Рішення № 93299547, 03.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 грудня 2020 року м. Київ № 640/20141/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

установив:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації (далі - відповідач, НКРЗІ) про:

визнання бездіяльності НКРЗІ по виплаті заробітної плати за час вимушеного прогулу, - протиправною;

стягнення з НКРЗІ на користь позивача 787 638,72 грн. заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Верховного Суду її поновлено на посаді члена НКРЗІ з 20.05.2014. Водночас, при ухваленні судового рішення судом не вирішувалося питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

У поданому відзиві на позовну заяву (т. 1 а.с. 120-124) представник відповідача, посилаючись на те, що в питанні виконання рішення Верховного Суду щодо поновлення позивача на посаду члена НКРЗІ порушень законодавства про оплату праці не було, оскільки останньою не заявлено вимоги щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу при розгляді справи, просить залишити позовну заяву без розгляду або відмовити у задоволенні позову повністю.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 17.05.2014 №478/2014 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/478/2014#Text), на підставі частини першої статті 20 Закону України «Про телекомунікації» та статті 112 Конституції України, із займаних посад в НКРЗІ звільнено, у тому числі позивача.

Рішенням Верховного Суду від 30.01.2018 (т. 1 а.с. 9-20), залишеним без змін Великою Палатою Верховного Суду від 22.05.2018 (http://reestr.court.gov.ua/Review/74440153), у справі №П/9901/101/18 (800/609/16, 800/308/14) визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 17.05.2014 №478/2014 «Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації» в частині звільнення ОСОБА_1 , а також поновлено її на посаді члена НКРЗІ з 20.05.2014.

В межах розгляду вказаної справи встановлено, що фактично позивача звільнено з посади 20.05.2014.

Указом Президента України від 22.06.2018 №179/2018 « Питання ОСОБА_1 » (т. 1 а.с. 101) поновлено позивача на посаді члена НКРЗІ.

22.06.2018 відповідачем, на підставі вказаного Указу Президента України, підпункту 5 пункту 10 Положення про НКРЗІ, прийнято наказ №203/к (т. 1 а.с. 105), яким скасовано пункт 1 наказу голови НКРЗІ від 20.05.2014 №109/к «Про дату припинення роботи ОСОБА_1 на посаді члена НКРЗІ».

22.06.2018 Указом Президента України №180/2018 (т. 1 а.с. 103) звільнено ОСОБА_1 з посади члена НКРЗІ з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

22.06.2018 наказом голови НКРЗІ №204/к (т. 1 а.с. 107) визначено 22.06.2018 датою припинення робота ОСОБА_1 на посаді члена НКРЗІ з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Вважаючи невиплату заробітної плати за час вимушеного прогулу протиправною бездіяльністю відповідача, позивач звернулась до суду з позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком і місячний строк для звернення до суду не застосовується.

Наведене свідчить про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційним Судом України констатовано, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

Отже, підстави для застосування статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), на які посилається представник відповідача, відсутні, оскільки приписи частини 2 статті 233 КЗпП України є спеціальними, прямо встановлюють предмет (заробітна плата) судового захисту, а тому вони мають пріоритет над приписами статті 122 КАС України. При цьому, оскільки позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача по виплаті заробітної плати за час вимушеного прогулу безпосередньо заявлена в межах вказаного предмету судового захисту, то норми статті 122 КАС України в цій частині застосуванню за висновком суду також не підлягають.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 13.11.2019 у справі №592/4332/17 (провадження №К/9901/34563/18), від 19.12.2019 у справі №591/772/17 (адміністративне провадження №К/9901/29608/18), від 13.02.2020 у справі №818/1095/16 (адміністративне провадження №К/9901/23405/18).

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Водночас, відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але вони є вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускає бездіяльність.

Аналізуючи вказані обставини справи в контексті зазначеної норми, слід зазначити таке.

Право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Неправомірна бездіяльність щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу порушує право позивача на законне сподівання мати можливість користуватися своєю власністю, своєчасно і в повному обсязі і в порядку, визначеному законом, отримати належні йому кошти.

Також, суд зауважує, що за своєю сутністю стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є не тільки засобом відновлення права особи, порушеного незаконним звільненням, а й також і певного роду санкцією для роботодавця, який допустив незаконне звільнення особи.

При цьому, право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат, а також від того, чи вирішувалось питання щодо стягнення заробітку за час вимушеного прогулу в межах відповідного спору, оскільки сам по собі факт незаконного звільнення та, відповідно, необхідність поновлення особи, що у свою чергу призвело до невиплати заробітку за відповідний період, є достатньою підставою для твердження про порушення законодавства про оплату праці і визнання бездіяльності протиправною, у разі нездійснення відповідних виплат.

За таких обставин, зважаючи на встановлені у частині 2 статті 2 КАС України критерії, суд вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність по виплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В свою чергу, середній заробіток працівника, згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Згідно з абзацами 3 та 4 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на те, що позивача звільнено у травні 2014 року, останніми двома місяцями роботи є березень та квітень 2014 року, які мають враховуватися для визначення середнього заробітку.

Як вбачається з наданої відповідачем довідки (т. 1 а.с. 129), середньоденна заробітна плата позивача складає 781,93 грн. (16 029,53 грн. за березень 2014 року + 16 029,53 грн. за квітень 2014 року = 32 059,06 / 41 робочий день).

Разом з тим, позивач посилається на те, що у березні 2014 року її заробітна плата складала 16 042,93 грн., на підтвердження чого надала довідку з Пенсійного фонду України (т. 1 а.с. 48-49), в якій зазначено, що у березні 2014 страхувальником з кодом 37994258 (НКРЗІ) дійсно виплачена сума заробітку у розмірі 16 042,93 грн., чого відповідачем, всупереч вимогам частини 2 статті 77 КАС України не спростовано.

Що стосується суми за квітень 2014 року, то вона співпадає, як у довідці відповідача, так і у даних Пенсійного фонду України.

Проаналізувавши вказані докази, суд, зважаючи на те, що відповідачем не доведено протилежного, не приймає до уваги довідку НКРЗІ в частині суми заробітку позивача за березень 2014 року та, відповідно, виходить з суми, зазначеної у даних Пенсійного фонду України.

Отже, середньоденна заробітна плата позивача складає 782,26 грн. (16 042,93 грн. за березень 2014 року + 16 029,53 грн. за квітень 2014 року = 32 072,46 / 41 робочий день).

Таким чином, весь час вимушеного прогулу за період з 21.05.2014 (наступний день за днем звільнення) по 22.06.2018 (день поновлення позивача на роботі) становить 1 025 робочих днів.

З огляду на що, середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 801 816,50 грн., який утворюється шляхом множення кількості днів вимушеного прогулу (1 025 робочих днів) на розмір середньоденного заробітку (782,26 грн.).

За таких обставин, стягненню з НКРЗІ за весь час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає заробіток у розмірі 801 816,50 грн.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтується його відзив, і не довів правомірності своєї бездіяльності.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, оскільки з матеріалів справи вбачається допущення відповідачем бездіяльності, яка не відповідає наведеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям.

Поряд з цим, зміст принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, передбачений пунктом 4 частини 3 статті 2 КАС України, зобов`язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права.

З огляду на викладене, а також з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне захистити порушені права позивача шляхом визнання протиправної бездіяльності НКРЗІ по виплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення з НКРЗІ на користь позивача 801 816,50 грн. заробітної плати за час вимушеного прогулу.

З огляду на те, що позивач звільнена від сплати судового збору, останній не підлягає стягненню з відповідача відповідно до вимог статті 139 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-247, 255 КАС України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації по виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнути з Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації на користь ОСОБА_1 801 816,50 грн. (вісімсот одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень п`ятдесят копійок) заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» цього ж Кодексу.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Відповідач - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 22, поверх №6; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 37994258).

Суддя О.М. Чудак