Рішення № 93296425, 04.12.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2020 року ЛуцькСправа № 140/16154/20

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Каленюк Ж.В.,

за участю секретаря судового засідання Шепталової А.П.,

представника позивача Слабенка С.І.,

представника відповідача Білової В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (позивач) звернулася із позовом до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Другий відділ ДВС у місті Луцьку, відповідач) про визнання протиправною та скасування постанови від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору у сумі 10000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою від 16 липня 2014 року, винесеною державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Таранко Д.В. (далі - державний виконавець Другого відділу ДВС Луцького МУЮ), за заявою стягувача Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» (далі - ПАТ «КБ «Хрещатик») відкрито виконавче провадження №44018676 з примусового виконання виконавчого листа №161/2235/14-ц, що був виданий 19 червня 2014 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області про виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення із займаної нею квартири АДРЕСА_1 . Як зазначила позивач, у визначений у постанові про відкриття виконавчого провадження від 16 липня 2014 року строк вона не виконала рішення суду, однак державний виконавець не розпочав його примусове виконання та не вчинив жодних дій, які мав би вчинити. 12 червня 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТзОВ «ФК «Довіра та гарантія») - правонаступник ПАТ «КБ «Хрещатик» - звернулося до Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі - Другий відділ ДВС ГТУЮ у Волинській області) із заявою про заміну сторони виконавчого провадження та закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» - у зв`язку з фактичним виконанням у повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Постановою державного виконавця від 24 вересня 2020 року був замінений стягувач та іншою постановою з ОСОБА_1 стягнуто виконавчий збір у сумі 10000,00 грн.

Позивач вважає постанову від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору протиправною та вказала, що на час відкриття виконавчого провадження (16 липня 2014 року) за чинною редакцією Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон №606-XIV) згідно зі статтею 28 Закону невиконання боржником рішення немайнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, було підставою для стягнення з боржника - фізичної особи виконавчого збору в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто, 680,00 грн). Але питання стягнення виконавчого збору державним виконавцем не вирішувалось. За нормою статті 27 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII) в редакції, чинній на час винесення спірної постанови, державний виконавець стягує виконавчий збір одночасно при відкритті виконавчого провадження. Частина третя статті 40 Закону №1404-VIII допускає можливість стягнути виконавчий збір, якщо його не було стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, або закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону. Але, на думку позивача, Закон №1404-VIII не наділяє органи державної виконавчої служби повноваженнями приймати рішення про стягнення виконавчого збору у будь-який час та за будь-яких подій, та вони повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб, а ризик допущених ними помилок не повинен виправлятися за рахунок позивача і така позиція прослідковується в рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Позивач, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №2540/3203/18, просила врахувати, що обов`язковими умовами для стягнення виконавчого збору є вчинення державним виконавцем дій, направлених на примусове виконання рішення суду. Також, на її думку, оскільки подія, яка спричиняє реалізацію потенційного права органу державної виконавчої служби на стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору, відбулась у серпні 2014 року, то з огляду на незворотність закону в часі стягнення виконавчого збору за нормами Закону №1404-VIII є протиправним.

З наведених підстав позивач просила позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року позивачу поновлено строк звернення до суду із позовною заявою, яку прийнято до розгляду, відкрито провадженні у справі та судовий розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням учасників справи з урахуванням §2 глави 11 розділу ІІ Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У відзиві на позов відповідач позовні вимоги заперечив та у задоволенні позову просив відмовити (а.с.30-33). В обґрунтування цієї позиції вказав, що за змістом положень Закону №1404-VIII стягнення виконавчого збору пов`язується з відкриттям виконавчого провадження та як встановлена державою гарантія ефективного виконання рішення суду боржником є безумовною дією, яку вчиняє державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій (крім випадків, встановлених частиною п`ятою статті 27 цього Закону). Враховуючи, що добровільного виконання не відбулося, то державним виконавцем правомірно розпочато виконання виконавчого документа та винесено постанову про стягнення виконавчого збору.

Відповідач зазначив, що при винесенні спірної постанови про стягнення виконавчого збору державний виконавець керувався положеннями частини третьої статті 27 Закону №1404-VIII, яка визначає розмір виконавчого збору за примусове виконання рішення немайнового характеру (у тому числі про примусове виселення з житлового приміщення), а також частиною третьою статті 40 Закону №1404-VIII, згідно з якою у разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Вважає, що дії державного виконавця відповідають нормам цього Закону та підстави для скасування постанови від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору відсутні. Також відповідач просив врахувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №480/3452/19.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві та просив позовні вимоги задовольнити; представник відповідача, посилаючись на доводи, наведені у відзиві на позовну заяву, у задоволенні позову просив відмовити.

Заслухавши усні пояснення учасників справи (вступне слово), перевіривши доводи сторін, викладені у заявах по суті, письмовими доказами, суд встановив такі обставини.

Як видно із матеріалів виконавчого провадження №44018676, витребуваних судом, за заявою стягувача ПАТ «КБ «Хрещатик» від 14 липня 2014 року державний виконавець Другого відділу ДВС Луцького МУЮ Таранко Д.В. 16 липня 2014 року відкрив виконавче провадження №44018676 з примусового виконання виконавчого листа №161/2235/14-ц, виданого 19 червня 2014 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області про виселення боржника ОСОБА_1 із займаної квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення (а.с.6). Цією постановою боржнику встановлено строк для добровільного виконання рішення суду - 15 днів з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Матеріали справи містять спільну заяву первісного стягувача ПАТ «КБ «Хрещатик» та ТзОВ «ФК «Довіра та гарантія» від 12 червня 2019 року, у якій вони просили здійснити заміну стягувача згідно з ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 квітня 2018 року у справі №161/2235/14-ц та закінчити виконавче провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII (а.с.9). Відповідно до довідки ТзОВ «ФК «Довіра та гарантія» від 12 червня 2019 року останнє є кредитором за кредитним договором від 22 квітня 2008 року №118/32, що був укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ «Хрещатик», право вимоги за яким новий кредитор набув відповідно до договору №2017/8-Ю про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги 27 листопада 2017 року, а також іпотекодержателем за договором іпотеки від 22 квітня 2008 року, право вимоги за яким набув відповідно до договору №2017/8-Ю-І про відступлення прав вимоги. Станом на 12 червня 2019 року заборгованість за кредитним договором №118/32 від 22 квітня 2008 року погашена у повному обсязі (а.с.14).

18 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження (а.с.13).

24 вересня 2020 року постановою головного державного виконавця Білової В.А. проведено заміну сторони виконавчого провадження: замінено стягувача ПАТ «КБ «Хрещатик» на ТзОВ «ФК «Довіра та гарантія» (а.с.7).

Також головний державний виконавець Білова В.А. постановою від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 стягнула з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір у сумі 10000,00 грн - у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати (а.с.8). Постанова прийнята на підставі статей 3, 27 та 40 Закону України «Про виконавче провадження» (Закону №1404-VIII).

Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 05 листопада 2020 року у справі №161/15538/20 за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця скаргу задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність головного державного виконавця Білової В.А. щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження №44018676 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII та зобов`язано винести постанову про закінчення виконавчого провадження №44018676 (а.с.10-11).

Постановою головного державного виконавця Білової В.А. від 24 листопада 2020 року ВП №44018676 виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 19 червня 2014 року №161/2235/14-ц закінчено на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VІІІ (а.с.39).

Позивач звернулася із позовом про визнання протиправною та скасування постанови від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору, вважаючи, що для її винесення не настали встановлені законом умови, а відповідач не вчинив дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду, за яким видано виконавчий документ.

При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» (Закон №1404-VІІІ, який набрав чинності 05 жовтня 2016 року).

Частиною другою статті 74 Закону №1404-VІІІ обумовлено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Предметом спору у даній справі є постанова державного виконавця від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору.

Відповідно до статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 13 Закону №1404-VIII встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно - правовими актами.

Як визначено пунктом 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VІІІ, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Зазначеною нормою Закону №1404-VІІІ вказано на порядок виконання та правового регулювання саме «виконавчих дій», а не «виконавчого провадження».

З урахуванням пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VІІІ кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження має вчинятися (прийматися) на підставі того нормативно-правового акта, під час дії якого вона була розпочата.

Наведені норми суд бере до уваги у тому контексті, що виконавче провадження №44018676 було відкрите 16 липня 2014 року, тобто, до набрання чинності Законом №1404-VІІІ. На час прийняття постанов про відкриття виконавчого провадження діяв Закон України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження» (Закон №606-ХІV).

За нормами Закону, чинного на час відкриття 16 липня 2014 року виконавчого провадження, частиною другою статті 25 Закону №606-ХІV було встановлено, що державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону №606-ХІV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 28 Закону №606-ХІV визначено, що у разі невиконання боржником рішення немайнового характеру у встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання строк, виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи. Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.

Виконання виконавчого документа у строк для добровільного виконання чи до відкриття виконавчого провадження є законодавчою підставою, яка звільняє від сплати виконавчого збору, та логіка законодавця у тому, щоб стимулювати боржника до найшвидшого виконання виконавчого документа та настання майнових наслідків, якщо добровільне виконання не відбулося.

За нормами Закону №606-ХІV виконавчий збір державним виконавцем стягнуто не було.

Разом з тим, на час винесення 24 вересня 2020 року державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору ВП №44018676 правове регулювання виконавчих дій здійснюється за нормами Закону №1404-VIII, а тому повинні відповідати йому.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Частиною третьою статті 27 цього Закону встановлено, що за примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Згідно з частиною п`ятою статті 26 Закону №1404-VIII у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Частина четверта статті 27 Закону №1404-VIII обумовлює, що постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.

За приписами частин п`ятої, дев`ятої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Отже, аналіз положень статті 27 Закону №1404-VIII дає підстави для висновку, що виконавчий збір стягується у всіх випадках, крім тих, які визначені у частинах п`ятій та дев`ятій названої статті, вже при відкритті виконавчого провадження та при цьому сам факт відкриття виконавчого провадження є тією подією, з якої розпочинається примусове виконання виконавчого документа.

Оскільки виконавче провадження було відкрите за нормами Закону №606-ХІV, то зрозуміло, що положення частини четвертої статті 27 Закону №1404-VIII не можуть бути застосовані.

Відповідач у відзиві на позов та у постанові від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 при вирішенні питання про стягнення виконавчого збору покликається на частину третю статті 40 Закону №1404-VIII.

Відповідно до частини третьої статті 40 цього Закону у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Здійснюючи правовий аналіз норм наведеного вище Закону №1404-УІІІ, суд зазначає, що ним визначений можливий порядок вирішення питання стягнення виконавчого збору державним виконавцем, що залежить від тих чи інших умов. Так таке питання вирішується відповідно до частини п`ятої статті 26 Закону №1404-VІІІ на стадії прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження з одночасним зазначенням про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. У іншому випадку, якщо виконавчий збір не стягнуто, таке питання вирішується в порядку, встановленому частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ, яка визначає наслідки закінчення виконавчого провадження.

Отже, для можливості застосування зазначеної норми закону необхідно, щоб настали відповідні умови. Такими умовами є: 1) виконавчий збір підлягає стягненню, але він не був стягнутий з боржника; 2) виконавчий документ повернуто стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону або виконавче провадження закінчено з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону. Якщо ці умови виконуються одночасно, то державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

Суд враховує, що порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом (частина п`ята статті 13 Закону №1404-VIII).

Разом з тим, суд погоджується з позивачем, що Закон №1404-VIII не наділяє органи державної виконавчої служби повноваженнями приймати рішення про стягнення виконавчого збору у будь-який час та за будь-яких подій, та вони повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб.

На думку суду, винесення постанови про стягнення виконавчого збору до вирішення питання про повернення виконавчого документа стягувачу чи про закінчення виконавчого провадження не є можливим, оскільки за змістом статті 40 цього Закону така дія є наслідком закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, а не його передумовою.

Тобто, Законом чітко визначений правовий порядок винесення відповідних постанов, а саме постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. При цьому постанова про виконавчий збір приймається не пізніше наступного дня з дня закінчення такого провадження.

Такий же правовий висновок щодо застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №802/848/18-а, від 24 жовтня 2019 року у справі №580/1328/19 та враховується судом при розгляді цієї справи відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України.

Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що державним виконавцем при винесені постанови про стягнення виконавчого збору не було дотримано положень частини третьої статті 40 Закону №1404-VІІІ та спірна постанова від 24 вересня 2020 року винесена раніше на два місяці, ніж постанова про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VІІІ, що суперечить встановленому Законом порядку. При цьому, на думку суду, питання стосовно здійснення чи не здійснення дій з примусового виконання рішення суду за виконавчим листом №161/2235/14-ц у цьому випадку є другорядним та таким, що не впливає на правові висновки зроблені судом вище та підстави для визнання такої постанови незаконною.

Суд вважає, що у даному випадку посилання позивача на висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року №2540/3203/18, а так само посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №480/3452/19 є неприйнятним, оскільки правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у наведених справах. Так у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №480/3452/19 викладено висновки щодо застосування норм Закону №1404-VІІІ про стягнення виконавчого збору одночасно з відкриттям виконавчого провадження, а у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року №2540/3203/18 - щодо правового режиму застосування частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа).

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналіз норм законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, та встановлені на підставі письмових доказів обставини справи, вказують на те, що у розглядуваному випадку державний виконавець діяв з порушенням порядку, з яким Закон №1404-VIII пов`язує винесення постанови про стягнення виконавчого збору, що є самостійною підставою для визнання такої постанови протиправною та її скасування. Загальне посилання у спірній постанові на норми статей 27, 40 Закону №1404-VIII є необґрунтованим. При цьому адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували на момент прийняття (вчинення) оспорюваних рішення, дії чи бездіяльності.

Отже, суд вважає, що наявні підстави для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач просила стягнути з відповідача понесені нею судові витрати, які складаються з витрат зі сплати судового збору у сумі 840,80 грн, а також витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10000,00 грн. Щодо такого розміру судових витрат заперечив відповідач, покликаючись на їх завищений розмір та непропорційність до предмета позову (адекватність ціни за надані послуги), недоведеність витрат (а.с.51-52).

Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника сторони за договором.

Відповідно до частин другої, третьої статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для підтвердження понесених позивачем витрат на професійну допомогу адвоката надано такі документи: копії ордера на надання правничої (правової) допомоги серії ВЛ №040258 адвокатом Слабенком С.І. (а.с.15), договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року (а.с.41), додаткової угоди від 05 листопада 2020 року до договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року (а.с.42), акта прийняття-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року (а.с.43), довідки від 05 листопада 2020 року про сплату винагороди адвокату готівкою 10000,00 грн (а.с.44).

Відповідно до додаткової угоди від 05 листопада 2020 року, укладеної на виконання пункту 3.1 договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року, нею визначено вартість послуг адвоката за надання правової допомоги ОСОБА_1 у спорі про визнання протиправною та скасування постанови від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 при розгляді справи у Волинському окружному адміністративному суді. Розмір гонорару становить 10000,00 грн (фіксований розмір), що включає: аналіз судової практики про стягнення виконавчого збору (2000,00 грн), підготовка позовної заяви (6000,00 грн), представництво інтересів у суді першої інстанції (2000,00 грн). Оплата узгодженої суми гонорару здійснюється замовником у готівковому порядку; надання послуг підтверджується підписанням акта приймання-передачі послуг.

Надані докази на підтвердження понесення позивачем витрат на правову допомогу є належними.

За загальним правилом зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Разом із тим, частина дев`ята статті 139 КАС України визначає критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат та виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, суд враховує те, що послуги щодо вивчення судової практики та підготовки позовної заяви охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду. При цьому суд визнав недоцільним посилання на висновки Верховного Суду щодо застосування норм законодавства, що не є релевантним до обставин даної справи. Суд погоджується із відповідачем, що розмір гонорару (10000,00 грн) не є співмірним із розміром стягнутого спірною постановою виконавчого збору (10000,00 грн), тобто він є непропорційним до предмета спору.

На думку суду, виходячи із критеріїв, визначених частиною п`ятою статті 134, частиною дев`ятою статті 139 КАС України, зважаючи на непропорційність таких витрат предмету позову, наявні підстави обмежити такий розмір та на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 2000,00 грн, а решту витрат повинна понести позивач.

Позивачем за подання даного позову також сплачено судовий збір у сумі 840,80 грн, що підтверджується квитанцією від 19 листопада 2020 року №42 (а.с.5), випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України (а.с.17).

З урахуванням наведеного на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у сумі 2840,80 грн, з них: судовий збір - 840,80 грн, витрати на професійну правничу допомогу - 2000,00 грн.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 271, 272, 287 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, будинок 27а, ідентифікаційний код юридичної особи 35041370) про визнання протиправною та скасування постанови задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Білової В.А. від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) судові витрати у сумі 2840,80 грн (дві тисячі вісімсот сорок грн 80 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Ж.В. Каленюк