Рішення № 93281673, 23.11.2020, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/7805/19

Провадження №2/755/1179/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" листопада 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П.,

при секретарі - Кравченко А.С.

за участю - представника позивачів - ОСОБА_1

представника відповідача - Кірсік С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, за правилами спрощеного позовного провадження, з повідомленням сторін, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання, -

В С Т А Н О В И В :

Позивачі, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулися до Дніпровського районного суду м. Києва із позовом, в якому просять суд: виселити ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; зняти ОСОБА_5 з реєстраційного обліку місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 ; судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначили, що 10 січня 2012 року ОСОБА_5 зареєструвала своє місце проживання у квартирі АДРЕСА_1 . Реєстрацію свого місця проживання відповідач здійснила за згодою колишнього власника квартири - ОСОБА_6 , який є рідним батьком позивачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, а єдиними його спадкоємцями виявились позивачі, які у результаті прийняли у спадщину квартиру. Так, 11 січня 2019 року нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори Шульгою С.В. позивачу ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину, на підставі якого було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за позивачем - ОСОБА_4 на Ѕ квартири. 07 лютого 2019 року нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори Шульгою С.В. позивачу ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину, на підставі якого було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за позивачем - ОСОБА_3 на Ѕ квартири. Тобто, на сьогоднішній день єдиними законними власниками квартир є позивачі. У зв`язку з тим, що ні позивач - ОСОБА_3 , ні позивач - ОСОБА_4 не є членами сім`ї відповідача та заперечують проти її проживання у квартирі, оскільки, не надавали останній права володіння та користування квартирою, то 13.04.2019 року позивачі направили відповідачу вимогу про виселення з проханням протягом 10 днів з моменту отримання вимоги - звільнити квартиру, знятися з реєстрації та оплатити комунальні послуги. Дану вимогу відповідач отримала 18.04.2019 року, проте, так її і не виконала. Станом на дату звернення з позовною заявою відповідач і надалі проживає у квартирі, чим порушує права позивачів на вільне користування, володіння та розпорядження належним їм на праві власності майном. 28.12.2017 року відповідач зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовною заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та зміни черги спадкування. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21.11.2018 року у справі № 755/133/18 позовні вимоги були задоволені частково, а саме, встановлено факт проживання відповідача з ОСОБА_6 однією сім`єю. У задоволенні решти позовних вимог було відмовлено в повному обсязі. Постановою Київського апеляційного суду від 21.03.2019 року у справі № 755/133/18 у задоволенні апеляційної скарги відповідача було відмовлено, а рішення суду першої інстанції було залишено без змін. Зазначені судові рішення набули законної сили, а тому, усі встановлені ними факти мають преюдиційний характер. Позивачі вважають, що на сьогоднішній день відсутні обставини, які б надавали відповідачу право користування зазначеним житловим приміщенням. Також, у зв`язку з тим, що в квартирі зареєстрований та фактично проживає відповідач, у позивачів виникли труднощі щодо реалізації свого права володіння, користування та розпорядження даним житловим приміщенням, в тому числі (але не виключно), неможливість реалізації свого права на відчуження майна, яке належить виключно позивачам. Позивачами були використані заходи досудового врегулювання спору, проте, їх використання не вирішило спір.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання, за правилами спрощеного провадження, без повідомлення сторін.

03 липня 2019 року ухвалою суду за клопотанням представника відповідача ОСОБА_5 - Кірсік С.В. постановлено розгляд цивільної справи за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання проводити за правилами спрощеного позовного провадження, з повідомленням сторін, призначено судове засідання.

05 липня 2019 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, у якому у задоволенні позову просить відмовити, виходячи із наступного. ОСОБА_5 проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_6 з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 - день його смерті. Вказаний факт встановлений рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2018 року у справі № 755/133/18. З 10 січня 2012 року ОСОБА_5 за згодою спадкодавця була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Сторонами не оспорюється той факт, що ОСОБА_5 отримала право сервітуту в якості члена сім`ї спадкодавця. Особистий сервітут є довічним, його дія припиняється смертю особи, на користь якої його встановлено. Після смерті ОСОБА_6 , колишнього власника квартири, відкрилася спадщина, яку отримали позивачі по Ѕ частці. Відповідач перебувала у сімейних відносинах зі спадкодавцем з 2004 року, зареєструвалася у квартирі у 2012 році за згодою спадкодавця та за його життя. Вважає, що прийняття спадкоємцями успадкованого майна не позбавляє особу права користування приміщенням, яке ОСОБА_5 отримала за життя та за згодою спадкодавця - колишнього власника майна. Квартира, у якій проживає відповідач, є єдиним для неї місцем проживання. Право власності на будь-яке інше нерухоме майно у відповідача відсутнє.

Ухвалою суду від 24 вересня 2019 року за клопотанням представника відповідача ОСОБА_5 - Кірсік С.В. провадження у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання, зупинено до розгляду Дніпровським районним судом м. Києва цивільної справи №755/6560/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування, та набранням законної сили рішенням у вказаній справі.

15 жовтня 2020 року ухвалою суду за клопотанням представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 поновлено провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання, призначити справу до судового засідання, в порядку спрощеного провадження з повідомленням (викликом) сторін на 23 листопада 2020 року.

У судовому засіданні представник позивачів ОСОБА_1 позовну заяву підтримав та просив повністю задовольнити позовні вимоги, з підстав викладених у позові. Вважає, що право сервітуту відповідача є тимчасовим та має бути припинене за рішенням суду, на підставі ст. 391 Цивільного кодексу України.

Представник відповідача Кірсік С.В. у судовому засіданні проти позову заперечила, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву. Зазначила, що відповідач проживала у спірній квартирі однією сім`єю зі спадкодавцем, батьком позивачів, та у 2012 році зареєструвалася в ній за згодою власника квартири. У спірній квартирі проживає до цього часу, сплачує комунальні послуги. Таким чином, відповідач отримала право сервітуту, яке може припинитися лише смертю особи. Іншого житла у відповідача немає. Позивачі не вказали, яким саме чином відповідач чинить їм перешкоди у здійсненні права власності. За весь час вони не несли тягар утримання свого майна, комунальні послуги сплачує відповідач.

Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

Як убачається з матеріалів справи, у ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , є спадкоємцями майна їх батька, ОСОБА_6 , 1964 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та яке складається з: квартири номер АДРЕСА_1 , яка належить померлому на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Десятою київською державною нотаріальною конторою, 21.02.2001 р. за реєстровим № 1н-549, зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, 25.04.2001 р. за реєстровим № 4115 та записаного у реєстрову книгу д. 258-277, та на підставі Договору дарування, посвідченого Поповченко Ю.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 13.09.2006 р., за реєстровим № 7376, зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, 18.09.2006 р. за реєстровим № 4115 та записаного у реєстрову книгу д. 258-285.

11 січня 2019 року Шульгою С.В., державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори, видано Свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частку квартири номер АДРЕСА_1 ОСОБА_4 .

07 лютого 2019 року Шульгою С.В. , державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори, видано Свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частку квартири номер АДРЕСА_1 ОСОБА_3 .

Квартира номер АДРЕСА_1 , на праві приватної спільної часткової власності належить ОСОБА_3 , номер запису про право власності: 30188238, від 07.02.2019, розмір частки: Ѕ, та ОСОБА_4 , номер запису про право власності: 29826323, від 11.01.2019, розмір частки: Ѕ, що підтверджується інформаційною довідкою № 161954319 від 02.04.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

10 квітня 2019 року співвласники квартири, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулися до ОСОБА_5 з вимогою про виселення протягом 10 днів з моменту отримання та щодо зняття з реєстрації місця проживанні у спірній квартирі.

Вказана вимога була отримана відповідачем 18 квітня 2019 року. Однак залишилася без належного реагування з її боку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 755/133/18 від 21 листопада 2018 року позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та зміни черги спадкування було задоволено частково та встановлено факт проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, починаючи з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 - день смерті ОСОБА_6 , у решті заявлених вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду у справі № 755/133/18 від 21 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 адвоката Кірсік С.В. залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2018 року - без змін.

Зазначені судові рішення набули законної сили, а тому, усі встановлені ними факти мають преюдиційний характер.

Положеннями ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до інформаційної довідки № 17233501 від 02.07.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , право власності на об`єкти нерухомого майна не зареєстроване.

З 10 січня 2012 року ОСОБА_5 зареєстрована за адресою проживання у квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідною відміткою у паспорті громадянина України.

Сторонами не заперечується, що ОСОБА_5 була зареєстрована у спірній квартирі за згодою її колишнього власника - ОСОБА_6 , батька позивачів, з яким відповідач проживала однією сім`єю з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 - день його смерті.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Стаття 317 Цивільного кодексу України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно положень ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Статтею 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно із ч. 1 ст. 402 Цивільного кодексу України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

За змістом ст. 403 Цивільного кодексу України, сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. (ст. 406 ЦК України).

За нормою ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

У відповідності до ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Отже, права членів сім`ї власника житла є похідними від прав власника. З припиненням прав власника, припиняють і права членів його сім`ї. Новий власник безумовно має право ставити питання про виселення членів сім`ї колишнього власника житла.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Будь-яке виселення на підставі судового рішення є втручанням у право особи.

Отже, у справах за позовами нових власників житла про виселення членів сім`ї попереднього власника суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, є очевидним, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2020 року по справі № 590/394/19.

Як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 15 січня 2020 року по справі № 754/613/18ц, згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

При вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

За встановлених судом обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, суд доходить висновку про відсутність обґрунтованих підстав для виселення ОСОБА_5 зі спірної квартири, оскільки остання вселилася як член сім`ї колишнього власника квартири, тривалий період проживає у ній, з 2004 року, за згодою колишнього власника квартири, зареєструвала своє місце проживання у ній у 2012 році, тобто має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, сплачує комунальні послуги за утримання квартири. Виселення відповідача із житла, у якому вона проживає протягом останніх 16 років, за відсутності у нього іншого житла, не є співмірним. Тривалий час проживання ОСОБА_5 у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі.

Згідно із ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, керуючись положеннями вищенаведеного діючого законодавства України та міжнародного права, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для виселення ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 , а також зняття її з реєстраційного обліку місця проживання у зазначеній квартирі, що, у свою чергу, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, у суду відсутні підстави для стягнення із відповідача на користь позивачів судових витрат у порядку ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 316, 317, 319, 391, 405 ЦК України, ст. 156 Житлового кодексу Української РСР, ст.ст. 2, 10, 13, 48, 49, 51, 76, 77-81, 89, 102, 133, 137, 141, 158, 209, 210, 247, 263, 265, 280, 354 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

В позові ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_5 ) про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.

Повний текст судового рішення складений 30 листопада 2020 року.

Суддя: