Рішення № 93299444, 03.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 грудня 2020 року м. Київ № 640/6163/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Арсірія Р.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України,

Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії -

прийняв до уваги таке

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (т.1 .с. 130-133) просить суд:

1) визнати протиправним та скасувати рішення -наказ №240 від 28.12.2018 Державної міграційної служби України в частині визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню і знищенню посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданої ВГІРФО Головного управління МВС України 23 травня 2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловіку позивача;

2) визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 10 липня 2018 року щодо відмови в оформленні та видачі посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , на підставі підпункту 11 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321;

3) визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21 лютого 2019 року №50 скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 , що був виданий 04.10.2010;

4) зобов`язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачем вказано про порушення відповідачем вимог законодавства, звернуто увагу суду, що хоча посвідка її покійному чоловіку видана з порушенням законодавства, однак вказана помилка допущена органом державної влади, а відтак, не може нести негативних наслідків для позивачки, у зв`язку з чим просила скасувати оскаржувані рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 16.01.2020 справу №640/6163/19 прийнято до провадження, розгляд справи вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи. Запропоновано відповідачам подати відзив на позовну заяву, позивачу запропоновано надати відповідь на відзив.

Відповідач 1 подав відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що позов не визнає, просить відмовити у його задоволенні. Так, у відзиві від 14.02.2020 відповідачем 1 зазначено, спірні рішення прийнято на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

Відповідач 2 відзиву на позовну заяву на подав.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд становив наступне.

04.10.2010 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 було видано дозвіл на імміграцію в Україну зі строком дії до 04.10.2011 року (т.1 а.с. 88).

07.10.2010 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 видано посвідку на постійне проживання в Україні серії КВ номер НОМЕР_2 (т.1 а.с. 14).

У червні 2018 року позивачка направила заяву до Головного управління ДМС України в м. Києві для обміну посвідки на постійне проживання в Україні серії КВ номер НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 116).

22.06.2018 ГУ ДМС України в м. Києві направило запит до УДМС України у Київській області щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію позивачці (т. 1 а.с. 119).

У відповідь на запит, листом УДМС України у Київській області надало відповідь що, надана чоловіку посвідка видана всупереч законодавству та підлягає скасуванню. Також, повідомлено про порушенням Управлінням питання щодо скасування посвідки на постійне місце проживання чоловіка ОСОБА_1 громадянина В`єтнаму ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 120).

10.07.2018 за наслідком розгляду заяви позивачки, відповідачем 2 прийнято рішення від 10.07.2018 №б/н, про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 11 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321.

Крім того, за вказаними обставинами, ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області проведено перевірку щодо факту видачу посвідки на постійне проживання в Україні чоловіка позивачки.

Так, за наслідками здійснення перевірки головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області Б.О. Кравчуком складено висновок від 21.02.2019 щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 20.11.1977 року, який погоджений начальником Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Д.Л. Лемешем (т. 1 91-93).

Як слідує зі змісту вказаного Висновку, щодо перевірки матеріалів справи відносно громадянки СРВ ОСОБА_1 , перевіряючим встановлено, що дозвіл на імміграцію остання отримала відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як дружина іммігранта громадянина СРВ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (шлюб зареєстрований 21.03.2006) та була документована посвідкою на постійне місце проживання серії НОМЕР_3 від 07.10.2010.

Згідно вказаного висновку, працівниками УДМС України в Київській області відповідно до проведеної перевірки матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні (висновок 04.11.2018) наказом т.в.о. голови ДМС України від 28.12.2018 №240 «Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання» посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 від 23.05.2003 видана громадянину СВР ОСОБА_2 визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню.

Крім того, вказано, що оскільки дозвіл на імміграцію в Україну громадянці СРВ ОСОБА_1 наданий як дружині іммігранта та посвідка якого скасована, відтак рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці СРВ ОСОБА_1 , а також посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_3 від 07.10.2010 надана на підставі такого рішення, теж підлягає скасуванню.

В подальшому, на підставі зафіксованих даних у вказаному висновку від 21.02.2019, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято оскаржуване рішення від 21.02.2019 №50 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 . В цьому ж рішенні вказано, що видана на підставі цього рішення посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_3 від 07.10.2010 скасована на підставі вимог пункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321.

Вказані обставини слугували підставою для звернення позивачки з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.2 КАС України основним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди зобов`язані перевірити оскаржені рішення, дії на предмет того, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на яке спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень (дій) суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення(дії) на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Щодо позовної вимоги №1 про визнання протиправним та скасуванням наказу №240 від 28.12.2018 Державної міграційної служби України в частині визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню і знищенню посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданої ВГІРФО Головного управління МВС України 23 травня 2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловіку позивача, суд зазначає наступне.

Із змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову в частині позовної вимоги №1 є, зокрема, правомірність наказу №240 від 28.12.2018 Державної міграційної служби України в частині визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню і знищенню посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданої ВГІРФО Головного управління МВС України 23 травня 2003 року громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 .

Як убачається з рішення в оскаржуваній частині, воно стосується прав та інтересів лише визначених у ньому осіб, тобто є актами індивідуальної дії.

Європейський суд з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

За приписами п. 1 ч. 1 статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до п. 18 ч. 1 статті 4 КАС України, нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 статті 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається, як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Ураховуючи наведені вище положення КАС України та ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржувані рішення є актом індивідуальної дії, оскільки: видані відповідачем-1 та відповідачем-3 в межах своєї компетенції в результаті застосування профільних норм права; не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачають індивідуалізовані приписи щодо виконання будівельних робіт на конкретно визначеному об`єкті будівництва та адресовані обмеженій кількості осіб; не регулюють певний вид суспільних відносин; не розраховані на багаторазове застосування й вичерпують дію після їх реалізації.

Крім того, суд зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи гр. СРВ ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо якого прийнятий спірний акт індивідуальної дії помер - 11.03.2014. Проте, спірний акт прийнятий та стосується інтересів (в оскаржуваній частині) лише та саме вказаної особи.

Оскільки у позивачки у зв`язку із здійсненням відповідних дій, передбачених в оскаржуваному рішенні №240, як акті індивідуальної дії, не набуває жодних прав та обов`язків, а відтак і не надає права на захист, тобто права на звернення до суду з оскарженням наказу як акту індивідуальної дії №240 прийнятого до визначеного в ньому колі осіб.

Суд відхиляє твердження позивачки щодо права на скарження рішення індивідуальної дії, яке безпосередньо не стосується її прав та обов`язків, та не адресовано щодо неї. Так, на переконання останньої, оскільки в подальшому прийняття спірного наказу №240 призвело для неї негативні наслідки, у вигляді скасування актів індивідуальної дії прийнятих щодо неї, то вказане дає право на її звернення до суду з його оскарженням. Суд зазначає, що прийняття рішень прийнятих щодо позивачки є окремими предметом розгляду та перевірки на відповідність їх прийняття законодавству та наявності підстав для скасування. При цьому суд зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів і така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.

Наведене вище позиція повністю узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною у його постанові від 18 грудня 2018 року по справі № 9901/657/18.

Разом з тим, суд вважає за можливе здійснити перевірку законності оскаржуваного наказу №240 на предмет відповідності законодавству України, відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

З матеріалів справи встановлено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення у формі Наказу №240 від 28.12.2018 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання», де у пункті 18 (п.18.1) зазначено, що скасовано рішення відділу ВГІРФО УМВС України в Київській області від 23.05.2003 про видачу посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_4 .

З висновку ГУ ДМС у Київській області про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні від 04.11.2018 (т.1 а.с. 25-28) вбачається, що рішення ВГІРФО ГУМВС України в Київській області про видачу позивачу посвідки на проживання серії НОМЕР_1 від 23.05.2003 прийнято з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію».

З матеріалів справи вбачається, що рішення ВГІРФО ГУМВС України в Київській області від 23.05.2003 року щодо документування чоловіка позивача гр. СРВ ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання в Україні прийнято відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до ч. 4 « (в редакції чинній станом на травень 2003 року) особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Отже, за загальними правилами визначеними вищенаведеним законом посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію.

Абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

Отже, з аналізу вказаної норми слідує, що іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року.

Відповідно до розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року, Закон України «Про імміграцію» набирає чинності через місяць з дня його опублікування.

Закон опубліковано у виданні «Урядовий кур`єр» № 119 07.07.2001.

Таким чином, Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року набув чинності 07.08.2001 року.

Як вбачається з матеріалів справи, чоловік позивачки гр. СРВ ОСОБА_2 при зверненні щодо надання посвідки надав довідку про те, що він з 06.09.1987 по 29.06.1988 навчався у Вищій комсомольській школі при ЦК ВЛКСМ (довідка №788 видана 18.03.2003) Федеральною архівною службою Росії.

Відтак, гр. СРВ ОСОБА_2 прибув в Україну до 06.03.1998 року.

Обов`язковою умовою, відповідно до Закону України «Про імміграцію» для отримання посвідки на постійне проживання в Україні без оформлення дозволу на імміграцію є звернення заінтересованої особи із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року.

Як вказано вище, вказаний Закон набрав чинності 07.08.2001.

Разом з тим, як зазначено у Висновку (т.1 а.с. 26) та не заперечується позивачем/її представником гр. СРВ ОСОБА_2 звернувся з відповідно заявою лише 22.05.2003.

Відтак, суд зазначає, що у даному конкретному випадку у зв`язку з наведеними обставинами, для отримання посвідки на постійне місце проживання громадянином СРВ ОСОБА_2 мала бути здійснена процедура оформлення йому дозволу на імміграцію в Україну.

Разом з тим, вказана процедура здійснена не була.

Докази звернення до 22.05.2003 року до уповноваженого органу з заявою її чоловіка про видачу посвідки на постійне проживання в Україні представником позивача не надано, матеріали справи не містять.

Варто зауважити, що сторонами визнається факт звернення гр. СРВ ОСОБА_2 до уповноваженого органу з заявою про видачу посвідки на постійне місце проживання в Україні лише 22.05.2003.

Більше того, відповідно до п.1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

З урахуванням викладеного, суд зазначає, що рішення ВГІРФО ГУМВС України в Київській області від 23.05.2003 року про документування гр. СРВ ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідкою на постійне проживання його в Україні без оформлення дозволу прийнято з порушенням абз.4 п. 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001.

Відповідно до п. 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.07.2013 №681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 р. за №1335/23867, рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом голови ДМС повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС, визнаються недійсними та підлягають вилученню.

За таких обставин, у Голови Державної міграційної служби наявні повноваження щодо скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання, що прийнято з порушенням вимог законодавства.

Пунктом 18 (пп 18.1) Наказу т.в.о. голови ДМС №240 від 28.12.2018 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» скасовано рішення ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 23.05.2003 та визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне приживання серії НОМЕР_1 , видану ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області.

За таких обставин, суд приходить до висновку про правомірність Наказу т.в.о.голови ДМС №240 від 28.12.2018 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» в частині, що стосується гр. СРВ ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Враховуючи в сукупності встановлені вище обставини, безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню є позовна вимога позивача №1.

Щодо позовної вимоги №3, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу серед іншого, повно та всебічно, з урахуванням всіх обставин.

Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи та що визнається сторонами, позивачка отримала дозвіл на імміграцію, як дружина покійного іммігранта ОСОБА_2 , який мав посвідку на постійне місце проживання в Україні. Так, наказом т.в.о. Голови Державної міграційної служби України від 28.12.2018 №240 посвідку на постійне приживання серії НОМЕР_1 , видану ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області скасовано.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до п.21,22 Порядку формування квоти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. №1983, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Відповідно підпункту 1 пункту 64, підпункту 4 пункту 72 Порядку оформлення, посвідка на постійне проживання скасовується у разі скасування дозволу на імміграцію відповідно до статі 12 Закону, а також вилучається, визнається недійсною та знищується.

Так, в оскаржуваному рішенні від 21.02.2019 №50 про скасування дозволу на імміграцію, вказано, що підставою скасування є: п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а саме: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Так, відповідно до міграційного законодавства, як вказувалось вище, таке рішення приймається на підставі обґрунтованого висновку.

Як зазначалось вище, згідно висновку від 21.02.2019 (т.1 а.с. 91-93) встановлено, що вказаний дозвіл позивачці виданий, як дружині іммігранта, якому в рамках перевірки законності видачі йому посвідки на постійне місце проживання скасовано таку посвідку. Відтак, суд зазначає, що підстави які слугували для видачі позивачці рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну від 04.10.2010, як на момент його видачі були відсутні так і під прийняття оскаржуваного рішення. Вказане, не заперечується і самою позивачкою, проте остання обґрунтовує зміст своєї вимоги про скасування рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну від 04.10.2010, тим, що вона не має нести відповідальність чи негативні наслідки за помилки органів державної влади, які чинили протиправно, видаючи її чоловіку посвідку на постійне місце проживання в Україні без оформлення дозволу на в`їзд, тобто з порушенням вимог законодавства. Суд відхиляє вказане твердження позивачки, оскільки жодних санкцій чи стягнень щодо позивачки оскаржуваним рішенням №50 (т.1 а.с. 94) за період її перебування в Україні з дня її перебування в Україні та до скасування такого рішення про в`їзд в Україну відповідачами не приймалось (щодо незаконного перебування на території України, тощо).

Тобто, прийняттям спірного рішення, №50, відповідач виправив допущені ним порушення законодавства.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади мають діяти в межах та спосіб передбачений Законом.

Варто також, зазначити, та звернути увагу що позивачка не позбавлена можливості та права, та не обмежена будь - яким чином, звернутися до уповноваженого органу за наявності визначених Законодавством України підстав задля отримання посвідки чи відповідного дозволу на законність перебування в Україні.

Варто зазначити, що зазначення в оскаржуваному рішенні №50 посилання на п.1 ч. 1 ст. 12 Закону, з чим не згодна позивачка не може слугувати підставою для його скасування, оскільки встановлені висновком обставини, на підставі якого його було прийнято, позивачкою не спростовані, більше того, підтверджуються матеріалами справи.

Додатково, варто звернути увагу, що позивачкою за час розгляду справи з 2019 року не надано будь - яких доказів щодо наявності підстав визначених законодавством пов`язаності з Україною, тобіж це наявність дітей, які народились в Україні та є її громадянами, офіційного місця працевлаштування, наявності права власності на об`єкти нерухомого майна, тощо.

Відтак, суд дійшов висновку про законність прийняття рішення від 21.02.2019 №50, а відтак, підстави для його скасування відсутні, у зв`язку з чим у задоволенні вимоги №3 слід відмовити.

Щодо вимоги №2 про визнання протиправним та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 10 липня 2018 року щодо відмови в оформленні та видачі посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , суд зазначає, що таке рішення в матеріалах справи відсутнє, також вказано у відзиві відповідачем, що вказаним органом таке рішення не приймалось. Разом з тим, позивачем не подано уточнення вимог з урахуванням вказаного.

Разом з тим, матеріали справи містять рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 10 липня 2018 року щодо відмови в оформленні та видачі посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , проте таке позивачем не оскаржується.

Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд зазначає, що матеріали справи містять докази направлення відзиву відповідача у якому вказано про обставини щодо відсутності прийняття такого рішення органом який вказав позивач у позовних вимогах, у т.ч. уточнених.

Більше того, матеріали справи містять відповідь на відзив відповідача, згідно змісту якого, позивач/його представник не скористався можливістю щодо уточнення вимоги.

Відтак, враховуючи те, що Центральним міжрегіональним управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення від 10 липня 2018 року щодо відмови в оформленні та видачі посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 не приймалось, підстави для його скасування відсутні. Відтак у задоволенні позову у цій частині теж слід відмовити.

Щодо позовної вимоги №4, суд зазначає, що вона є похідною, від раніше заявлених, у задоволенні яких відмовлено. Відтак, у задоволенні позовної вимоги №4 про зобов`язання Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 слід теж відмовити.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду м. Києва, позивачем не доведено протиправності оскаржуваних рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Оскільки, адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 - відмовити повністю.

громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 АДРЕСА_1 ІПН НОМЕР_5

Державна міграційна служба України (код за ЄДРПОУ: 00034039, адреса: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 30)

Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області вул.Березняківська 4а, Київ, 02152 код ЄДРПОУ 42552598

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Р.О. Арсірій