Рішення № 93239465, 25.11.2020, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа №569/15417/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2020 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області у складі:

головуючого судді Першко О.О.,

секретар судового засідання Прокопчук Л.М.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Кушнір О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати заробітної плати при звільненні,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 (далі позивач), діючи через свого представника ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» (далі відповідач), в якому, з урахуванням остаточних позовних вимог, просить стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати при звільненні за час з 27 грудня 2018 року до постановлена судом рішення.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що вона була прийнята на роботу на посаду заступника начальника юридичного відділу наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» від 21 грудня 2018 року №620 з 22 грудня 2018 року, та їй встановлено посадовий оклад 11 252 грн. 00 коп. з тривалістю робочого дня - повний робочий день. Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» від 26 грудня 2018 року №630 її звільнено з посади заступника начальника юридичного відділу з 26 грудня 2018 року, відповідно до п. 1 статті 36 КЗпП України, за угодою сторін.

Однак, при звільненні їй не була виплачена заробітна плата за відпрацьований час. Вона неодноразово (усно і письмово) зверталася до відповідача по вказаному питанню, у відповідь на її звернення з проханням виплатити заборговану заробітну плату, відповідач надав копію розрахункового листка за грудень 2018 року, зведеної відомості сум зарахування на рахунки від 26 грудня 2018 року та копію платіжного доручення № 16082 від 26 грудня 2018 року на суму 888 грн. 59 коп., відповідно до чого, нібито, банк платника (ПАТ «Укргазбанк») отримав платіжне доручення та провів операцію по перерахунку належної до виплати їй заробітної плати банку отримувача (АТ КБ «ПриватБанк») для зарахування на її на картку № НОМЕР_1 в ПАТ «Приватбанк».

Поряд з цим, 10 червня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк», у відповідь на її звернення від 03 червня 2020 року, повідомлено, що інформацію за платіжним дорученням №16082 від 26 грудня 2018 року перевірено. Встановлено, що грошові кошти від відповідача на її рахунки не надходили. Вказані обставини також підтверджує виписка АТ КБ «ПриватБанк» по картці/рахунку № НОМЕР_1 , відкритому на її ім`я за договором від 16 грудня 2015 року за період 20 грудня 2018 року — 01 лютого 2019 року.

Відтак, відповідач повинен виплатити їй середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В клопотанні про долучення розрахунку середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні позивач вказує, що 08 жовтня 2020 року відповідачем на її рахунок сплачено не виплачену при звільненні заробітну плату в сумі 888 грн. 59 коп. та наводить відповідний розрахунок середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, згідно якого середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 27 грудня 2018 року по 07 жовтня 2020 року включно становить 245 058 грн. 92 коп.

20 жовтня 2020 року представником відповідача ОСОБА_3 було подано відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні позову, оскільки розрахунок з позивачем проведено у день звільнення – 26 грудня 2018 року, що підтверджується довідкою ПАТ «Укргазбанк» від 08 липня 2020 року. Відповідач не порушував вимог чинного законодавства, а відтак вимоги позивача є безпідставними. Окрім того, позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

24 листопада 2020 року представником позивача ОСОБА_1 подано до суду відповідь на відзив, в якій вказано, що з даним позовом позивач має право звертатися до суду без обмеження будь-яким строком. Також, відповідач не надає жодного доказу про зарахування заробітної плати за грудень 2018 року на рахунок позивача в грудні 2018 року.

12 жовтня 2020 року представник позивача ОСОБА_1 подала клопотання про долучення доказів на обґрунтування позовних вимог, клопотання про долучення розрахунку середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні та заяву про зменшення позовних вимог, які прийняті судом.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позов підтримала з підстав у ньому наведених.

Представник відповідача ОСОБА_4 позов не визнала з підстав наведених у відзиві на позовну заяву. Окрім того, вказала, що відповідач також звертався до АТ КБ «ПриватБанк» по питанню отримання коштів як заробітної плати позивача за грудень 2018 року в грудні 2018 року, однак їм була надана аналогічна відповідь, що кошти на рахунок позивача не надходили. Також, просила врахувати, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, суд дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом Товариство з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» своїм наказом (розпорядженням) №620 про прийняття на роботу від 21 грудня 2018 року прийняло на посаду заступника начальника юридичного відділу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» Вербу В.М. (а.с.5).

26 грудня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» своїм наказом (розпорядженням) №630 про припинення трудового договору (контракту) звільнило з 26 грудня 2018 року за угодою сторін, відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України, ОСОБА_2 з вказаної просади (а.с.6).

Згідно довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» №48 від 12 березня 2020 року про доходи ОСОБА_2 загальна сума доходу за період з 01 липня 2018 року по 31 грудня 2018 року становить 1 103 грн. 84 коп., сума податку з доходів фізичних осіб становить 198 грн. 69 коп. (а.с.11).

Відповідно до інформації, зазначеної у Індивідуальних відомостях про застраховану особу Пенсійного фонду України форми ОК-5 сума заробітку ОСОБА_2 у грудні 2018 року склала 1 103 грн. 84 коп. (а.с.12-14).

Відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми нарахованих доходів та утриманих податків від 22 травня 2020 року сума доходу отриманого позивачем від Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» за період роботи з 22 грудня 2018 року до 26 грудня 2018 року становить 1 103 грн. 84 коп., сума утриманого податку становить 198 грн. 69 коп. (а.с.15).

Згідно розрахункового листка за грудень 2018 року та зведеної відомості сум для зарахування на рахунки Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» від 26 грудня 2018 року ОСОБА_2 належить до виплати 888 грн. 59 коп. Також вказано, що ОСОБА_2 виплачена вказана сума та борг за підприємством на кінець місяця відсутній (а.с.16).

Згідно платіжного доручення № 16082 від 26 грудня 2018 року банк платника АТ «Укргазбанк» отримав платіжне доручення та провів операцію 26 грудня 2018 року до банку отримувача ПАТ КБ «ПриватБанк» по перерахунку заробітної плати за грудень 2018 року ОСОБА_2 на картку № НОМЕР_1 в сумі 888 грн. 59 коп. (а.с.17).

10 червня 2020 року АТ КБ «ПРИВАТБАНК» у відповідь на звернення позивача від 03 червня 2020 року повідомив, що інформацію за платіжним дорученням №16082 від 26 грудня 2018 року перевірено. Встановлено, що грошові кошти від Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» на рахунки ОСОБА_2 не надходили (а.с.30).

Як вказала представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні на їх запит щодо отримання коштів у грудні 2018 року АТ КБ «ПРИВАТБАНК» надало аналогічну відповідь.

Згідно виписки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» по картці/рахунку № НОМЕР_2 , відкритому на ім`я ОСОБА_2 за договором від 16 грудня 2015 року, за період грудень 2018 – січень 2019 грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» на рахунки ОСОБА_2 не надходили (а.с.21).

21 квітня 2020 року, 21 травня 2020 року, 18 червня 2020 року позивач зверталася до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» по питанню виплати заробітної плати за грудень 2018 року, зокрема і вказувала, що будь-які кошти від відповідача на її рахунки не надходили (а.с.7, 8-9, 10).

Згідно довідки ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» №5-100/17/793/2020 від 08 липня 2020 року кошти ТОВ "РІВНЕТЕПЛОЕНЕРГО" (код ЄДРПОУ 36598008) з рахунку НОМЕР_3 відкритого в АБ «УКРГАЗБАНК» (код банку 320478) згідно платіжного доручення № 16082 від 26 грудня 2018 року в сумі 888 грн. 59 коп. перераховані 26 грудня 2018 року на рахунок НОМЕР_4 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», код ЄДРПОУ 14360570 відкритий в АТ КБ «Приватбанк» з призначенням: Зарплата за грудень 2018 р. Зарахувати на карт. НОМЕР_1 ОСОБА_2 інд. НОМЕР_5 без ПДВ. (а.с.50). 20 липня 2020 року вказана довідка була надана позивачу (а.с.51).

Як вказує відповідач у відзиві на позовну заяву, з метою усунення можливого порушення 08 жовтня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» повторно перерахувало позивачу 888 грн. 59 коп.

Так, 08 жовтня 2020 року згідно платіжного доручення № 6041 від 08 жовтня 2020 року банк платника РФ АТ КБ «ПРИВАТБАНК» отримав платіжне доручення та провів операцію 08 жовтня 2020 року до банку отримувача АТ КБ «ПриватБанк» по перерахунку заробітної плати за грудень 2018 року ОСОБА_2 на картку № НОМЕР_1 в сумі 888 грн. 59 коп. (а.с.52).

Як слідує з виписки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» по картці/рахунку № НОМЕР_2 , відкритому на ім`я ОСОБА_2 за договором від 16 грудня 2015 року, 08 жовтня 2020 року на рахунок ОСОБА_2 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» надійшли грошові кошти в сумі 888 грн. 59 коп. з призначенням платежу – перерахування зарплати за грудень 2018 року (а.с.39).

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно з частиною першою статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Частиною першою статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

З викладеного вище вбачається, що відповідач, який в день звільнення позивача не здійснив виплату останній заборгованої заробітної плати, порушив вимоги законодавства щодо своєчасної виплати нарахованої заробітної плати. Судом встановлено, що заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі за грудень 2018 року позивачу в повному обсязі виплачена 08 жовтня 2020 року.

Доводи відповідача про те, що розрахунок з позивачем проведено у день звільнення – 26 грудня 2018 року, що підтверджується платіжним дорученням № 16082 від 26 грудня 2018 року та довідкою ПАТ «Укргазбанк» від 08 липня 2020 року на увагу не заслуговують з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Згідно частини 2 статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом.

Згідно із пунктом 1.30 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі його в готівковій формі.

Тобто, моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

Таким чином, надане суду платіжне доручення № 16082 від 26 грудня 2018 року та довідка ПАТ «Укргазбанк» від 08 липня 2020 року, яка не є первинним документом з обліку грошових коштів, не свідчать про перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок позивача в розмірі 888 грн. 59 коп. 26 грудня 2018 року та не свідчать про те, що ці кошти були зараховані на рахунок отримувача, з огляду і на виписку по особовому рахунку ОСОБА_2 , яка є належним доказом.

Доказів, проведення фактичного розрахунку, що б свідчили про реальне виконання обов`язку роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні відповідачем суду не надано.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки зазначені в статті 116 цього Кодексу, тобто в день звільнення, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Враховуючи те, що відповідач на час звільнення позивача умисно або з необережності не здійснив з нею остаточний розрахунок по заробітній платі і розмір такої заборгованості сторонами не оспорюється, суд дійшов висновку, що відповідач зобов`язаний сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 27 грудня 2018 року по 07 жовтня 2020 року включно, тобто по день що передує виплаті заборгованості позивачу.

Доводи відповідача про те, що позивачем пропущений строк звернення до суду про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки позивач мала звернутися до суду в тримісячний строк з дня, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно рішення Конституційного Суду України №4-рп/2012 від 22.02.2012 року в аспекті конституційного звернення положення частини першої ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку із положеннями ст.ст. 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних сум при звільненні, фактично з ним розрахувався.

За наведеного, оскільки повний розрахунок по виплаті заробітної плати за грудень 2018 року проведено з позивачем 08 жовтня 2020 року, то строк на звернення до суду слід обраховувати із зазначеної дати - день коли позивач дізналася про порушення свого права. Із вказаним позовом ОСОБА_2 звернулася до суду 23 вересня 2020 року, тобто з дотриманням строку, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Вирішуючи питання про розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача, суд виходить з положень Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» та погоджується з розрахунком представника позивача, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення за період з 27 грудня 2018 року по 07 жовтня 2020 року становить 245 058 грн. 92 коп. (а.с.41).

Разом з цим, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві колегія суддів доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

У постанові від 26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступаючи від висновків, наведених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 щодо права суду на зменшення розміру середнього заробітку, зазначила критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Згідно наведеного представником позивача розрахунку розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення за період з 27 грудня 2018 року по 07 жовтня 2020 року становить 245 058 грн. 92 коп.

Правильність вказаного розрахунку відповідач не оспорює, а лише представник відповідача просить зменшити вказаний розмір.

Судом встановлено, що розмір самої заборгованості по заробітній платі, яка не була виплачена позивачу при звільненні становить 888 грн. 59 коп. та є більш як у двісті сімдесят п`ять разів меншою за суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка визначена представником позивача (245 058 грн. 92 коп.).

З огляду на очевидну неспівмірність заявленої до стягнення суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості по заробітній платі, яка вже була виплачена, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 900 грн. 00 коп. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Таким чином, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 245 058 грн. 92 коп. підлягають задоволенню частково в розмірі 900 грн. 00 коп.

На підставі частини першої статті 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесені нею судові витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 03 грн. 09 коп. (900 грн. 00 коп. х 840 грн. 80 коп. / 245 058 грн. 92 коп.), при цьому суд враховує, що вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір (наприклад, його сплачено за мінімальною ставкою, визначеною Законом № 3674-VI), що передбачено п. 36 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах».

Керуючись статтями 47, 115, 116, 117 Кодексу законів про працю України, статтями 3, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р I Ш И В:

Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати заробітної плати при звільненні задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 27 грудня 2018 року по 07 жовтня 2020 року включно в розмірі 900 (дев`ятсот) гривень 00 копійок, без утримання прибуткового податку з громадян й інших обов`язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго» на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати у розмірі 3 (три) гривні 09 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Рівненського апеляційного суду або через Рівненський міський суд Рівненської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин.

Позивач - ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Рівнетеплоенерго», місцезнаходження: вул. Д. Галицького, буд. 27, м. Рівне, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємства і організацій України 36598008.

Повне судове рішення складено 30 листопада 2020 року.

Суддя О.О. Першко