Рішення № 93298553, 24.11.2020, Харківський окружний адміністративний суд

.єХарківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 листопада 2020 р. № 520/11435/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Бідонька А.В.

при секретарі судового засідання - Дронь А.В.,

за участю:

представника позивача – Іванова Д.А .,

представника відповідача - Вишневського О.В.,

розглянувши в приміщенні Харківського окружного адміністративного суду у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська. 24) про скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Харківській області, в якому просить суд :

- Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 01.06.2020р. № 197-20;

- Зобов`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 01.06.2020 року р. № 197-20 є протиправним та таким, що порушує права та інтереси позивача.

Ухвалою суду від 02.09.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у вищевказаній адміністративній справі та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Представник відповідач та третьої особи через канцелярію суду надійшов відзив і якому проти позову заперечував та зазначив що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах , визначених чинним законодавством.

Представник позивача в судове засідання прибув, підтримав доводи, викладені у позовній заяві та просив задовольнити позов.

Представник відповідача та третьої особи в судове засідання прибув, проти позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином Сирійської Арабської Республіки. У 2002 році перетнув кордон України в аеропорту міста Одеса.

За статусом біженця заявник вперше звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області 18.07.2003 року після закінчення строку реєстрації.

За результатами розгляду заяви Державний комітет України у справах національностей та релігії 22,12.2003 року прийняв рішення № 534 про відмову у наданні статусу біженця.

Вказане позивач оскаржив лише в 2010 році до Одеського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 24.05.2011 року по справі за № 7663/10/1570 адміністративний позов було залишено без розгляду.

Позивач не погодився із таким рішенням та в липні 2011 року звернувся до Одеського апеляційного адміністративного суду, який ухвалою від 01.03.2013 року по справі з № 2-а- 7663/10/1570 повністю задовольнив його апеляційну скаргу та ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 24.05.2011 року скасував. Справу за адміністративним позовом заявника до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення недійсним та зобов`язання надати статус біженця направив до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

У подальшому Одеський окружний адміністративний суд постановою від 27.05.2013 року по справі № 7663/10/1570 адміністративний позов заявника задовольнив частково. Скасував рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії України № 534 від 22.12.2003 року та зобов`язав Державну міграційну службу України (далі - ДМС України) повторно розглянути питання про надання позивачу статусу біженця в Україні або особи, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду матеріалів особової справи ДМС України підтримала висновок Головного управління ДМС в Одеській області та прийняла рішення від 07.09.2015 № 645-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив вказане рішення до Одеського окружного адміністративного суду, який постановою від 08.02.2016 року по справі № 815/5940/15 його адміністративний позов задовольнив частково, а саме рішення ДМС України від 07.09.2015 року № 645-15 скасував та зобов`язав ДМС України прийняти рішення щодо визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту.

ДМС України оскаржила вказане рішення до Одеського апеляційного адміністративного суду, який постановою від 07.04.2016 року по справі № 815/5940/15 вказану апеляційну скаргу задовольнив та постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.02.2016 року скасував.

Вказаною постановою в задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування рішення № 645-15 від 07.09.2015 року, відмовлено у повному обсязі.

Позивач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 13.06.2016 року по судовій справі К/800/15678/16 відмовив у відкритті касаційного провадження.

Влітку 2015 року позивач із родиною переїхали до міста Харкова, та 03.10.2016 року звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166 йому було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив вказане рішення до ДМС України. Рішенням ДМС України від 14.11.2016 року за № 57-16 його скаргу було відхилено.

Позивач оскаржив вказане рішення до Харківського окружного адміністративного суду, який постановою від 22.02.2017 року по справі № 820/6533/16 адміністративний позов заявника задовольнив, скасував рішення ДМС України від 14.11.2016 року № 57-16 та скасував наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язав ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, ДМС України подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою Колегії суддів Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.05.2017 року по справі № 820/6533/16 апеляційну скаргу ДМС України залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.02.2017 року № 820/6533/16 залишено без змін.

Не погодившись з рішенням Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.05.2017 року, ДМС України звернулася з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, який постановою від 19.02.2020 року по справі № 820/6533/16 касаційну скаргу ДМС України залишив без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.02.2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.05.2017 року залишив без змін.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 27.09.2018 року № 267 заявнику відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив вказане рішення до ДМС України. Рішенням ДМС України від 29.01.2019 року № 02-19 прийнято рішення про задоволення його скарги.

Оскільки позивач не з`являвся на співбесіди, які були призначені на 18.10.2017 року та 20.10.2017 року, про дату та час проведення заявник був інформований належним чином ГУ ДМС України в Харківській області наказом від 20.10.2017 року № 221 розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було призупинено.

У подальшому, а саме 20.08.2018 року, заявник звернувся із завами про припинення розгляду його заяви та закриття його справи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 20.08.2018 року № 217 розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було припинено.

ОСОБА_1 27.09.2018 року знову звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У зв`язку з тим, що раніше позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 27.09.2018 року № 267 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив вказане рішення до ДМС України. Рішенням ДМС України від 29.01.2019 року № 02-19 прийнято рішення про задоволення його скарги.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 12.02.2019 року за № 49 відносно позивача було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 05.11.2019 року за № 567 розгляд його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, був поновлений.

За результатами розгляду вказаної заяви позивача, враховуючи отриману під час співбесіди інформацію, що підтверджується протоколом співбесіди від 22.11.2019, враховуючи інформації по країні походження та інших матеріалів ГУ ДМС в Харківській області складено висновок по справі №2018КН/о-58 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 (а.с.146-157).

На підставі вивчення документів та матеріалів, підтримуючи висновок ГУ ДМС В Харківській області, ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.06.2020 №197-20 (а.с.158).

25.08.2020 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 11.06.2020 №56 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 01.06.2020 №197-20 (а.с.159).

Не погоджуючись з правомірністю прийнятого спірного рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктами владних повноважень в основу спірних рішень, на відповідність вимогам ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження

У своїй заяві ОСОБА_1 повідомляв про те, що не хоче повертатися до Сирії через те, що в його селищі Афрін, область Алеппо м йде війна та немає можливості мирно жити через постійні артобстріли та бомбардування. Заявник побоюється того, що його можуть вбити або зобов`яжуть служити в армії як офіцера запасу, не дивлячись на те, що він вже відслужив 3 роки в сирійській армії.

Позивач виявив побоювання повернення до країни походження, оскільки в Сирії стало небезпечно знаходитись, оскільки безпекова ситуація в країні в тяжкому стані, оскільки відбуваються бойові дії.

Під час розгляду звернення позивача відповідачем було досліджено актуальну та релевантну інформацію по країні його походження та встановлено, що сьогодні склалася зовсім інша ситуація в Сирії ніж декілька років тому. Уряд країни повернув контроль над більшою частиною території країни, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії. Сирія перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту за участі міжнародного співтовариства.

Також відповідачем було зазначено, що президент Сирії ОСОБА_2 оголосив про початок амністії для військових дезертирів та осіб, які ухиляються від служби, надавши їм можливість запобігти покаранню. У своєму розпорядженні президент Сирії зазначив, що амністія скасовує покарання за ухилення від служби для всіх.

Тобто позивач у віці 25 років, безперешкодно, у тому числі з боку військового комісаріату, залишив територію Сирії та прибув в Україну з метою працевлаштування. Заявник вже відслужив в армії та був звільнений у запас. В 2000 році він вперше покинув територію Сирії та поїхав до Лівану з метою працевлаштування та мав всі дозволи з боку державних органів для виїзду з країни.

У подальшому в 2002 році заявник приїхав до України також з метою працевлаштування, та також безперешкодно перетнув кордон та залишив територію Сирії.

Враховуюче викладене, а також той факт, що безпекова, гуманітарна та соціально-економічна ситуація в Сирії змінилася на краще, побоювання заявника бути призваним до служби в урядовій армії у зв`язку із тим, що на території Сирії йде війна, незважаючи на те, що він вже відслужив в сирійській армії є сумнівними і носять суб`єктивний характер.

Наявність ризику призову або покарання за ухилення від несення служби є лише припущенням позивача.

Під час співбесіди позивач особисто повідомив що ані він особисто, ані його родичі ніколи не зазнавали жодних переслідувань.

Також позивачем не було надано доказів наявності реальних підстав для побоювань його особистого переслідування.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Тобто немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також позивач під час співбесіди повідомив, що в Україну прибув з метою працевлаштування та створення сім`ї.

Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС України факти про країну походження позивача, суд не знаходить підстав, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Таким чином, на підставі вищевикладеного та у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відповідачем було правомірно прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Сирійської Арабської республіки Джума ОСОБА_3 .

Враховуючи викладене, суд вважає, що у спірних правовідносинах відповідачами не порушено прав позивача, протилежного судовим розглядом не встановлено, а позивачем не доведено.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що позивач не довів обставин, які б свідчили про порушення його прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, то у суду відсутні підстави для задоволення позову.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до вимог ст. 139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 2, 6-11, 14, 77, 139, 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська. 24) про скасування рішення - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення підписано 04 грудня 2020 року.

Суддя Бідонько А.В