпП). При цьому судом не застосовується положення про розгляд спору більше року не з вини працівника, оскільки ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 30.10.2019 року була оскаржена до Апеляційного суду Одеської області саме Позивачем.

Два попередні місяці, що передували звільненню – грудень 2018 - січень 2019 року. Грошове забезпечення: 336,98 грн./день х 250 днів вимушеного прогулу = 84245,00 грн.

Таким чином, беручи до уваги наведене, а також те, що позовні вимоги Позивача про скасування наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 15 лютого 2019 р. №221-к про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, підлягають задоволенню, суд вважає за необхідне стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 21.02.2019 року по 20.02.2020 року у розмірі 84245,00 грн.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) на користь ОСОБА_1 , оплату за надурочну роботу за період з 01.01.2016р. по 18.01.2019 р., суд зазначає наступне.

Так, Позивач у позовній заяві зазначає, шо на протязі усього періоду роботи виконував свої обов`язки з виявлення порушень та складання протоколів про адміністративні правопорушення у вечірній час, у вихідні та святкові дні, що є надурочною роботою, але ні відгулів, ні оплати за надурочні роботи не отримав. На підтвердження надурочної роботи, роботи у святкові та вихідні дні надає копії складених ним на протязі 2016 - 2019 років протоколів про адміністративне правопорушення із зазначенням дат виходу на чергування, приклад графіку чергувань (за квітень 2018 р., супровідний лист та доповідна записка щодо відсутності інспекторів контролю державою порту та прапору; направлення на рейдову перевірку №004855; графік щоденної (цілодобової роботи ) пересувного пункту габарітно- вагового контролю в Кіровоградської області на серпень 2018 р.; направлення на рейдову перевірку № 004857 від 01.08.2018 р.; графік чергувань за квітень 2018 р.; акт № 049076 від 05.09.2018 р.

Також, судом, за клопотанням Позивача було допитано у якості свідка, безпосереднього керівника Позивача – ОСОБА_2 , який підтвердив, що працювали по 12 годин на добу.

Проте, суд зазначає, що відповідно до статті 62 Кодексу Законів про працю України, надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61).

Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і в частині третій цієї статті.

Відповідно до статті 65 КЗпП, надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.

Таким чином, надурочні роботи застосовуються власником, а отже необхідна наявність рішення керівника про залучення до роботи понад установлену норму. У разі відсутності наказу (доручення) керівника про роботу понад установлену норму, дана робота не є надурочною, так як у працівника не виникає обов`язку її виконувати.

Судом встановлено, що відсутність надурочної роботи підтверджується табелями обліку робочого часу Управління Укртрансбезпеки в Одеській області за період з липня 2016р. по лютий 2019р., службовою запискою Південного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки № 114249/20/18-20 від 25.11.2020.

Також, Позивач у своїх поясненнях від 30.11.2020 року (а.с. 124-125 т. 2), зазначає, що Укртрансбезпека не видавала накази (доручення), які залучали до роботи ОСОБА_1 понад установлену норму за період роботи з 01.01.2016 по 20.02.2019 роки.

Таким чином, суд дійшов висновку, шо у Позивача відсутня надурочна робота, та не проводився і облік надурочних робіт, а тому, зазначена вимога не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1 та 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи та на підставі наведеного, суд вважає, що рішення у частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250-251, 371 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) (03135, м. Київ, пр. Перемоги, 14) – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 15 лютого 2019 р. №221-к про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, з 21 лютого 2019 року.

Стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2019 року по 20 лютого 2020 року у сумі 84245 (вісімдесят чотири тисячі двісті сорок п`ять) гривень.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на водному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, з 18 лютого 2019 року та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано колегією суддів 10.12.2020 року.

Суддя Бутенко А.В.

.