Рішення № 93211401, 30.11.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2020 року м. Київ № 640/25887/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Генеральної прокуратури України

третя особа Перша кадрова комісія Генеральної прокуратури України

про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Генеральної прокуратури України третя особа Перша кадрова комісія Генеральної прокуратури України в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ № 234 від 17.10.2019р. Генерального прокурора про створення першої кадрової комісії.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що діяльність першої кадрової комісії, в тому числі і прийняті нею рішення знаходяться поза межами правового поля, оскільки згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Офіс Генерального прокурора не утворювався, рішень про визначення дня початку роботи Офісу Генерального прокурора Генеральний прокурор не приймав. З огляду на вказане, вважає оскаржуваний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що оскаржуваний наказ є законними та обґрунтованими, а відтак відсутні підстави для його скасування та задоволення позовних вимог.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 з 2010 року працював в органах прокуратури.

19.09.2019р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ, який, окрім іншого, передбачав обов`язкове проходження атестації діючими працівниками органів прокуратури України.

03.10.2019р. Генеральним прокурором України винесено наказ №221,

яким затверджено Порядок проходження прокурорами атестації. Цей Порядок закріплює правила та процедуру проведення атестації прокурорів, передбаченої Законом №113-ІХ. Поряд з іншими нормами, Порядком №221 було передбачено, що для проходження атестації працівник прокуратури повинен подати заяву за формою, передбаченою додатком 2 до цього Порядку.

15.10.2019р. позивачем подано заяву до відповідача про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію в якій просив перевести його на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора і для цього допустити до проходження атестації.

Наказом Генерального прокурора України від 17.10.2019р. № 233 «Про затвердження Порядку роботи кадрових комісій» прийнятим відповідно до підпункту 8 пункту 22 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", з метою визначення порядку роботи кадрових комісій, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" затверджено Порядок роботи кадрових комісій.

17.10.2019р. Генеральним прокурором України відповідно до статті 9 Закону України «Про прокуратуру», пунктів 9, 11, підпункту 8 пункту 22 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», пункту 4 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 03 жовтня 2019 року № 221 винесено наказ № 234 «Про створення першої кадрової комісії» згідно з яким з метою проведення атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України утворити першу кадрову комісію у такому складі: Чумак Віктор Васильович (голова комісії), Толочко

Олександр Миколайович (член комісії (секретар комісії)), Капліна Оксана Володимирівна (член комісії) та делеговані міжнародними неурядовими організаціями, проектами міжнародно-технічної допомоги та дипломатичними місіями: Жовнір Роман (член комісії), Боровик Андрій (член комісії), Малишев Борис (член комісії).

Позивач вважаючи вищезазначений наказ протиправним та таким, що порушує його права та законні інтереси звернувся до суду з позовом.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та норми чинного законодавства, ознайомившись із доводами представників сторін, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно ст. 6 Конвенціїї про захист прав людини і основоположних свобод, кожній особі гарантується право на справедливий суд.

В абз. 4 п. 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 року № 2-зп в справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

В п. 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акту індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Системний аналіз наведених норм КАС України свідчить, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб`єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Правовий акт індивідуальної дії є актом органів державної влади чи місцевого самоврядування та їх посадових осіб, що встановлює, змінює або припиняє права та обов`язки певної особи (певного кола осіб), а також створює правила поведінки, передбачені для разового застосування. За своєю юридичною природою правовий акт індивідуальної дії є актом застосування правової норми до конкретних фактичних обставин, що тягнуть виникнення, зміну або припинення правовідносин між персонально визначеними особами, на яких поширюється дія такого акта.

Процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило має застосовуватись і до оскарження правових актів індивідуальної дії.

З матеріалів справи вбачається, що наказом Генерального прокурора України від 17.10.2019р. № 233 «Про затвердження Порядку роботи кадрових комісій» прийнятим відповідно до підпункту 8 пункту 22 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", з метою визначення порядку роботи кадрових комісій, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" затверджено Порядок роботи кадрових комісій (далі - Порядок № 233).

Відповідно до п. 3, 4 Порядку № 233, для здійснення повноважень, передбачених абзацами другим і третім пункту 2 цього Порядку, утворюються комісії у складі шести осіб, з яких не менше трьох - особи, делеговані міжнародними і неурядовими організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, дипломатичними місіями. Членами комісії можуть бути особи, які є політично нейтральними, мають бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, а також стаж роботи в галузі права.

Для здійснення повноважень, передбачених абзацом четвертим пункту 2 цього Порядку, утворюється окрема комісія у складі семи осіб з числа працівників органів прокуратури, прокурорів та інших залучених осіб за їх згодою.

Склад комісії затверджує Генеральний прокурор, який визначає її голову та секретаря.

На виконання вищезазначених вимог Порядку № 233, Генеральним прокурором України 17.10.2019р. відповідно до статті 9 Закону України «Про прокуратуру», пунктів 9, 11, підпункту 8 пункту 22 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», пункту 4 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 03 жовтня 2019 року № 221 винесено наказ № 234 «Про створення першої кадрової комісії» згідно з яким з метою проведення атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України утворити першу кадрову комісію у такому складі: Чумак Віктор Васильович (голова комісії), Толочко Олександр Миколайович (член комісії (секретар комісії)), Капліна Оксана Володимирівна (член комісії) та делеговані міжнародними неурядовими організаціями, проектами міжнародно-технічної допомоги та дипломатичними місіями: Жовнір Роман (член комісії), Боровик Андрій (член комісії), Малишев Борис (член комісії).

З вищевикладеного вбачається, що оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов`язки тільки для тих суб`єктів, яким його адресовано, тобто для членів такої кадрової комісії.

Разом з тим, оскаржуваний наказ, як акт індивідуальної дії, є таким, що вичерпав дію фактом його виконання - утворенням першої кадрової комісії у відповідному складі.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує скаржник, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Системний аналіз наведених вищевказаних норм дає підстави для висновку, що право на оскарження акту індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень надається особі, щодо якої воно прийняте або яке безпосередньо стосується її прав, свобод та інтересів.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10 серпня 2020 року у справі №420/6317/18.

Зацікавленість позивача повинна мати правовий характер, вона не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тож у випадку встановлення відсутності порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, під час розгляду справи по суті є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Аналогічного підходу Верховний Суд дотримується, зокрема у постановах від 20 лютого 2019 року у справі №522/3665/17, від 04 березня 2020 року у справі №823/1665/17.

Доводи позивача про те, що оскаржуваний наказ порушує його права, оскільки в подальшому такою кадровою комісією прийнято рішення про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації, не приймаються судом до уваги, оскільки в такий спосіб права позивача не можуть бути поновлені.

Водночас, судом встановлено, позивачем і так оскаржено рішення кадрової комісії про неуспішне проходження ним атестації до суду в межах розгляду справи № 640/25886/19.

Таким чином, аналіз суб`єктного складу даного спору та природи спірних правовідносин, свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке б потребувало судового захисту, з огляду на що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Більше того, суд вважає за необхідне зазначити, що наказом Генерального прокурора від 28.12.2019р. №369 «Про визнання такими, що втратили чинність, наказів Генерального прокурора щодо створення кадрових комісій» керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру» визнано таким, що втратив чинність, в тому числі, наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 234 «Про створення першої кадрової комісії».

З огляду на вищевикладене, суд зазначає, що станом на момент розгляду і вирішення справи оскаржуваний наказ втратив чинність, а відтак останній вже не створює жодних правових наслідків, а визнання незаконним та скасування такого ату є неможливим, оскільки він і так є нечинним, тобто таким, що не підлягає застосуванню.

Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська