Рішення № 93183961, 30.11.2020, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/2689/20

Провадження № 2/487/1621/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2020 року м. Миколаїв

Заводський районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді: Сухаревич З.М., за участю секретаря судового засідання: Дорош В.В., розглянувши в судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в м. Миколаєві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями і діями органу досудового розслідування,

ВСТАНОВИВ:

15 травня 2020 року до Заводського районного суду м. Миколаєва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в м. Миколаєві (місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. Погранична, 9), Державної казначейської служби України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6), в якій просить стягнути з Державної казначейської служби України на відшкодування шкоди , завданої незаконними рішеннями і діями другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві у розмірі 7500 грн. сплачених адвокату Беліку В.Г. у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; моральної шкоди 10 000 грн.; стягнути з Державної казначейської служби України вартість витрат у сумі 7000 грн., сплачених адвокату Беліку В.Г. у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги при розгляді в суді справи про відшкодування шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що орган досудового розслідування з моменту відкриття кримінального провадження №42017151030000209 від 20.12.2017 року не виконане завдання щодо захисту прав і законних інтересів позивача. Скарги позивача у цьому кримінальному провадженні задовольняються слідчими суддями. Орган досудового розслідування порушує права позивача, що завдає йому майнову і моральну шкоду. Посилаючись на вимоги ст. 1176 ЦК України, ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування і суду», ст. 133 ЦПК України, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

15.05.2020 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею визначено суддю Карташеву Т.А.

15.06.2020 року ухвалою суду задоволено заяву про самовідвід судді Карташевої Т.А.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.07.2020, головуючим суддею у зазначеній справі визначено суддю Сухаревич З.М.

20 липня 2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

28 вересня 2020 року до суду надійшов відзив Державної казначейської служби України, відповідно до якого орган Казначейства не визнає позовні вимоги та заперечує проти їх задоволення з наступних підстав: кримінальне провадження ще триває, а ухвали суду першої інстанції про задоволення скарги позивача та зобов`язання Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві розглянути та надати відповідь на клопотання позивача не тягне за собою безумовний обов`язок відшкодувати шкоду. Вважає, що посилання позивача щодо неправомірності дій Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві є необґрунтованими і ґрунтуються на суб`єктивному тлумаченні норм чинного законодавства України. Позивачем не надано доказів на підтвердження спричинення моральної шкоди, відсутній причинно-наслідковий зв`язок між діями органу, що завдав (на думку позивача) шкоду, не обґрунтовано характеру моральних страждань та не визначено розрахунку суми моральної шкоди. Щодо відшкодування витрат на професійну правову (правничу) допомогу, то в позові позивач стверджує, що йому було надано правову допомогу в ході кримінального провадження № 42017151030000209. Отже такі витрати понесені особою у зв`язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді кримінального провадження, а тому вони не можуть бути стягнуті у іншому провадженні. Позивачем визначено, що йому надано правову допомогу за період грудня 2017 року-квітня 2020 року, але підтверджуючі документи лише з лютого 2019 року по січень 2020 року. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Разом з тим, Позивач визначає суму коштів сплачених адвокату за надання правової допомоги як суму на відшкодування шкоди. Витрати, пов`язані із наданням правової допомоги не є тотожними реальним збиткам та не набувають відповідних ознак внаслідок реалізації права на їх відшкодування у передбаченому законом порядку. Щодо вимог відшкодування шкоди з Державної казначейської служби України: кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах у резолютивній частині судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі 910/23967/16). Отже, посилання Позивача здійснити стягнення з Державної казначейської служби України є помилковим, таким, що суперечить нормам чинного законодавства у даній категорії справ.

23 жовтня 2020 року до суду надійшла відповідь ОСОБА_1 на відзив Державної казначейської служби України, у якій вона зазначає, що представник ДКС України навмисно проігнорував той факт, що позивача звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету, завданої незаконними рішеннями і діями органу досудового розслідування, що обмежують його права, відповідно до вимог: ч. 7 ст. 1176 ЦК України, п. 1 ч. 1 ст. 1 п.1-1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», в результаті чого відповідач не з`ясував того факту, що у позовній заяві зазначені факти процесуальних дій (рішень) органу досудового розслідування, що обмежують права позивача; не з`ясував того факту, що підлягає відшкодуванню шкода, завдана позивачу такими процесуальними діями (рішеннями) органу досудового розслідування, що обмежують його права, не застосував вимоги ч. 1 ст. 110 КПК України, де зазначено, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду; проігнорував той факт, що право на відшкодування шкоди, завданої процесуальними діями (рішеннями) органу досудового розслідування, що обмежують права позивача виникло у останнього саме у зв`язку з їх встановленням в «іншому рішенні суду», що зазначені у позовній заяві. Також представник ДКС України не застосував вимоги ч. 3 ст. 23 ЦК України, п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України, п. 3 ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», постанови Верховного суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17. Не з`ясував того факту, що позивач у позовній заяві зазначив моральну шкоду у розмірі 10 000 грн., який є достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення, тобто для відшкодування душевних та психічних страждань позивача в результаті коли: органом досудового розслідування досудове розслідування у кримінальному провадженні №42017151030000209 від 20.12.2017 року здійснюється більше ніж 29 місяців, що є порушенням вимог ст. 219 КПК України та за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України; за 29 місяців слідчі органу досудового розслідування, в порушення своїх обов`язків не надали належної правової оцінки обставинам кримінального провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 року (неповнота досудового розслідування), що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 та ч.1 ст. 367 КК України. Вважає, що суд може відхилити доводи представника ДКС України, викладені ним у відзиві та задовольнити позовні вимоги.

13 листопада 2020 року до суду надійшов відзив представника Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєва Бугаєнко Т.В., відповідно до якого він не погоджується з доводами позивача з наступних підстав: всі клопотання позивача у кримінальному провадженні №42017151030000209 про проведення процесуальних дій були розглянуті про що повідомлено позивача. Щодо скасування слідчим суддею постанови про закриття кримінального провадження та зобов`язання ухвалами слідчих суддів розглянути клопотання, то такі дії слідчого не можуть бути підставою для відшкодування моральної шкоди позивачу. Права позивача, на порушення яких він посилається, були відновлені шляхом задоволення її скарг, в порядку визначеному КПК України. Необхідність звернення до суду щодо бездіяльності органів досудового розслідування не є належною правовою підставою для відшкодування моральної шкоди. Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою зобов`язано вчинити певні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла моральну шкоду. Позивачем не надано докази на підтвердження того, що внаслідок саме бездіяльності ТУ ДБР у м. Миколаєві позивачу завдано моральної шкоди. В позовній заяві позивач обмежилась лише загальними посиланнями на бездіяльність органів досудового розслідування та спричиненням такою бездіяльністю моральної шкоди, не довівши ні факту наявності такої шкоди, ні в чому вона полягає у відповідності до ст. 23 ЦК України, ким та в якій мірі вона була завдана, наявності причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю, діями слідчого та можливим завданням такої шкоди. При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Також позивачем взагалі не надано розрахунку розміру моральної шкоди. Щодо стягнення витрат на правову допомогу, ТУ ДБР у м. Миколаєві також не погоджується, оскільки заявлені позивачем вимоги полягають виключно в наданні позивачу правової допомоги у період досудового розслідування, яке наразі триває. Витрати, понесені у кримінальному провадженні, зокрема і витрати на правову допомогу, не є шкодою та розподіляються виключно за правилами, встановленими КПК України.

25 листопада 2020 року до суду надійшла відповідь ОСОБА_1 на відзив територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, відповідно до якого позивач зазначає, що представник органу досудового розслідування умисно проігнорував вимоги ч. 7 ст. 1176 ЦК України, вимоги постанови Верховного суду від 11.09.2019 року у справі № 757/53996/17, висновки рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2001 від 03.10.2001, в результаті представник органу досудового розслідування проігнорував той факт, що умисне невиконання рішення та висновку Конституційного Суду України є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України, не застосував вимоги п. 1 ч. 1 ст. 1 п.1-1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». При цьому необхідно врахувати, що застосування висновків Верховного Суду у постанові від 27.05.2020 у справі № 585/724/19, відносно того, що Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб є неправомірним у зв`язку з тим, що вказані висновки спростовуються змістом ст. 1 вказаного Закону. Вказані висновки свідчать, що колегія суддів Верховного суду умисно не додержала висновку Конституційного Суду України зазначеного в рішенні № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року, що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України. Представник органу досудового розслідування умисно проігнорував той факт, що слідчий суддя ухвалами неодноразово зобов`язував слідчого розглянути клопотання, яка є фактом «інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права» позивача і тягне за собою право позивача на відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю слідчого. Умисно не застосував п. 3 ст. 3, ч. 5 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», постанову Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17, від 27.05.2020 у справі № 585/724/19 «про наявність підстав для покладення на державу обов`язку відшкодувати позивачу завдану їй моральну шкоду у зв`язку з неефективністю ведення досудового розслідування кримінальної справи, у якій позивач є потерпілою. Держава є відповідальною за ефективність тієї системи органів, що створені нею для виконання тієї чи іншої публічно-каральної функції.». Органом досудового розслідування досудове розслідування у кримінальному провадженні №42017151030000209 від 20.12.2017 року здійснюється більше ніж 29 місяців, що є порушенням вимог ст. 219 КПК України та за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України; за 29 місяців слідчі органу досудового розслідування, в порушення своїх обов`язків не надали належної правової оцінки обставинам кримінального провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 року (неповнота досудового розслідування), що є ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 та ч.1 ст. 367 КК України, та «завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя». Вважає, що суд може відхилити доводи представника ДКС України, викладені ним у відзиві та задовольнити позовні вимоги.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що Слідчим управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 42017151030000209 від 20.12.2017 року.

Заявником у вказаних кримінальних провадженнях є ОСОБА_1 .

В ході досудового розслідування ОСОБА_1 неодноразово зверталася зі скаргами на орган досудового розслідування до слідчих суддів, які були задоволені, зокрема: ухвала від 17.09.2019 у справі № 487/6327/19 провадження № 1-кс/487/6900/19 - зобов`язано розглянути клопотання ОСОБА_1 від 25.07.2019 року; ухвала від 16.05.2019 року провадження 1-кс/487/3249/19 - зобов`язано розглянути клопотання ОСОБА_1 від 08.04.2019; ухвала від 01.04.2019 року провадженні № 1-кс/487/1842/19 - зобов`язано розглянути клопотання від 23.02.2019 року.

27.12.2019 року постановою слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Попазогло В.С. винесено постанову про закриття кримінального провадження.

07.02.2020 слідчим суддею Заводського районного суду м. Миколаєва Щербиною С.В. постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Попазогло В.С. від 27.12.2019 року скасовано.

Вважаючи, що незаконною бездіяльністю ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві позивачу спричинено матеріальну та моральну шкоду, позивач звернувся до суду із позовом.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 129 Конституції України, ст. 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з ст. 3 ч. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст.56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державної влади.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені в ст.1176 ЦК.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках учинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч.1 ст.1176 ЦК, а саме - у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Таким чином, враховуючи підстави відшкодування шкоди, зазначені позивачем, положення ч. 1 ст. 1176 ЦК України у даному спорі не можуть бути застосовані.

За відсутності підстав для застосування ч.1 ст.1176 ЦК, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила ч.6 цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (стст.1173, 1174 цього кодексу).

У ст.1174 ЦК передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Згідно зі ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

За змістом ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Отже, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Для наявності підстав зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог ст.1174 ЦК потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування в розумінні стст.1167, 1174 ЦК.

При цьому сам факт винесення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою за результатами розгляду скарги позивача зобов`язано вчинити певні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла позивачу моральну шкоду. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, унаслідок якого постановлені зазначені позивачем ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача та притягнення його до цивільно-правової відповідальності.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі №638/8636/17-ц від 13 травня 2020 року.

В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Позивач не довів достатніми та допустимими доказами факт заподіяння йому моральної шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між бездіяльністю ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, та настанням шкоди.

Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності.

При цьому, наявність недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди.

Саме такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 19 березня 2020 року №686/13212/19.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності.

Сам по собі факт, що ухвалами слідчих суддів задовольнялись скарги позивача, не свідчить про заподіяння шкоди позивачу, а також і про причинний зв`язок із заподіяною моральною шкодою.

Права ОСОБА_1 на порушення яких остання посилалася, були відновлені шляхом задоволення її скарг та виконання ухвали слідчого судді.

Необхідність звернення до суду щодо дій органів досудового розслідування не є належною правовою підставою для відшкодування моральної шкоди, а позивачем не доведено моральних страждань внаслідок бездіяльності ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві.

Так само не доведено, що здійснення досудового розслідування більше 29 місяців, викликане саме незаконними діями або бездіяльністю органу досудового розслідування.

З огляду на викладене суд виходить із недоведеності позовних вимог в цій частині, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому моральної шкоди, розмір якої ніяк не обґрунтований, причинного зв`язку між шкодою та протиправними діяннями відповідача, що на підставі ст.81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Згідно із частиною шостою ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Посилання позивача на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є помилковим, оскільки вказаний закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на заявників, потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб.

Саме такого висновку дійшов Верховний суд у постанові № 585/724/19 від 27 травня 2020 року.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 10 000 грн.

Розглядаючи вимоги про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 7 500 грн. сплачених адвокату Беліку В.Г. у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги, суд виходить з наступного.

Насамперед, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», на який посилається позивач, як вказано вище, не може бути застосовано до спірних правовідносин.

Далі, Згідно Договору про надання правової допомоги адвокатом від 20 грудня 2017 року, адвокат Бєлік В.Г. бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу замовнику в відновленні прав ОСОБА_1 , які можливо будуть порушуватися органами досудового розслідування кримінального провадження внесеного ЕРДР № 42017151030000209.

Згідно акту приймання-передачі виконаних юридичних послуг адвокатом від 04 травня 2020 року, ОСОБА_1 здійснила перевірку наданих адвокатом послуг і підтверджує, що адвокат здійснив: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань кримінального кодексу України, складання клопотань, заяв, скарг. Загальна оплата послуг адвоката у вказаний період з без ПДВ складає 7600 грн.

Згідно квитанції № 536889 Бєліку В.Г. було сплачено 7500 грн. за вищевказаним договором.

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Заявлені позивачем вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди полягають виключно в наданні позивачу правової допомоги у період досудового розслідування, яке наразі триває.

Однак, суд вважає, що судові витрати, понесені у кримінальному провадженні, зокрема і витрати на правову допомогу, не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок коштів державного бюджету.

Означені витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими КПК України.

У справі № 462/6473/16-ц ВП ВС зазначила, що питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК. Якщо це питання не було вирішене судом, сторони кримінального провадження, свідок, експерт, спеціаліст і перекладач мають можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства.

Порядок розподілу процесуальних витрат, до яких належать зокрема і витрати на правову допомогу (ст. 118 КПК України), у кримінальному провадженні врегульований статтею 124, 126 КПК України

Відтак, звернення позивача з цивільним позовом про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, які він поніс під час досудового розслідування, є необґрунтованим, тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Щодо стягнення витрат у сумі 7000 грн., що буде сплачена адвокату Беліку В.Г. у зв`язку з поданням юридичної допомоги при розгляді справи у суді, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, витрати на професійну правничу допомогу покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. ст. 4, 10, 12, 13, 76-88, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в м. Миколаєві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями і діями органу досудового розслідування - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Територіальне управління Державного бюро розслідувань в м. Миколаєві, місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. Погранична, 9.

Державна казначейська служба України, 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6; код ЄДРПОУ: 37567646.

Повне судове рішення складено 30 листопада 2020 року.

Суддя: З.М.Сухаревич