Рішення № 93240644, 01.12.2020, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/17467/18

провадження № 2/753/2626/20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2020 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Павленко С.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним та застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину до нього, суд -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним та застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину до нього. Мотивуючи свої вимоги тим, що у зв`язку з публічною пропозицією про купівлю-продаж бувшого у використанні автомобіля за 126 000 грн. 00 коп., розміщеного в мережі Інтернет на веб-сайті компанії, він звернулася до ТОВ «Автокредит Плюс» для його купівлі. Так, 10 листопада 2015 року між ним як фізичною особою та ТОВ «Автокредит Плюс»укладений договір фінансового лізингу № К300А!0000666451 для придбання автомобіля. Відповідно до п. 1 договору предметом укладення договору було придбання автомобіля «Смарт Сіті», 2000 року випуску, тип «купе» вартістю 126 000 грн. 00 коп. та його забезпечення покупця на поточний рахунок лізингодавця - авансового платежу 20 400 грн. 00 коп. й здійснення подальших щомісячних платежів у сумі 3 955 грн. 00 коп у період з 16 по 20 число кожного місяця на транзитний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Приватбанк» для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс». Згідно додатку № 1 до договору фінансового лізингу № К300А!0000666451, який є специфікацією та актом приймання - передачі, 09 грудня 2015 року він отримав від відповідача предмет лізингу - бувший у використанні транспортний засіб - автомобіль «Смарт Сіті», 2000 року випуску, тип «купе» вартістю 126 000 грн. 00 коп., сплативши аванс в сумі 20 400 грн. 00 коп. Загалом за період з грудня 2015 року по квітень 2018 року включно ним сплачено на користь ТОВ «Автокредит Плюс» за придбаний автомобіль, на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Приватбанк», 142 605 грн. 65 коп., тобто більше, ніж передбачено договором вартість автомобіля. Відтак, вивчивши умови договору встановив, що частка коштів є адміністивними платежами (винагородою, щомісячним платежем) й не входять до суми вартості автомобіля. Тобто, відповідач ввів його в оману щодо умов договору, оскільки він довірився публічній пропозиції щодо продажу автомобіля за ціною 126 000 грн. 00 коп. та його набуття, а умови договору містять інші умови щодо вартості автомобіля та правила його придбання, про які відповідач замовчував, що стало наслідком звернення до відповідача із вимогою про розірвання договору та повернення сплачених ним коштів, проте на вимогу повернути сплачені кошти, відповідач йому відмовив, залишивши його звернення поза увагою. Вважає, що оскільки вказаний договір не був посвідчений нотаріально відповідно до ч.2 ст. 806, ст. 799 ЦК України, він вважається недійсним/нікчемним на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 215, ч.1 ст. 220 ЦК України й згідно ст. 216 ЦК України відповідач має повернути йому сплачені кошти в сумі 142 605 грн. 65 коп.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 , діючий на підставі ордеру адвоката про надання правової допомоги від 24 листорада 2020 року, позовні вимоги підтримав з тих же підстав та просив їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явивився, про час та місце розгляду справи повідомлена згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним оголошенням на сайті суду.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідачем наданий відзив на позов, у якому вимоги не визнав, просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, вважаючи, що оскільки позивачем не ставиться вимога про повернення товариству автомобіля, такий позов задоволений бути не може, визнавши, що позивач сплатив на користь товариства 82 821 грн. 45 коп. грошових коштів у якості собівартості з отриманих послуг користування автомобілем (а.с. 120 - 132).

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини- в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

За таких підстав судом визнано за можливе розглядати справу за відсутності відповідача, на підставі наявних у справі доказів, та погодження позивача.

Вислухавши пояснення позивача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, з урахуванням наданого відповідачем відзиву, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню із наступних підстав.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати суб`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.

В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Судом встановлено, що 10 листопада 2015 року між ОСОБА_1 , як фізичною особою, та ТОВ «Автокредит Плюс»укладений договір фінансового лізингу № К300А!0000666451 для придбання автомобіля.

Відповідно до п. 1 договору предметом укладення договору було придбання транспортного засобу - автомобіля «Смарт Сіті», 2000 року випуску, тип «купе» вартістю 126 000 грн. 00 коп. та його забезпечення покупцем на поточний рахунок лізингодавця - авансового платежу 20 400 грн. 00 коп., й здійснення ОСОБА_1 подальших щомісячних платежів у сумі 3 955 грн. 00 коп у період з 16 по 20 число кожного місяця на транзитний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Приватбанк» для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс».

Згідно додатку № 1 до договору фінансового лізингу № К300А!0000666451, який є специфікацією та актом приймання - передачі, 09 грудня 2015 року ОСОБА_1 отримав від відповідача предмет лізингу - бувший у використанні транспортний засіб - автомобіль «Смарт Сіті», 2000 року випуску, тип «купе» вартістю 126 000 грн. 00 коп., сплативши аванс в сумі 20 400 грн. 00 коп. (а.с. 11, 12, 13, 14 - 19).

Загалом за період з грудня 2015 року по квітень 2018 року включно ОСОБА_1 сплачено на користь ТОВ «Автокредит Плюс» за придбаний автомобіль на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Приватбанк», 142 605 грн. 65 коп., тобто більше, ніж передбачено договором вартість автомобіля (а.с. 20 - 33).

Відтак, вивчивши умови договору ОСОБА_1 встановив, що частка коштів є адміністивними платежами (винагородою, щомісячним платежем) й не входять до суми вартості автомобіля, вважаючи, що відповідач ввів його в оману щодо умов договору, оскільки він довірився публічній пропозиції щодо продажу автомобіля за ціною 126 000 грн. 00 коп. та його набуття, а умови договору містять інші умови щодо вартості автомобіля та правила його придбання, про які відповідач замовчував, що стало наслідком звернення позивачем із претензією від 19 червня 2018 року до відповідача із вимогою про розірвання договору та повернення сплачених ним коштів (а.с. 34 - 35, 36), проте на вимогу повернути сплачені кошти, відповідач йому відмовив, залишивши його зверення поза увагою.

Суд вважає, що оскільки вказаний договір не був посвідчений нотаріально відповідно до ч.2 ст. 806, ст. 799 ЦК України, такий договір вважається недійсним/нікчемним на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 215, ч.1 ст. 220 ЦК України, й згідно ст. 216 ЦК України відповідач має повернути позивачу сплачені ним грошові кошти в сумі 142 605 грн. 65 коп. (а.с. 20 - 33).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу встановленого інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом (ч.2 806 ЦК України).

Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (ч.2 ст. 799 ЦК України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.1, ч.2 ст. 215 ЦК України).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч.1 ст. 220 ЦК України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відтак, й позивач, зважаючи на його вимоги, які підлягають задоволенню, має повернути відповідачу - ТОВ «Автокредит Плюс» отриманий ним у лізинг автомобіль «Смарт Сіті», 2000 року випуску, тип «купе» вартістю 126 000 грн. 00 коп.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ч.1, ч.2 ст. 216 ЦК України).

Судом надана правова оцінка заперечень відповідача проти позову, та вважає, що останні не заслуговують на увагу, розцінюються судом як такі, що спрямовані на уникнення від виконання зобов"язання, оскільки докази ним на спростування позовних вимог не надані, тому такі заперечення не можуть бути прийняті судом та покладені в основу рішення як такі, що спростовуються доказами, наданими позивачем по справі.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доспупності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Інші доводи сторін, які наведені у позові та відзиві на позов, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню, обставини, що спростовують позовні вимоги, судом не встановлені.

Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України.

Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України).

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).

Позивачем при подачі позову до суду сплачено судовий збір за дві вимоги - майного та немайного характеру в сумі 1 409 грн. 60 коп., які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Водночас, вимога позивача про відшкодування понесених ним витрат на правову допомогу в сумі 3 000 грн. 00 коп. задоволенню не підлягає, оскільки позивачем не надано документів (плітажної квитанції) про понесені ним витрати у такій сумі, окрім того відсутній детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Так, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч.1 ст. 137 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст. 137 ЦПК України).

За результатами розгляду справи, відповідно до п. 2 ч.2 ст. 137 ЦПК України, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат, серед іншого - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.3 ст. 137 ЦПК України).

На підставі вищевикладеного, ст. ст. 215, 216, 220, 799, 806 ЦК України, ст..ст. 3, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», керуючись ст. ст. п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 141, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним та застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину до нього, - задовольнити.

Договір фінансового лізингу № К300А!0000666451 від 10 листопада 2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс», код ЄДРПОУ - 34410930, та ОСОБА_1 , ідентифікаційний код платника податків - НОМЕР_2 , - визнати недійсним й застосувати до вказаного договору наслідки недійсного (нікчемного) правочину.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс», код ЄДРПОУ - 34410930, на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний код платника податків - НОМЕР_2 , спачених за договором фінансового лізингу 142 605 грн. 65 коп. - грошових коштів, 1 409 грн. 60 коп. - судового збору, а всього - 144 015 (сто сорок чотири тисячі п`ятнадцять) грн. 25 (двадцять п`ять) коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судомому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: