Рішення № 93306913, 27.11.2020, Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/2093/19

Провадження № 2-178/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2020 року м.Обухів

Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Зінченко О.М.,

при секретарях Євдокімова В.С., Тищенко І.Д.,

прокурорів Котюк В.В., Тарасенко А.С.,

представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської міської ради Київської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа ОСОБА_6 про визнання недійсним рішень та витребування земельних ділянок із незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся до суду із вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи який зазначав, що під час опрацювання інформацій органів державної влади, виявлені порушення вимог земельного та лісового законодавства під час відведення у приватну власність земельних ділянок на території Обухівської міської ради Обухівського району Київської області, так рішенням 54 сесії 5 скликання Обухівської міської ради Київської області від 29 липня 2010 № 483 «Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин» надано дозвіл громадянам згідно додатку №2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у приватну власність на території м. Обухів Київської області, у тому числі: ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . У подальшому, рішенням 56 сесії 5 скликання Обухівської міської ради Київської області від 30 вересня 2010 року №498 «Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин» затверджено проект землеустрою розроблений ТОВ «Український проект» щодо відведення у власність 24-ом громадянам (згідно додатку) земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в м. Обухів, м-н Стожари не наданих у власність чи користування, у тому числі: ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . ОСОБА_4 на підставі вищевказаного рішення міської ради зареєструвала право власності на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3223110100:01:019:0222 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку не відчужувала, а ОСОБА_6 на підставі вищевказаного рішення міської ради зареєстрував право власності на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3223110100:01:019:0244 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Надалі ОСОБА_6 відчужив право власності на земельну ділянку на користь ОСОБА_7 згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки №1652 від 20 листопада 2013 року. Надалі, на підставі договору про поділ майна подружжя №2508 від 19 жовтня 2018 року право власності на земельну ділянку зареєструвала ОСОБА_5 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Дані земельні ділянки відведено у приватну власність з порушенням земельного та лісового законодавства. Про незаконне відведення земельних ділянок прокурору стало відому в 2019 році, а тому просить поновити йому строк позовної давності, визнати недійсним рішення Обухівської міської ради Київської області, витребувати на користь держави земельну ділянку та стягнути судові витрати.(а.с.2-22)

18 липня 2019 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області в справі призначено підготовче судове засідання за загальними правилами позовного провадження.(а.с.69)

13 лютого 2020 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області призначено по справі судову земельно-технічну експертизу, провадження по справі зупинено.

16 квітня 2020 року відновлено провадження у цивільній справі за позовом Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської міської ради Київської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним рішень та витребування земельних ділянок із незаконного володіння.

10 серпня 2020 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.(а.с.193)

В судовому засіданні прокурор позов підтримала в повному обсязі, посилаючись на викладені обставини в позовній заяві та просила його задовольнити.

Позивачі, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, державне підприємство «Київське лісове господарство», будучі повідомлені про час, місце розгляду справи, неодноразово в судове засідання не з`явились, про поважність неявки та позицію щодо позовних вимог до суду не подали.

Представники відповідача, Обухівської міської ради Київської області, в судовому засіданні заперечивши проти позову подали письмову заяву про застосування строку позовної давності (а.с.78-83), так як прокурор звернувся до суду поза трирічний строк з дня прийняття ними рішення та передачі у власність відповідачам земельних ділянок. При прийнятті рішення ними не було порушено норм земельного законодавства, а тому просили відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідачів та третьої особи, ОСОБА_3 , в судовому засіданні заперечивши проти позовних вимог вказав, що відповідачами були отримані земельні ділянки згідно законодавства. При цьому в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про дане порушення. Прокурор просить поновити йому строк позовної давності, але особи в інтересах яких пред`явлений позов своєї позиції щодо цього не подали, тим самим відсутні підстави на поновлення даного строку та задоволення позову.

Судом встановлено, що 29 липня 2010 року рішенням відповідача, Обухівською міською радою Київської області, №483 було надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у приватну власність громадянам на території Обухівської міської ради м. Обухів Київської області, згідно додатку №2.(а.с.23-26)

30 вересня 2010 року рішенням відповідача, Обухівською міською радою Київської області, №483 було затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у власність 24-ом громадянам земельних ділянок, в тому числі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 . (а.с.27-28)

ОСОБА_4 , відповідач по справі, на підставі вищевказаного рішення міської ради зареєструвала в 2010 році право власності на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3223110100:01:019:0222 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.(а.с.30,32)

Відповідач, ОСОБА_6 на підставі вищевказаного рішення міської ради зареєстрував в 2010 році право власності на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3223110100:01:019:0244 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.(а.с.33,34)

Надалі ОСОБА_6 відчужив право власності на земельну ділянку на користь ОСОБА_7 згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1652 від 20 листопада 2013 року.

Вислухавши прокурора, сторін по справі, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно з чч.1,2 та 4 ст.20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За змістом частини другої статті 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу (далі - ЛК України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Згідно пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Таким чином, при вирішенні питання про перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року у справі № 6-377цс15.

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України.

Відповідно до частини четвертої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (ст.21 ЗК України).

Згідно з ст.55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст.ст.56,57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, в яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відтак, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які поширюється особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

За ст.3 ЗК України, земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Частиною 2 ст.5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки, земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин мають визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що, за змістом ст.63 ЛК України, полягає в здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб (п.«б» ч.1 ст.164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання з лісокористуванням.

Відповідно до ст.7 ЛК України ліси, розташовані в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

За ст.8 ЛК України, у державній власності перебувають усі ліси, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається й реалізується державою в особі Кабінету Міністрів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (частина перша статті 116 ЗК України).

Відповідно до частин шостої-десятої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Порядок вилучення земельних ділянок, зокрема, із земель державної власності, наданих у постійне користування, визначено статтею 149 ЗК України.

Оскільки необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку та зміни її цільового призначення за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (аналогічний правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12), відсутність у справі такого рішення Кабінету Міністрів України свідчить про відсутність рішення власника про відчуження спірної земельної ділянки та зміну її цільового призначення.

Прокурором в порушення даних підстав належними та допустимими доказами не довів незаконність рішення суду.

При цьому суд ставиться критично до поданих позивачами доказами, які при погодженні місця розташування земельних ділянок відповідачів зазначили, згідно довідки №174 від 08 вересня 2010 року вказали, що вони ні є землями лісового фонду, а через десять років з дня надання такої довідки, №02-02/131 від 13 литого 2019 року, вказують, що вона була видана помилково так як вона надавалась виходячи з певного масштабу та за відсутністю інформації з державного кадастру.

Дані обставини на неналежність виконання своїх обов`язків позивачами.

Про неналежність земель до лісового фонду та безпідставність позовних вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування також вказує довідка управління держкомзему в Обухівському районі Київської області від 17 серпня 2010 року №05-02/2964 зі схемою.

Прокурором пред`явлений позов в інтересах Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, але останній своїм листом №06-46/968 від 08 травня 2019 року вказує, що він ні є постійним лісокористувачем, тим самим позов поданий в інтересах особи, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Крім цього суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову виходячи з позицій Верховного Суду України, які є обов`язкові при розгляді судами першої інстанції даної категорії справ.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Так, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Застосування вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, виключає застосування інших вимог власника про визнання права власності чи інших вимог, спрямованих на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України.

Висновок про те, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, викладений Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається.

З огляду на викладене суд дійшов до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним рішення Обухівської міської ради Київської області №498 від 30 вересня 2010 року та витребування земельних ділянок у відповідачів.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

На підставі частини першої статті 261 цього Кодексу, перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 3 ЦПК України 2004 року у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України у редакції, покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України 2004 року передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

При прийнятті судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Саме такі фактичні обставини справи встановили суди та саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 359/1728/16 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» про визнання недійсними розпоряджень голови Київської обласної державної адміністрації від 9 квітня 2008 року №№500,501,504,506,507,509 про вилучення та передачу у приватну власність земельних ділянок у тому самому кварталі лісогосподарства, відмовляючи у задоволені касаційної скарги прокурора та залишаючи без змін судові рішення.

У висновках, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, сформульовано, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Також зазначено, що суди установивши, що у разі порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га, суди мають встановити початок перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони мають надати докази у розумінні статей 57, 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Такі висновки ґрунтуються на аналізі норм статей 256, 261, 267 ЦК України.

Тобто обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуване рішення ради було прийнято 30 вересня 2010 року, відтак, державі, на захист інтересів якої пред`явлено позов, в особі її уповноважених органів, стало відомо про порушення її ( держави ) прав чи інтересів з дати початку відчуження спірних земельних ділянок, отриманих згідно рішення, тобто, - з моменту видачі державних актів на право власності на землю.

Судом встановлено, що державні акти на право власності на землю відповідачі отримали також в 2010 році.

Окрім цього, згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України у справі №6-2469цс16 від 16 листопада 2016 року, порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ЦПК України.

Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Держава здійснює повноваження власника землі через спеціально створені уповноважені органи в галузі земельних відносин.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення.

Згідно зі ст. 9 цього Закону державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель і її територіальні органи.

Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року №1958 була утворена в складі Державного комітету по земельних ресурсах та є органом виконавчої влади.

Таким чином, державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, та державному підприємству «Київське лісове господарство» було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу видачі державних актів на право власності на землю на підставі рішень відповідача.

Однак, ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов`язків щодо усунення зазначених порушень протягом строку позовної давності, а тому право держави, як власника землі, та землекористувача в особі державного підприємства, з точки зору суду, не підлягають судовому захисту.

Такий висновок повністю ґрунтується на правовій позицій Верховного Суду України, викладеній у справі за № 6-3029цс15, де зазначено наступне.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому,відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, за своєю суттю, направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже,з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Крім того, в пунктах 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року, суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Аналогічний висновок також міститься у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», у справі «Ґаші проти Хорватії» та у справі «Трґо проти Хорватії».

У рішенні Європейського суду з прав людини від 01 червня 2006 року, в справі «Федоренко проти України», зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

При цьому,в рішенні Європейського суду з прав людини від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» наголошено, що позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції ( пункт 1 статті 32 Конвенції ), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» ( п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» ).

Суд вважає за необхідне зазначити також те, що до листопада 2014 року органи прокуратури України було наділено функцією здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів.

Відповідно до вимог пункту 2 наказу Генерального прокурора України від 18 жовтня 2010 року №3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів» прокурори усіх рівнів, у тому числі прокурор Обухівського району та прокурор Київської області, мали забезпечити нагляд за додержанням і застосуванням законів органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, посадовими особами та громадянами.

Пункт 8 даного наказу вимагав від прокурорів усіх рівнів забезпечити нагляд за додержанням і застосуванням законів, передусім у діяльності органів місцевого самоврядування, а пункт 10 наказу зобов`язував прокурорів періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів органів місцевого самоврядування й використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Даний наказ втратив чинність на підставі абзацу четвертого пункту 20 наказу Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року №3гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України».

Разом з тим пункт 10 наказу Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року № 3гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» також зобов`язував прокурорів періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів органів місцевого самоврядування й використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Більш того згідно з пунктом 1 наказу Генерального прокурора України від 23 жовтня 2009 року № 3/2гн «Про особливості організації прокурорського нагляду за додержанням законів щодо охорони навколишнього природного середовища» заступників Генерального прокурора України, прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, прокурорів міст Києва і Севастополя, військових прокурорів регіонів та Військово-Морських Сил України, керівників структурних підрозділів апаратів, природоохоронних, міських, районних, міжрайонних, транспортних, військових прокурорів зобов`язано здійснювати нагляд за додержанням законів у сфері охорони навколишнього природного середовища відповідно до функцій органів прокуратури та повноважень прокурорів, визначених Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» та галузевими наказами Генерального прокурора України, з урахуванням особливостей, передбачених цим наказом. Підпункт 2.2 пункту 2 даного наказу вимагав від прокурорів усіх рівнів особливу увагу приділяти нагляду за додержанням законів щодо охорони земельних ресурсів, принципово реагувати на факти протиправного вилучення або відчуження земель природоохоронного, оздоровчого, заповідного, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення та земель водного фонду з державної та комунальної власності, надання їх у власність, користування й оренду, а також незаконної їх приватизації.

У свою чергу пункт 5 цього наказу визначав обов`язок природоохоронних, міських, районних, міжрайонних прокурорів у межах своєї компетенції здійснювати нагляд за додержанням законів органами місцевого самоврядування і спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади, які виконують функції управління та державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища і природокористування.

Аналогічні, але ще більш деталізовані вимоги до прокурорів у сфері здійснення нагляду за додержанням земельного законодавства встановлював наказ Генерального прокурора України від 04 листопада 2011 року №3/2гн «Про особливості організації діяльності органів прокуратури у сферах охорони навколишнього природного середовища та земельних відносин».

Таким чином, відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 1991 року та вказаних наказів Генерального прокурора України прокуратура Обухівського району Київської області, прокуратура Київської області та Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області були зобов`язані і могли дізнатись про оскаржувані рішення Обухівської міської ради Київської області.

Це свідчить про умисне пропущення органами прокуратури строку позовної давності або неналежне здійснення прокуратурою своїх функцій.

Суд також враховує те, що Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державне підприємство «Київське лісове господарство» не ставить питання про поновлення строку позовної давності.

Як зазначив Верховний Суд в постанові від 07.06.2017р. у справі №910/27025/14 «Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду з позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі №3-23гс14; від 25 березня 2015 року у справі №3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі №3-1486гс16.»

Таким чином, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державне підприємство «Київське лісове господарство», набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, доказів поважності причин пропуску такого строку також не надав, а тому суд відмовляє в задоволенні позову також з врахуванням заяви відповідача, Обухівської міської ради Київської області, про застосування строку позовної давності.

Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодекос випадках.

Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене вище, суд вважає недоведеними посилання позову на порушення прав чи інтересів держави у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту.

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених прокурором предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається прокурор як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого повного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, при цьому заперечення відповідачів ґрунтуються на законі та письмових доказах, в тому числі на чинних судових рішеннях, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 4, 10, 76, 81, 259, 264-265, 268, 273 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської міської ради Київської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа ОСОБА_6 про визнання недійсним рішень та витребування земельних ділянок із незаконного володіння, відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Зінченко