Рішення № 93264193, 02.12.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

02 грудня 2020 року Справа № 280/5825/20 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Татаринова Д.В., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , посвідка на постійне місце проживання НОМЕР_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ. вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) третя особа Мелітопольський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області (72309, Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Чернишевського, 26, ЄДРПОУ 37834773) про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі – позивач) до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту, відповідач), третя особа Мелітопольський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 15 червня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну виданого 17 січня 2017 року ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17 січня 2017 року на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» ОСОБА_2 надано дозвіл на імміграцію в Україну, у зв`язку із чим 22 лютого 2017 року видано посвідку на постійне проживання в Україні. Проте, 01 серпня 2020 року позивачем від Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було отримано лист, відповідно до якого повідомлено про те, що на підставі пунктів 1, 5 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» прийнято рішення № 146 від 15 липня 2020 року про скасування виданого дозволу на імміграцію в Україну. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним та таким, що прийнято всупереч вимогам закону, позивач звернувся до суду із вимогою про його скасування.

Просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою суду 31 серпня 2020 року зазначену позовну заяву було залишено без руху, в зв`язку з невідповідністю позовної заяви вимогам КАС України та позивачеві був наданий строк для усунення недоліків.

Так, на виконання вимог зазначеної ухвали 23 вересня 2020 року на адресу суду надійшла заява від позивача з виправленими недоліками.

Ухвалою суду від 28 вересня 2020 року відкрито спрощене провадження у справі, а розгляд справи призначено без виклику сторін на 26 жовтня 2020 року.

Ухвалою суду від 15 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про проведення судового засідання в режимі відеоконференції в Мелітопольському міськрайонному суді Запорізької області.

Відповідач та третя особа у встановлений судом строк відзив на позовну заяву та пояснення не подали. Ухвалу про відкриття провадження разом із повісткою-повідомленням отримано уповноваженими представниками 07 жовтня 2020 року та 06 жовтня відповідно, про що свідчить підпис на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.

17 січня 2017 року на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» ОСОБА_2 надано дозвіл на імміграцію в Україну, у зв`язку із чим 22 лютого 2017 року видано посвідку на постійне проживання в Україні.

Рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 146 від 15 липня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_2 , яке вмотивоване тим, що йому на підставі пунктів 1 та 5 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 17 січня 2017 року.

Позивач, не погодившись з прийнятим відповідачем рішенням, вважаючи його протиправним та таким, що прийнято всупереч вимогам закону, звернувся до суду із вимогою про його скасування.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до преамбули Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року (далі - Закон № 3773) цей Закон визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Згідно статті 2 Закону № 3773 правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Частиною першою та другою статті 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання (статті 4 Закону № 3773).

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III (далі - Закон № 2491).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2491 імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Стаття 9 Закону № 2491 встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сімї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ, про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

Наведене не заперечується пунктом 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983).

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Відповідно до приписів пункту 4 статті 10 Закону № 2491 дозвіл на імміграцію не надається, зокрема якщо особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ненадання особою повного пакету документів, які до того ж мають бути достовірними, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається, як наслідок, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні в такому випадку не видаються.

Слід зазначити, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком № 1983.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам відповідно по категорії іммігрантів. Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Наведене свідчить на користь висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Особі, яка отримала дозвіл на імміграцію, тобто перебування на законних підставах в Україні якої визнано державою, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Судом встановлено, що позивачем до відділу міграційної служби була подана відповідна заяви про надання дозволу на Імміграцію в Україну та перелік документів, визначених статтею 9 Закону України «Про імміграцію» та пункту 11 Порядку № 1983.

17 січня 2017 року за результатами розгляду заяви позивача, останньому надано дозвіл на імміграцію в Україну та видано посвідку на постійне проживання в Україні від 22 лютого 2017 року.

Таким чином, державою визнано та зафіксовано законність перебування іноземного громадянина на території України та надано йому право на постійне проживання в Україні.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

- з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

- іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

- дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

- це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

- іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

- в інших випадках, передбачених законами України.

Необхідно зауважити, що визначені у спірному рішенні пункти частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» містять декілька підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, таких як: наявність свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів що втратили чинність, порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

З спірного рішення не можливо встановити конкретних підстав скасування дозволу. Таким чином, спірне рішення не відповідає вимогам визначеним у частині 2 статті 2 КАС України та є невмотивованим.

Законом України «Про імміграцію» встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта, а підставою для вилучення у іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є рішення компетентного, в розумінні даного Закону, органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію.

Крім того, відповідно до пунктів 21-23 Порядку № 1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п.22). ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію».

Отже, наведені вище вимоги Закону України «Про імміграцію» і положення Порядку № 1983 покладають на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, суб`єктів владних повноважень обов`язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного висновку (подання), а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Суд звертає увагу на те, що позивачу не було надано запрошення для надання пояснень, яке мало бути направлене міграційною службою на адресу позивача у місячний строк з моменту отримання відповідачем висновку, передбаченого пунктом 22 вказаного Порядку. Така обставина дає підстави стверджувати, що права позивача були безпідставно порушені, а процедуру прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію дотримано не було, що у свою чергу призвело до позбавлення позивача територіальним органом ДМС України можливості захищати та обґрунтовувати свою позицію під час прийняття цього рішення.

Враховуючи викладене, суд вважає, що прийняте відповідачем рішення про скасування дозволу на імміграцію ОСОБА_2 необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Слід також зазначити, що статтями 9, 29 Загальної декларації з прав людини 1948 року передбачено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійснені своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод Інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено: кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання: кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну; на здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб; права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Як передбачено положеннями частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В цьому аспекті верховенство права проявляється у субординації закону перед правом, як таким.

В рішенні Європейського Суду з прав людини, у справі «Фадеева проти Росії» від 09 червня 2005 року, суд зазначив, що: «Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку «необхідності» втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції».

В рішенні у справі «Христов проти України» від 19 лютого 2009 року, в якому Європейський Суд з прав людини зазначив: «Суд наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар». Зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що «справедлива рівновага» виявилася порушеною і що заявниця несла особистий і надмірний тягар. Це означає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції і статтю 1 Першого протоколу.

При розгляді даної справи, суд оцінює наявні докази з дотриманням позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Таким чином, при прийнятті відповідачем оскаржуваного рішення має місце неправомірне втручання органу державної влади, зокрема, відповідача в сімейне життя позивача.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Як встановлено частинами першою, другою статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів позивача, враховуючи відсутність заперечень відповідача, відсутність будь – яких обґрунтувань (мотивів) прийняття спірного рішення, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина перша статті 143 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи встановлено факт сплати судового збору у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією від 25 серпня 2020 року № 0.0.1813925590.1.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 9, 77, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , посвідка на постійне місце проживання НОМЕР_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ. вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) третя особа Мелітопольський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області (72309, Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Чернишевського, 26, ЄДРПОУ 37834773) про визнання протиправним та скасування рішення, - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ. вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) № 146 від 15 липня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну виданого 17 січня 2017 року ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , посвідка на постійне місце проживання НОМЕР_1 , рнокпп НОМЕР_2 ).

Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з урахуваннями доповнень пункту 3 розділу VІ «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 02 грудня 2020 року.

Суддя Д.В. Татаринов