Рішення № 93408711, 07.12.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/4198/19

провадження 2/201/443/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Дніпровська міська рада про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 10 квітня 2019 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач у своєму позові та з представником посилалися на те, що вона, позивач, мешкає в квартирі АДРЕСА_1 з 2002 року, здійснює всі поточні та капітальні ремонти квартири, здійснює оплату за комунальні послуги, що підтверджують копії квитанції про сплату комунальних послуг, продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Наразі позивач користується квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з 2002 року і на момент звернення з позовом до суду строк користування складає 18 років. Підтвердженням проживання в даній квартирі є довідка про реєстрацію місце проживання особи.

Приписами ч. З ст. 344 ЦК України передбачно у випадку, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Оскільки згідно до ч. 4 ст. 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, - вказаний спір належить вирішувати у судовому порядку.

Отже позивач мешкає та зареєстрована у вказаному житлі своєю сім`єю, відкрито користуються всім вказаним будинком, вони цю квартиру обслуговують, мешкають там всією своєю родиною тривалий час, роблять ремонти, але належним чином це не оформлено, не оформлені належним чином і документи стосовно реєстрації право власності на це житло повністю, користуються безперешкодно житлом більше десяти років від змін в законі і можливості вирішити питання за нубувальною давністю. Звернулися до відповідача і третьої особи з питанням дозволу на оформлення документів на себе на вказану спірну квартиру, але відповіді отримано не було. Позивач просила фактично узаконити за нею цю квартиру повністю, визнавши її фактично добросовісним набувачем вказаної квартири, визнати за нею право власності на цю квартиру за набувальною давністю, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, наданим відзивом позовні вимоги не визнав, вважають позовні вимоги безпідставними і не можливим їх задоволення. Просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі і справу розглянути без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача згідно ст. 223 ЦПК України.

Представник третьої особи Дніпровської міської ради позовні вимоги не визнав, заперечував проти вимог позову, оскільки право власності на вказану квартиру перереєстровано чи належним чином на позивача зареєстровано не було, відкритість користування спірною квартирою позивачем не доведена, належних звернень до них з приводу цього не було, вони не порушували права позивачів. На письмові звернення позивача вони відповідали в передбаченому законом порядку і терміни. Все ним зроблено згідно вимог закону. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

З`ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обґрунтованою та не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що як стверджує позивач, ОСОБА_1 мешкає в квартирі АДРЕСА_1 з 2002 року, здійснює всі поточні та капітальні ремонти квартири, здійснює оплату за комунальні послуги, відкрито, безперервно володіє цим нерухомим майном. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Наразі позивач користується квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з 2002 року і на момент звернення з позовом до суду строк користування складає 18 років. Підтвердженням проживання в даній квартирі є довідка про реєстрацію місце проживання особи.

З посиланням на приписи ч. З і ч. 4 ст. 344 ЦК України про те, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, позивач стверджує, що мешкає та зареєстрована у вказаному житлі своєю сім`єю, відкрито користуються всім вказаним будинком, вони цю квартиру обслуговують, мешкають там всією своєю родиною тривалий час, роблять ремонти, але належним чином це не оформлено, не оформлені належним чином і документи стосовно реєстрації право власності на це житло повністю, користуються безперешкодно житлом більше десяти років від змін в законі і можливості вирішити питання за нубувальною давністю. Звернулися до відповідача і третьої особи з питанням дозволу на оформлення документів на себе на вказану спірну квартиру, але відповіді отримано не було. Вирішити в іншому порядку це питання позивач не може, відповідач проти цього позову заперечує, добровільно спір не вирішено, її права порушуються. На своїх вимогах наполягає. В добровільному порядку питання не вирішене, виник спір, тому позивач вимушена звернутися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Позивач ОСОБА_1 мешкає в квартирі АДРЕСА_1 з 2002 року, здійснює оплату комунальних послуг, відкрито, безперервно володіє цим нерухомим майном. На момент звернення з позовом до суду строк користування складає 18 років. Підтвердженням проживання в даній квартирі є довідка про реєстрацію місце проживання особи.

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом встановлено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає з моменту прийняття в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Згідно п. 9 постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Судом з`ясовано, що позивач ОСОБА_1 подала до суду позовну заяву до відповідача ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю, в якій, з урахуванням уточнення, просить суд визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 . В обгрунтування позову позивачка зазначає, що оскільки вона з 2002 року по теперішній час відкрито і безперервно користується вищевказаною квартирою, то, на її думку, на підставі ст. 344 ЦК України вона набула право власності на цю квартиру за набувальною давністю.

Відповідач ОСОБА_2 проти задоволення позову категорично заперечує і зазначає наступне. Станом на кінець 2001 року відповідачу ОСОБА_2 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , а також квартира АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 з 1989 року зареєстрований і по теперішній час мешкає в квартирі АДРЕСА_3 . Вказана квартира на праві власності належала ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 серпня 2002 року Управлінням Житлового господарства Дніпропетровської міської ради згідно з розпорядженням № 1/339-02 від 05 серпня 2002 року, зареєстрованого в КП «ДМБТІ» за номером 1978-31 в книзі 543п.

До 1998 року в цій квартирі разом із відповідачем ОСОБА_2 мешкав його син ОСОБА_3 , який в жовтні 1997 року уклав з позивачем ОСОБА_1 шлюб. Після укладання шлюбу подружжя стали мешкати з відповідачем ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_3 . В період шлюбу у них народилася дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Приблизно через пів року після народження дочки ОСОБА_3 виїхав на постійне місце мешкання в Ізраїль, залишивши дружину і дитину в м. Дніпрі. Вони продовжили мешкати з відповідачем в квартирі АДРЕСА_3 і через деякий час шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було розірвано.

Оскільки онучка відповідача ОСОБА_2 підростала, то ОСОБА_2 вирішив покращити її житлові умови і зареєстрував за нею право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 шляхом укладання договору купівлі-продажу від 15 грудня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Кулінічем С.А. за реєстровим номером 1493522, зареєстрованого в КП «ДМБТІ» 07 травня 2002 року за№ 19-37 в книзі 352п. З часу укладання вказаного договору, тобто з 15 грудня 2001 року, позивач ОСОБА_1 зі своєю дочкою ОСОБА_4 переїхали в квартиру АДРЕСА_1 . Позивач ОСОБА_1 мешкає в ній і по теперішній час.

Оскільки у відповідача ОСОБА_2 стало погіршуватися здоров`я, то позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 домовились про те, щоб здійснити поліпшення житлових умов позивача ОСОБА_1 та її дочки ОСОБА_4 шляхом здійснення обміну однокімнатної квартири АДРЕСА_1 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Відповідач ОСОБА_2 домовився з позивачем ОСОБА_1 про матеріальну допомогу і догляд з її боку та з боку її дочки. Вони також домовились про те, щоб ОСОБА_1 з дочкою ОСОБА_4 фактично не переїжджали до квартири АДРЕСА_3 , а залишились мешкати в квартирі АДРЕСА_1 до його смерті.

Тому між позивачем ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір міни квартир, посвідчений 28 жовтня 2010 року приватним нотаріусом ДМНО Царєйкіним М.М., реєстровий номер 2490. Відповідно до вказаного договору ОСОБА_2 обміняв належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , в результаті чого у власність ОСОБА_2 перейшла квартира АДРЕСА_1 , а у власність ОСОБА_4 перейшла квартира АДРЕСА_3 .

Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 10 лютого 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 . Втім домовленість про матеріальну допомогу і догляд за відповідачем ОСОБА_2 позивачем ОСОБА_1 було порушено. Ні вона, ні її дочка жодного разу не допомагали відповідачу, не приходили до нього, не здійснювали за ним догляд.

В 2014 році внаслідок тривалої хвороби відповідач ОСОБА_2 осліп. Доглядати його розпочала його дочка ОСОБА_6 та її чоловік ОСОБА_7 . В січні 2019 року у ОСОБА_2 стався серцевий напад, тому дочка з її чоловіком переїхали до відповідача в квартиру, щоб його доглядати.

Позивач ОСОБА_1 просить суд визнати за нею право власності на підставі ст. 344 ЦК України за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 , так як користується нею з 15 грудня 2001 року, тобто з часу укладання договору купівлі - продажу від 15 грудня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Кулінічем С.А. за ф. № 3522, зареєстрованого в КП «ДМБТІ» 07 травня 2002 року за № 19-37 в книзі 352п, незважаючи на те, що між сторонами був укладений договір міни квартир, посвідчений 28 жовтня 2010 року приватним нотаріусом ДМНО Царєйкіним М.М., реєстровий номер 2490. Відповідно до вказаного договору ОСОБА_2 обміняв належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , в результаті чого у власність ОСОБА_2 перейшла квартира АДРЕСА_1 , а у власність ОСОБА_4 перейшла квартира АДРЕСА_3 , а також незважаючи на домовленість між ними про догляд відповідача і надання для нього матеріальної допомоги.

Правовідносини між учасниками справи виникли із виникнення права власності за набувальною давністю. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається' за рішенням суду.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Норми права інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. ,

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження №61- 19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь- якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

У постанові від 27 червня 2019 року у справі № 175/23 3 8/16-ц (провадження № 61- 2017св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду визначив, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Відтак, позивач, як володілець майна, повинна бути впевненою у тому, що на це майно не претендують інші особи і вона отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Крім того, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 10 лютого 2020 року власником спірного нерухомого майна є ОСОБА_2 (відповідач), що свідчить про те, що позивач обізнана про власника спірного нерухомого майна, а отже знала, що володіє чужою річчю, тому її володіння не призводить до набуття права власності незалежно від тривалості такого володіння.

Володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо у момент набуття річчю її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю.

Позивачці достеменно було відомо, що відповідач є власником спірної квартири і у неї (позивача) відсутні підстави для набуття права власності, втім позивач не вжила жодних заходів для набуття права власності на спірне нерухоме майно зі згоди власника (купівлі- продаж, дарування, міна тощо), а володіє і користується квартирою на підставі усної домовленості з її власником.

Посилання позивача у позові на те, що з 2002 року вона заволоділа добросовісно та відкрито спірним нерухомим майном, сплачує всі комунальні послуги, не спростовують зазначених вище висновків. Право власності є непорушним і підлягає захисту з боку держави, що гарантується Конституцією України, а також на міжнародному рівні, зокрема ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини ї основоположних свобод. В даному випадку визнання права власності за набувальною давністю саме по собі призведе до порушення права відповідача як правомірного та законного власника нерухомого майна.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності.

Позивачу же і на той час і зараз точно відомо про незаконність її дій стосовно спірної квартири, юридичний факт безхазяйності вказаного житла в передбаченому законом порядку не встановлювався.

Крім того, при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності.

Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України відсутні наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивачів на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.

У відповідності зі ст. 4 Закону України «Про власність», ст. 319 ЦК України власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається приналежним йому майном. Власник має право робити відносно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. На підставі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи та які повинен довести саме позивач, є: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Позов про право власності за давністю володіння не може пред`явити законний володілець або особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є її власником.

Так, при вирішенні спорів про набувальну давність суд має врахувати добросовісність саме на момент передачі позивачу майна (речі), тобто на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом. Позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

При вирішенні спорів, повязаних з правом власності в силу набувальної давності, судам слід враховувати наступне: право власності на нерухоме майно можна набувати за набувальною давністю лише після 01 січня 2011 року; задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі статті 344 ЦК можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння; за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено; відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності; у разі втрати майна володільцем не зі своєї волі (усунення володільця від володіння нерухомим майном), неповернення майна у володіння та незвернення з позовом про витребування такого майна протягом року строк набувальної давності переривається; у разі повернення нерухомого майна у володіння чи пред`явлення позову про його витребування строк набувальної давності не переривається, а період, протягом якого володілець не з власної волі був позбавлений володіння, зараховується до строку набувальної давності.

Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

З огляду на наведене та розглядаючи позов в межах заявлених позовних вимог та підстав, на які посилається позивач у позові, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 7, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129, 129-1, 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 10, 16-18, 25, 26, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 15, 16, 319, 321, 328, 344, 391, 392 ЦК України, ст. 9, 19, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 , третя особа Дніпровська міська рада про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 07 грудня 2020 року.

Суддя -