Рішення № 93431003, 21.10.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2020 року Справа № 160/5839/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Юхно І.В.,

секретаря судового засідання Главчева В.Ф.,

за участю:

представника позивача Чабаненко В.Т.,

представника відповідача-1 Богомол О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача 1: Запорізької обласної прокуратури, відповідача 2: Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування індивідуальних актів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

28.05.2020 року ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до прокуратури Запорізької області (далі – відповідач-1), Офісу Генерального прокурора (далі – відповідач-2), у якій просить суд:

- графік складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, затвердженого Головою першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур (відповідно до протоколу засідання першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 20.02.2020 року № 1) В. Чумаком 20.02.2020 року - визнати протиправним та скасувати в частині включення ОСОБА_1 , (посвідчення № НОМЕР_1 ) під порядковим номером 429 до Групи 1 для проведення тестування 5 березня 2020 року;

- рішення кадрової комісії №2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації у зв`язку з неявкою» від 02.04.2020 року №179 визнати протиправним та скасувати;

- наказ прокурора Запорізької області від 29.04.2020 року №728к визнати протиправним та скасувати;

- поновити ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , на посаді начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області. Допустити рішення до негайного виконання;

- стягнути з прокуратури Запорізької області, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909973, на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , 17 843,85 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.05.2020 року (включно) по 20.05.2020 року (включно), а також середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21.05.2020 року (включно) по день ухвалення судом рішення по суті у цій справі;

- встановити судовий контроль за виконанням рішення шляхом зобов`язання прокуратури Запорізької області подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В обгрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що позивач працював у системі прокуратури України з серпня 2007 року, у жовтні 2019 року позивач подав заяву про переведення та намір пройти атестацію. Наказом прокурора Запорізької області від 29.04.2020 року №728к позивача було звільнено з посади начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області. Як на фактичну підставу наказу №728к про звільнення відповідач посилається на рішення кадрової комісії №2. Рішенням кадрової комісії №2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації у зв`язку з неявкою» від 02.04.2020 року №179 зазначено, що кадровою комісією №2 зафіксовано факт неявки позивача для складання іспиту. При цьому, позивача визнано таким, що неуспішно пройшов атестацію. Позивач зазначає, що вказані рішення неправомірно припиняють трудові відносини позивача, порушують його право на працю, інші трудові права та законні інтереси, а також право брати участь в управлінні державними справами через службу в органах прокуратури. Позивач зазначає, що відповідно до пп. 1 п. 8 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені цим розділом, не поширюються на прокурорів, яких після набрання чинності цим законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1-15 частини 1 статті 39 Закону України «Про прокуратуру». Відділ процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області є підрозділом обласної прокуратури. Позивача після набрання чинності Законом №113-ІХ призначено на адміністративну посаду, передбачену п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру», а саме на посаду керівника підрозділу обласної прокуратури. Таким чином, на позивача поширюється виключення, встановлене пп. 1 п. 8 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ. Необхідною передумовою проведення атестації прокурора та, зокрема, включення його до списків прокурорів, які підлягають атестації, до графіків складання іспитів є подання таким прокурором відповідної заяви за формою, встановленою Додатком 2 до Порядку № 221. В свою чергу, проведення атестації щодо позивача було неможливим, оскільки позивача наказом прокурора Запорізької області від 13.12.2019 року № 2283к призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області, а заяву, передбачену п. 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, пунктами 9, 10 Розділу І Порядку № 221, Додатком 2 до Порядку № 221, п. 18 Порядку №233 позивач складав та підписував ще у жовтні 2019 року, тобто задовго до призначення на нову посаду наказом № 2283к від 13.12.2019 року. На момент включення позивача до Графіку від 20.02.2020 року та проведення щодо позивача інших процедур атестації зміст поданої ним у жовтні 2019 року заяви про проходження атестації не відповідав дійсному стану справ, дійсним юридичним фактам. Тому вказана заява не могла бути підставою для включення позивача до Графіку від 20.02.2020 року та проведення щодо позивача інших процедур. Як наслідок, оскаржувані рішення є такими, що підлягають скасуванню, позивач підлягає поновленню та посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.06.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі №160/5839/20 та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд справи призначено з 02.07.2020 року.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.06.2020 року подальший розгляд адміністративної справи № 160/5839/20 призначено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 07.07.2020 року.

07.07.2020 року засобами електронного зв`язку від відповідача - 2 надійшло клопотання про відкладення слухання справи, у зв`язку з продовженням карантину із-за (COVID-19) та для надання часу для написання відзиву.

07.07.2020 року до суду прибули позивач та представник позивача інші сторони судового засідання не прибули, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, клопотання про відкладення слухання справи, у зв`язку з продовженням карантину із-за (COVID-19) було задоволено та наступне підготовче судове засідання на 21.07.2020 о 11:30.

13.07.2020 року засобами поштового зв`язку від відповідача - 2 надійшло клопотання про відкладення слухання справи, у зв`язку з продовженням карантину із-за (COVID-19) та для надання часу для написання відзиву.

16.07.2020 року від відповідача - 1 надійшов відзив на вказану позовну заяву, з якого вбачається, що відповідач не згоден з позовом та просить відмовити в його задоволенні. ОСОБА_1 наказом прокурора Запорізької області від 13.12.2019 №2283к призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби небезпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області, яка відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України №113-ІХ до дня початку роботи обласної прокуратури здійснює її повноваження, на останнього не розповсюджуються положення підпункту 1 пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України №113-ІХ. Також відповідач зазначив, що позивачем було надано персональну згоду на те, що у разі прийняття кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації у зв`язку з неявкою, його буде звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Юридичним фактом, що зумовлює звільнення ОСОБА_1 на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» є рішення кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем атестації. У зв`язку із цим доводи позивача про відсутність факту ліквідації чи реорганізації прокуратури області під час його звільнення та відсутність підстав для звільнення не можуть братися до уваги. Керівник регіональної прокуратури наділений повноваженнями щодо видання наказу про звільнення позивача. Поновлення ОСОБА_1 , який неуспішно пройшов атестацію, на відповідній посаді в органах прокуратури надасть йому привілеї перед прокурорами, які успішно пройшли атестацію. Зважаючи на те, що прийняття рішення про неуспішне проходження атестації позивачем та, як наслідок, його звільнення з посади відбулось відповідно до вимог чинного законодавства, відсутні підстави для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

21.07.2020 року до суду прибули позивач, представник позивача та представник відповідачів, підготовче судове засідання відкладено на 05.08.2020 о 11:00 для реалізації права відповідача для підготовки відзиву та надання доказів.

31.07.2020 року від Офісу Генерального прокурора надійшов відзив на вказану позовну заяву, з якого вбачається, що відповідач не згоден з позовом та просить відмовити в його задоволенні. В обгрунтування своєї правової позиції відповідач-2 зазначає, що позивачем надано персональну згоду на те, що у разі прийняття кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації, його буде звільнено на підставі п.9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». Така згода є свідченням усвідомлення прокурором наслідків неуспішного проходження атестації. На день проведення атестації позивача, 05.03.2020 року, обласна прокуратура не утворена, прокуратура Запорізької області не ліквідована, не перебувала в стані припинення, що підтверджується витягами з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, у зв`язку з чим положення щодо звільнення від проходження атестації не поширюються на позивача. Кадровою комісією у повній відповідності з вимогами Порядку №221 було прийнято рішення про неуспішне проходження позивачем атестації саме у зв`язку з його неявкою та неповідомленням про причини такої неявки. Чітко визначеною нормою закону моментом звільнення у даному випадку є не завершення процесу ліквідації органу прокуратури, завершення процесу реорганізації органу прокуратури чи завершення процедури скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури, а виключно настання події зумовленою проходженням атестації. Також відповідач-2 зазначав, що поновлення позивача на посаді в обласній прокуратурі є неможливим, оскільки позивач не пройшов атестацію. За наведених обставин, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

05.08.2020 року від Офісу Генерального прокурора надійшов лист про неможливість надання витребуваних документів з підстав їх відсутності у відповідача.

05.08.2020 року в підготовче судове засідання прибули позивач, представник позивача та представник відповідачів, підготовче судове засідання продовженно на тридцять днів, про що внесено відомості до протоколу та оголошено перерву для отримання доказів та інформації до 07.09.2020 року о 14:00.

19.08.2020 року від Офісу Генерального прокурора надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

07.09.2020 року до суду представником позивача надано письмові пояснення до позовної заяви, з викладенням правової позиції, аналогічної викладеній в позовній заяві.

07.09.2020 року від представника Офісу Генерального прокурора надано клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

07.09.2020 року в підготовче судове засідання прибули представник позивача, позивач, представник відповідачів, які підтримали раніше обрані правові позиції та зазначили, що всі наявні в них докази надані до матеріалів справи.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 29.09.2020 року.

29.09.2020 року в судове засідання прибула представник позивача, заявила клопотання про те, що у відповідача зімнилась назва, а тому існує необхідність оголошення перерви в слуханні справи для надання уточненної позовної заяви з приводу нової назви відповідачів, в судовому засіданні оголошено до 07.10.2020 року о 13:15.

07.10.2020 року представником позивача надано суду заяву про уточнення позовних вимог в зв`язку з подіями, які відбулисть після закриття підготвочого судового провадження, а саме: Офісом генерального прокурора винесено накази № 410 від 03 вересня 2020 року "Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур", яким прийнято рішення про перейменування Прокуратури Запорізької області на Запорізьку обласну прокуратуру без зміни ідентифікаційних кодів юридичних осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань та наказ №414 від 08.09.2020 року "Про день початку роботи обласних прокуратур", відповідно до якого днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 року . Отже позовні вимоги викладено в наступній редакції:

- графік складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, затвердженого Головою першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур (відповідно до протоколу засідання першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 20.02.2020 року № 1) В. Чумаком 20.02.2020 року - визнати протиправним та скасувати в частині включення ОСОБА_1 , (посвідчення № НОМЕР_1 ) під порядковим номером 429 до Групи 1 для проведення тестування 5 березня 2020 року;

- рішення кадрової комісії №2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації у зв`язку з неявкою» від 02.04.2020 року №179 визнати протиправним та скасувати;

- наказ прокурора Запорізької області від 29.04.2020 року №728к визнати протиправним та скасувати;

- поновити ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , на посаді начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби Запорізької обласної прокуратури (колишня назва прокуратура Запорізької області). Допустити рішення до негайного виконання;

- стягнути із Запорізької обласної прокуратури, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909973 (колишня назва прокуратура Запорізької області), на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , 17 843,85 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.05.2020 року (включно) по 20.05.2020 року (включно), а також середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21.05.2020 року (включно) по день ухвалення судом рішення по суті у цій справі;

- встановити судовий контроль за виконанням рішення шляхом зобов`язання Запорізької обласної прокуратури подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

07.10.2020 року в судове засідання прибули пердставник позивача та предстаник Запорізької обласної прокуратури, інші учасники не прибули, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином. У зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталися після закінчення підготовчого засідання, судом прийнято уточнення позовних вимог та оголошено перерву до 13.10.2020 року о 14:30 для забезпечення права відповідачів на висловлення думок щодо уточнених позовних вимог.

13.10.2020 року Запорізькою обласною прокуратурою надано до суду відзив на заяву про уточнення позовних вимог, в якому зазначено, що наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 року №46ш затверджено структуру і штатну чисельність Запорізької обласної прокуратури, відповідно до яких у структурі Запорізької обласної прокуратури відсутні такі структурні підрозділи як відділ процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення та управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби. З огляду на викладене, поновлення позивача на посаді, зазначеній у позові, в Запорізькій обласній прокуратурі є неможливим.

13.10.2020 року в судове засідання прибули позивач, представник позивача та представник відповідачів, в судовому засіданні оголошено перерву перед судовими дебатами до 21.10.2020 року о 11:00.

16.10.2020 року Запорізькою обласною прокуратурою повторно надано до суду аналогічний попередньому відзив на заяву про уточнення позовних вимог.

21.10.2020 року представником відповідача-2 надано суду клопотання про долучення доказів.

В судове засідання призначене на 21.10.2020 року, з`явились представник позивача та представник відповідача-1, які підтримали обрані правові позиції, предстаник відповідача -2 не з`явився , про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Заслухавши пояснення представника позивача та відповідача-1, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 29.08.2007 року згідно трудової книжки серії НОМЕР_3 від 19.07.2005 року.

19.09.2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора, офісів обласних прокуратур.

На виконання викладених вимог Закону, наказом Генерального прокурора № 221 від 03.10.2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок №221).

На день набрання чинності Законом №113-ІХ позивач працював на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області.

Позивач 15.10.2019 року на підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», звернувся до Генерального прокурора із заявою про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього просив допуск до проходження атестації.

В подальшому наказом Генерального прокурора від 10.12.2019 року № 104ш, зокрема:

- ліквідовано у структурі та штатному розписі управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби. Його загальну штатну чисельність 8 одиниць зараховано до резерву Генеральної прокуратури України з відповідним фондом заробітної плати;

- утворено у структурі та штатному розписі прокуратури Запорізької області управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби у складі: відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення, відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та Державною прикордонною службою.

Наказом прокурора Запорізької області від 13.12.2019 року № 2283к позивача призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області.

Одночасно позивача звільнено з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області.

Наказом Генерального прокурора №78 від 07.02.2020 року створено Другу кадрову комісію з атестації прокурорів регіональних прокуратур і затверджено її склад.

17.04.2020 року за інформацією від начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Запорізької області ОСОБА_2 позивачеві стало відомо про те, що на адресу прокуратури Запорізької області надійшов лист з Офісу Генерального прокурора з переліком осіб, які підпадають під звільнення у зв`язку з неуспішним проходженням прокурором атестації.

Позивачем було з`ясовано, що його було включено до графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, затвердженого Головою першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур (відповідно до протоколу засідання першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 20.02.2020 року № 1) В. Чумаком 20.02.2020 року.

22.04.2020 року позивач звернувся до генерального прокурора та прокурора Запорізької області із заявою про усунення порушень законодавства при підготовці та проведенні атестації прокурорів.

У заяві про усунення порушень позивач обґрунтовував, що:

- на позивача поширюється виключення, встановлене підп. «1)» п. 8 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, і не поширюються положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113- ІХ;

- включення позивача до Листа ОГП про звільнення відбулося із порушенням підп. «1)» п. 8 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ;

- включення позивача до графіку від 20.02.2020 року відбулося із порушенням п. 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, пунктів 9, 10 Розділу І Порядку № 221, Додатку 2 до Порядку № 221, п. 18 Порядку роботи кадрових комісій (затв. Наказом Генерального прокурора від 17.10 2019 року № 233) (далі — Порядок № 233).

У заяві про усунення порушень ОСОБА_1 просив:

1) вважати позивача таким, що не підлягає атестації;

2) вважати неправомірним та таким, що не відповідає чинному законодавству включення позивача до списків прокурорів, які підлягають атестації (зокрема, до графіку від 20.02.2020 року);

3) вилучити позивача зі списків прокурорів, які підлягають атестації (Графік від 20.02.2020 року);

4) виключити позивача зі списку осіб, які підпадають під звільнення у зв`язку з неуспішним проходженням прокурором атестації, викладеного в листі ОГП про звільнення.

Заява про усунення порушень отримана адресатами:

1) Офісом Генерального прокурорам засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта» (поштове відправлення №5193110110368) 27.04.2020 року, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення, описом вкладенням в цінний лист, квитанцією;

2) прокурором Запорізької області Калюгою В.О. – засобами поштового зв`язку «Укрпошта» (поштове відправлення №5193110110376) 24.04.2020 року, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення, описом вкладенням в цінний лист, квитанцією

Доказом підтвердження отримання вказаної заяви прокуратурою Запорізької області, також, є надання копії вказаної заяви до Дніпропетровського окружного адміністративного суду 19.08.2020 року з пакетом витребуваних судом документів. Крім того в наданих документах місться супровідний лист від 29.04.2020 року №11-266 вих-20, відповідно до якого вказану заяву позивача направлено за належністю до Другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора.

Однак, відповіді на вказану заяву надані Офісом Генерального прокурора документи не містять.

Позивачем в позовній заяві, також, зазначено про неотримання відповіді на подану заяву.

В той час, як представником Офісу Генерального прокурора клопотанням, поданим до суду 07.09.2020 року, долучено до матеріалів справи відповідь на заяву позивача, датовану 03.08.2020 року №07-57752-20, якою повідомлено про відсутність підстав для задоволення вимог позивача через його неявку для проходження тестування прокурорів регіональних прокуратур другою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур 02.04.2020 року прийнято рішення №179 про неуспішне проходження атестації позивачем. Також зазначено, що наразі питання стосовно законності прийнятого вищевказаною кадровою комісією рішення від 02.04.2020 №179 і наказу прокурора Запорізької області від 29.04.2020 року №728к про звільнення позивача є предметом судового розгялду за адміністративним позовом, за результатами якого в установленому законом порядку буде надано правову оцінку законності відповідних рішень.

Суд звертає увагу, що вказану відповідь надано після прийняття оскаржуваних наказів.

Рішенням Другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур №179 від 02.04.2020 року «Про неуспішне проходження прокурором атестації у зв`язку з неявкою» зафіксовано факт неявки начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області ОСОБА_1 для складання іспиту у форму анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. У зв`язку з цим начальник відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області ОСОБА_1 неуспішно пройшов атестацію.

Наказом прокурора Запорізької області №728к від 29.04.2020 року позивача було звільнено з посади: начальник відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області та органів прокуратури Запорізької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.04.2020 року, із зазначенням в якості підстави рішення кадрової комісії № 2.

Позивач не погодившись з вказаними рішеннями відповідачів звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи при вирішенні справи по суті суд виходив з такого.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність прокуратури.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст.ст.38,43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст.ст.2,5-1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).

Відповідно до ст.222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Відповідно до ч.3 ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 31.01.2018 року у справі №803/31/16, від 30.07.2019 року у справі №804/406/16, від 08.08.2019 року у справі №813/150/16.

Статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначені повноваження зокрема, щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів у випадках та порядку, встановлених цим Законом.

Відповідно до п.2 ч. 2 ст.41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Згідно пп.2 п.19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої; статті 51 Закон 91; України "Про прокуратуру" за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені ст.51 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно з п.9 ч.1 цієї статті Закону прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про прокуратуру» систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про прокуратуру» Генеральна прокуратура України організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури. Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який має першого заступника та чотирьох заступників, а також заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора.

Стаття 9 Закону України «Про прокуратуру» визначає повноваження Генерального прокурора, зокрема, щодо видачі наказів з питань призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим Законом; призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Генеральної прокуратури України у випадках та порядку, встановлених цим Законом, а також виконує інші повноваження, передбачені цим та іншими законами України.

За правилами частини третьої статті 16 Закону України «Про прокуратуру» прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-IX), який набрав чинності 25 вересня 2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури та у зв`язку з цим внесено зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема, до Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до підпункту 2 пункту 21 Закону №113-IX у Законі України «Про прокуратуру» (Відомості Верховної Ради України, 2015 р., № 2 - 3, ст. 12 із наступними змінами) у статті 7: у частині першій: пункт 1 викласти в такій редакції: « 1) Офіс Генерального прокурора»; у пункті 2 слово «регіональні» замінити словом «обласні»; у пункті 3 слово «місцеві» замінити словом «окружні»; пункт 4 виключити.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції Закону України від 19 вересня 2019 року №113-IX) систему прокуратури України становлять: Офіс Генерального прокурора; обласні прокуратури; окружні прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором. Прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора (пункти 9, 10, 12 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX).

Таким чином, процедура реформування органів прокуратури розпочата з дня набрання чинності Законом №113-IX та вищенаведеними нормами цього Закону визначено основну її мету та специфіку, а саме: проходження прокурорами атестації з метою подальшого несення служби в органах прокуратури.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції Закону України Закону №113-IX) усі накази Генерального прокурора оприлюднюються державною мовою на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора на наступний робочий день після їх підписання з додержанням вимог режиму таємності. Накази Генерального прокурора, що є нормативно-правовими актами, набирають чинності з дня їх оприлюднення, якщо інше не передбачено самим актом, але не раніше дня оприлюднення.

Наказом Генерального прокурора №221 від 03 жовтня 2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок №221).

Виданий на виконання пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX наказ Генерального прокурора №221 від 03 жовтня 2019 року оприлюднений державною мовою на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора 04 жовтня 2019 року та позивач з його змістом ознайомлений.

Відповідно до пунктів 1, 9 та 10 розділу I Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто.

Судом встановлено, що позивачем подано заяву 15.10.2019 року про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію на адресу Генерального прокурора.

Після написання та подачі вказаної заяви, наказом прокурора Запорізької області від 13.12.2019 року № 2283к позивача призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області.

Одночасно позивача звільнено з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області.

Тобто, в періоді часу між написанням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію та затвердженням графіку складання іспиту та проведенням самого іспиту, позивача було призначено на адміністративну посаду в прокуратурі Запорізької області.

Отже, суд зазначає, що заява про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію була подана особою, яка займала посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області, в той час як до графіку складання іспиту було включено особу, яка займала посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області, та якою відповідна заява після змін у штатному розкладі не подавалась.

Вказнане суперечить принципу правової визначеності, складовою якого є принцип легітимних очікувань, як одного із елементів принципу верховенства права.

Принцип легітимних очікувань виражає ідею, що органи публічної влади повинні не лише додержуватися вимог актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань. Згідно з доктриною легітимних очікувань - ті хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинне відчувати краху надій щодо своїх легітимних очікувань (пункт 61 коментаря до документа Венеційської комісії «Мірило правовладдя» (2017 року), який ухвалено Венеційською комісією на 106 пленарному засіданні (Венеція, 11-12 березня 2016 року).

Отже, позивач правомірно очікував, що атестація буде проведена відповідно до встановленої правової процедури, яка визначає чітку послідовність дій проведення такої атестації, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Також, суд зазначає, що відповідно до пп. 1 п. 8 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ встановлено, що положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені цим розділом, не поширюються на Генерального прокурора, а також прокурорів, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1-15 частини першої статті 39 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно з п. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру» адміністративними посадами в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах (крім посад, зазначених у частині третій цієї статті) є посади:

1) Генерального прокурора;

2) першого заступника Генерального прокурора;

3) заступника Генерального прокурора;

4) керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора;

5) заступника керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора;

6) керівника обласної прокуратури;

7) першого заступника керівника обласної прокуратури;

8) заступника керівника обласної прокуратури;

9) керівника підрозділу обласної прокуратури;

10) заступника керівника підрозділу обласної прокуратури;

11) керівника окружної прокуратури;

12) першого заступника керівника окружної прокуратури;

13) заступника керівника окружної прокуратури;

14) керівника підрозділу окружної прокуратури;

15) заступника керівника підрозділу окружної прокуратури.

Суд зазначає, що обов`язковими умовами звільнення прокурорів від проходження атестації є призначення на адміністративну посаду, передбачену пунктами 1-15 частини першої статті 39 Закону України «Про прокуратуру», та дата такого призначення – після набрання чинності Законом №113-ІХ.

Закон №113-ІХ набрав законної сили 25.09.2019 року.

Наказ прокурора Запорізької області № 2283к про призначення ОСОБА_1 на посаду начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області датований 13.12.2019 року

Посада начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області відповідає пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про прокуратуру» - керівник підрозділу обласної прокуратури.

Відтак, умови та строки призначення позивача на адміністративну посаду відповідають критеріям звільнення прокурорів від проходження атестації згідно з пп. 1 п. 8 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Більше того, відповідачами не було надано своєчасної обґрунтованої відповіді на заяву позивача від 22.04.2020 року про усунення порушень, чим порушено принцип передбачуваності рішень суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності (п. 61 рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року "Брумареску проти Румунії").

Основу принципу правової визначеності, на що вже звернуто увагу вище, утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України висловлені у рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, згідно якої закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (п. 109 рішення від 13 грудня 2001 року у справі "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови").

Досліджуючи принцип правової визначеності у вказаних правовідносинах, суд зазначає, що суб`єкт владних повноважень має діяти лише в рамках, наданих йому законодавством повноважень.

Зокрема, у рішенні ЄСПЛ «Христов проти України» від 19 лютого 2009 року, заява №24465/04, Суд дійшов висновку, що «право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав..».

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що дана стаття, поміж іншого, закріплює принцип юридичної визначеності, який, в свою чергу, є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права.

Крім того, даний принцип є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання).

З аналізу наведених норм, суд вважає, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.

Суд звертає увагу, що на відповідача покладено обов`язок доведення правомірності винесення оскаржуваного рішення та в тому числі його обгрунтування, чого в даному випадку суду обґрунтовано не було належними засобами доказування.

Щодо посилання відповідачів на те, що позивача було призначено на адміністративну посаду в обласній прокуратурі, яка ще не була реформована, суд зазначає, що ані пп. 1 п. 8 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, ані п. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру» не містить уточнень, в якій саме прокуратурі (після проведення реформування чи до такого реформування) позивача має бути призначено на адміністративну посаду, а лише містить перелік посад та умови звільнення від проходження атестації, під які підпадає позивач.

А тому відповідне твердження відповідачів є суб`єктивним трактуванням вказаних норм органами прокуратури.

Стосовно доводів позивача про відсутність підстав для звільнення у зв`язку з реорганізацією, ліквідацією або скорочення кількості прокурорів.

Згідно матеріалів справи оскаржуваний наказ прокуратури Запорізької області від 29.04.2020 року №728к, яким позивача було звільнено із займаної посади, виданий на підставі ст.11, п.2 ст.2 ст.41 Закону України «Про прокуратуру», підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Позивача звільнено з посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру» повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі: звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 року №113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури. Вказаний Закон, як було встановлено вище, набрав чинності 25.09.2019 року.

Відповідно до пункту 6 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» цього Закону прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Виходячи з аналізу наведеної норми, законодавець виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а саме у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду та у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Статтею 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації або ліквідації.

Відповідно до статті 81 Цивільного кодексу України на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах положення цього Кодексу поширюється, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною третьою статті 81 Цивільного кодексу України порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.

Органи прокуратури України відносяться до юридичних осіб публічного права.

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні то самого лише, що особа ліквідується є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників з`ясувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинення виконання функцій ліквідованого органу чи покладення виконання цих функцій на інший орган.

Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 802/651/16-а, від 24 вересня 2019 року у справі № 817/3397/15.

Дослідивши докази по справі, встановлено, що згідно наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 року №358 від 27.12.2019 року "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора", юридичну особу "Генеральна прокуратура України" перейменовано в "Офіс Генерального прокурора" без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Скорочення посади, яку займав позивач, відповідно до його звільнення із органів прокуратури та відповідно ліквідація вказаного підрозділу станом на дату звільнення позивача з посади не проводилася. Реорганізація прокуратури Запорізької області, згідно передбаченим законом порядком, не здійснювалась станом на день звільнення позивача.

У зв`язку з цим, суд погоджується з доводами позивача про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на день звільнення з посади, тому посилання у наказі про звільнення на положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є неналежними.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №815/1554/17, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Аналіз тексту наведеної вище норми дає підстави для висновку, що вжитий законодавцем роз`єднувальний сполучник «або» виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади: 1) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 2) скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Колегія суддів наголосила, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником «або», покладає на роботодавця обов`язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом, чим також порушено принцип правової визначеності.

Отже, посилання відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

У контексті зазначеного суд вважає за можливе звернутись до практики Європейського суду з прав людини щодо якості закону, яка характеризує її наступним чином:

1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи;

2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні;

3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право;

4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте, надання законом виконавчій владі, нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання;

5) якість закону пов`язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи;

6) жодна норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики;

7) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований. Ступінь чіткості, який треба забезпечувати при формулюванні конституційних положень, з огляду на загальний характер, може бути нижчим, ніж в інших законах;

8) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування.

Вказані принципи знайшли своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини: у справі «Ґавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року; у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року; у справі «Аманн проти Швейцарії» від 16 лютого 2000 року; у справі «Волохи проти України» від 02 листопада 2006 року; у справі «Фельдек проти Словаччини» від 12 липня 2001 року; у справі «Фадєєва проти Росії» від 09 червня 2005 року.

З огляду на викладене слід дійти висновків, про обґрунтованість твердження позивача щодо невідповідності наказу про звільнення позивача вимогам Закону України «Про прокуратуру», оскільки має місце порушення принципу юридичної визначеності щодо підстави звільнення, який є однією із складових принципу верховенства права.

Разом з тим, з урахуванням того, що звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" прямо передбачене пп. 2 п. 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" та пов`язано, зокрема з наявністю рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором, можливо розглядати такі доводи позивача, як окрему підставу для скасування оскаржуваного наказу про звільнення.

З урахуванням наведеного вище, слід дійти висновків, що у даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі вищезазначеної норми є не закінчення процесу ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.

Відповідно до ст.8 Конституції України та ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч.2 ст.21 та ч.1 ст.23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Нормами ч.2 ст.5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відповідно до абз.2 п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч.3 ст.36 КЗпП). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Згідно з п.18 вказаної Постанови Пленуму Верховного суду України при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч.2 ст.235 КЗпП України).

Стосовно твердження представників відповідачів, що посада, яку займав позивач до моменту звільнення наразі ліквідована, а тому поновити позивача на посаді є неможливим, суд зазначає наступне.

Дослідивши докази по справі, встановлено, що відповідно до наказів Офісу генерального прокурора № 410 від 03 вересня 2020 року "Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур", яким прийнято рішення про перейменування Прокуратури Запорізької області на Запорізьку обласну прокуратуру без зміни ідентифікаційних кодів юридичних осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань та №414 від 08.09.2020 року "Про день початку роботи обласних прокуратур", відповідно до якого днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 року.

Вирішуючи питання щодо способу захисту порушеного права, суд враховує, що відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14.

Оскільки, суд дійшов висновку про протиправність та скасування наказу прокуратури Запорізької області про звільнення позивача з посади у прокуратурі Запорізької області, а також рішення кадрової комісії, у звязку із чим встановлені порушені права позивача, враховуючи вимоги ч.2 ст.40 та ч.1 ст.235 КЗпП України, підлягають відновленню шляхом поновлення позивача на займаній ним посаді начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби Запорізької обласної прокуратури.

Частиною 2 ст.235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до п.2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як свідчить довідка прокуратури Запорізької області від 14.07.2020 року №18-386 вих.-20, загальна сума заробітної плати за останні два повні місяці проходження служби позивача становить 50185,86 грн., у тому числі 15 робочих днів лютого - 23420,08 грн. та за 18 робочих днів березня - 26765,78 гривень.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 1520,78 гривень.

Час вимушеного прогулу позивача у період з 01.05.2020 року по 21.10.2020 року становить 118 робочих днів, а тому стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 179452,04 грн. (118 р.д. х 1520,78 грн.) (сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів).

З урахуванням викладеного та виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають в цій частині задоволенню.

Відповідно до пунктів 2,3 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тому рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 31175,99 грн., слід звернути до негайного виконання.

Щодо вимоги про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення, то суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов`язком.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011).

Крім того, у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002, «Ромашов проти України» від 27.07.2004, «Шаренок проти України» від 22.02.2004 зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу.

Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).

Аналіз зазначених вище рішень Європейського суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.

Згідно із статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Отже, рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Судовий контроль у формі зобов`язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.

Суд наголошує, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України «Про виконавче провадження» врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.

Судом не встановлено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач буде створювати перешкоди для його (рішення) виконання і позивачем не надано жодних доказів на спростування зазначеної обставини.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по справі та зобов`язання відповідача подати суду звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк у цій справі.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно до ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законівУкраїни.

У рішенні від 10.02.2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський Суд з прав людини наголосив, що "... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року)."

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

З урахуванням зазначеного, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, виходячи з системного аналізу норм чинного законодавства України, суд вважає, що позовна заява є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню.

Судові витрати учасниками справи не здійснювались, відтак не підлягають розподілу.

Керуючись ст.ст. 241-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання/реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до відповідача – 1: Запорізької обласної прокуратури (місцезнаходження: 69057, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Олександра Матросова, буд. 29А, код ЄДРПОУ 02909973), відповідача – 2: Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправними та скасування індивідуальних актів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати графік складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, затвердженого Головою першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур (відповідно до протоколу засідання першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 20.02.2020 року № 1) В. Чумаком 20.02.2020 року - в частині включення ОСОБА_1 , (посвідчення № НОМЕР_1 ) під порядковим номером 429 до Групи 1 для проведення тестування 5 березня 2020 року.

Визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації у зв`язку з неявкою» від 02.04.2020 року №179 .

Визнати протиправним та скасувати наказ Прокурора Запорізької області від 29.04.2020 року №728к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби прокуратури Запорізької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 квітня 2020 року.

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на посаді начальника відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України та Державної прикордонної служби Запорізької обласної прокуратури, (код ЄДРПОУ 02909973) з 01 травня 2020 року.

Стягнути з Запорізької обласної прокуратури, (код ЄДРПОУ 02909973), на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.05.2020 року (включно) по 21.10.2020 року (включно) у розмірі 179452,04 грн.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 31175,99 грн. допустити до негайного виконання.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

На підставі положень статті 297 КАС України апеляційна скарга подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.

Повний текст рішення згідно з вимогами частини 3 статті 243 КАС України складений 02 листопада 2020 року.

Суддя І.В. Юхно