Рішення № 93296869, 04.12.2020, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 грудня 2020 р. Справа№200/10289/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Хохленкова О.В. розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної казначейської служби України (01601, м.Київ, вул.Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Територіального Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (84112, Донецька область, місто Слов`янськ, вулиця Добровольського, 2, код ЄДРПОУ 26288796) про стягнення заборгованості в сумі 224 750 гривень,

УСТАНОВИВ:

04 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Державної казначейської служби України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Територіального Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення заборгованості в сумі 224 750 гривень.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона з 11 серпня 1993 року працювала на посаді судді Костянтинівського районного суду, з 27 березня 2004 року суддею Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області, а 21 вересня 2016 року була звільнена з посади судді вказаного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку. З 28 березня 2006 року по день звільнення ОСОБА_1 займала посаду заступника голови суду.

Згідно довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області №08-2259 від 22.09.2016 року її суддівська винагорода на момент звільнення складала 22475 грн.

При звільненні вона не отримала вихідної допомоги при виході у відставку у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у зв`язку зі зміною законодавства України.

Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" №1166-VII від 27.03.2014 року, внесено зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 року, а саме, виключено статтю 136 вказаного Закону, в якій зазначалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(11) 2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" №1166-VII від 27.03.2014 року.

23.04.2020 року ОСОБА_1 звернулась до третьої особи - Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області із заявою про виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Листом №05-1020/2020 від 20.05.2020 року у задоволенні заявлених нею вимог було відмовлено.

Позивачка вважаю безпідставним дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області та просить суд :

- Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, завдану законом, що визнаний неконституційним, у сумі 224750 (двісті двадцять чотири тисячі сімсот пятдесят) гривень.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 5 листопада 2020 року було відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін.

30 листопада 2020 року Територіальне Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на адресу суду надано пояснення на позовну заяву позивача, у якому третя особа заперечувала проти задоволення заявлених позовних вимог позивачки та просила суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі, посилаючись, зокрема, на те, що відповідно до статті 151 Закону України від 02.06.2016 року №1402-УІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402) Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Статтею 148 Закону №1402 визначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування. Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.

Згідно з частиною 2 статті 143 Закону України від 07.07.2010 №2453-У1 «Про судоустрій і статус суддів», який діяв на момент звільнення Позивачки з посади судді (надалі - Закон №2453), забезпечення функціонування судової влади передбачає: окреме визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону; законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів; гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Відповідно до частини 1 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-У1 суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Відповідно до статті 143 Закону №1402 судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Питання щодо звільнення позивачки з посади судді було вирішено рішенням Вищої ради правосуддя 18 червня 2020 року, а в подальшому наказом голови Донецького апеляційного суду її відраховано зі штату суду, тобто під час дії Закону №1402.

Норма статті 136 Закону №2453, що регламентувала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної неоподаткованої допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена з Закону згідно з пунктом 28 Закону України від 27.03.2014 №1166-УІ1 «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

На момент звільнення позивачки з посади судді Закон №1402 не передбачав виплату вихідної допомоги судді, який звільняється у відставку, в розмірі 10 місячних заробітних плат.

Крім того визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є прийняття рішення про звільнення судді у відставку, а не факт отримання у неї права на відставку чи подання заяви про відставку.

Враховуючи викладене, Територіальне Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, третя особа Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, про стягнення матеріальної шкоди є безпідставними, необгрунтованими і задоволенню не підлягають.

Суд уважно розглянувши пояснення Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області вважає що фраза про те що «Питання щодо звільнення позивачки з посади судді було вирішено рішенням Вищої ради правосуддя 18 червня 2020 року, а в подальшому наказом голови Донецького апеляційного суду її відраховано зі штату суду, тобто під час дії Закону №1402» вказана третьою особою помилково.

Насправді питання щодо звільнення позивачки з посади судді було вирішено рішенням Верховної ради України № 1515 від 08.09.2016 року, а в подальшому наказом голови Костянтинівського міськрайонного суду №54-к від 21.09.2016 року її відраховано зі штату суду, тобто під час дії Закону №1402.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

Відповідно до ч.2 ст.175, ч.6 ст.162 КАС України суд вірішує спір за начвними матеріалами.

Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.

Позивачкою є ОСОБА_1 , яка є громадянкою України відповідно до паспорту серії НОМЕР_2 , виданого Костянтинівським МВ УМВС України в Донецької області 03.10.1996 року, РНОКПП НОМЕР_1 (а.с.3-5).

Відповідачем є Державна казначейська служба України, яка є юридичною особою код ЄДРПОУ 37567646 та суб`єктом владних повноважень.

Третя особа яка не заявляє самосійних вимог щодо предмета спору - Територіальне Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, є юридичною особою, код ЄДРПОУ 26288796.

Згідно трудової книжки НОМЕР_3 , позивачка

-з 11 серпня 1993 року була обрана на посаду судді Костянтинівського районного суду,

-з 27 березня 2004 року працювала суддею Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області,

-08 вересня 2016 року рішенням Верховної ради України № 1515 була звільнена з посади судді та заступника голови Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області у зв`язку з поданням заяви про відставку;

-з 21 вересня 2016 року була звільнена з посади судді Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області, у зв`язку з поданням заяви про відставку. З 28 березня 2006 року по день звільнення займала посаду заступника голови суду (а.с.6-11).

Відповідно до Довідки про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 22.06.2016 року, суддівська винагорода на момент звільнення складала 22 475 гривень (а.с.57).

Надаючи правову оцінку правовідносинам суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Частиною першою статті 126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.

Також у статті 126 Конституції України зазначено, що підставою для звільнення судді є, зокрема, подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 4 частини п`ятої).

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон №1402-VIII від 02.06.2016 року, який набрав чинності 30.09.2016 року.

Згідно із пунктом 2 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правові позиції у відношенні гарантій незалежності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення у своїх рішеннях, а саме: від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002 (справа про пільги, компенсації та гарантії), від 01.12.2004 № 19-рп/2004 (справа про припинення дій чи обмеження пільг, компенсацій та гарантій), від 11.10.2005 № 8-рп/2005 (справа про пенсії та щомісячне довічне грошове утримання), від 18.06.2007 № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів), від 22.05.2008 № 10-рп/2008, а також у рішенні від 18.02.2020 № 2-р/2020.

У пункті 3.2 рішення від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 «у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII "Прикінцеві положення", абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів"»: зазначено, що Конституційний Суд України вважає, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю.

Отже, вихідна допомога судді у зв`язку з відставкою не належить до конституційних гарантій незалежності суддів.

Конституційний Суд України в пункті 2 рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 «справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів» зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Вищою Радою Правосуддя рішення № 1872/0/15-20 від 18.06.2020 року про звільнення позивачки з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Суд зазначає, що позивачку було звільнено з посади судді 21 вересня 2016 року, тобто в той час, коли право на вихідну допомогу в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, передбачене статтею 136 Закону №2453-VI не існувало, оскільки дана норма виключена положенням Закону № 1166-VII.

Зважаючи на те, що датою виходу у відставку судді є дата прийняття Вищою Радою Правосуддя рішення про звільнення з посади, у позивачки відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Тому враховуючи зазначене, у відповідача у відповідності до норм чинного законодавства були відсутні підстави у виплаті такої допомоги позивачці.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд в своїх постановах від 28.11.2018 року по справі № 804/75/17 та від 26.04.2019 року по справі № 820/1359/16.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Цneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Суд також враховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Разом з тим, не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (напр. рішення Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року в справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10).

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші протии Україн" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

В зв`язку з вищевикладеним суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивачки.

Оскільки позивачка була звільнена від сплати судового збору, це питання судом не вирішується.

Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-77, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У позові ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної казначейської служби України (01601, м.Київ, вул.Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Територіального Управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (84112, Донецька область, місто Слов`янськ, вулиця Добровольського, 2, код ЄДРПОУ 26288796) про стягнення заборгованості в сумі 224 750 гривень, відмовити.

Рішення ухвалене у нарадчій кімнаті та підписано суддею головуючим 4 грудня 2020 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Хохленков