Рішення № 93157577, 13.11.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2020 року Справа № 160/12708/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ніколайчук С.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії ,-

ВСТАНОВИВ:

08 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровської області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 за заявою, представника за довіреністю - Ворновицького Л.А., від 03 липня 2020р. про поновлення виплати пенсії з моменту припинення, а саме з серпня 2018 року;

- зобов`язати головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії ОСОБА_1 , через відділення поштового зв`язку № 22 м. Кам`янське Дніпропетровської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта", з 01 серпня 2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з метою реалізувати своє право на поновлення пенсії, позивач звернувся до відповідача із заявою через представника про поновлення йому пенсії. Проте відповідачем було відмовлено у поновленні пенсії позивачу, зазначаючи, що позивачем не була дотримана вимога особистого звернення про поновлення пенсії та не вказано про місце проживання позивача на території України. Позивач не погоджується з відмовою відповідача у поновленні виплати пенсії, зазначаючи, що має право на поновлення пенсії відповідно до чинного законодавства, а визначені відповідачем підстави для відмови у поновленні пенсії звужують права позивача та його законні інтереси.

На думку позивача, оскаржувана бездіяльність відповідача є протиправною, у зв`язку з чим він звернувся до суду з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі № 160/12708/20 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч.6 ст.12, ч.1,2 ст.257, ч.1 ст.260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.

На виконання вимог ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року на електронну адресу суду від відповідача 11 листопада 2020 року надійшов відзив на позовну заяву.

В наданому до суду відзиві відповідач позов не визнає, просить відмовити у його задоволенні та зазначає, що листом від 04.03.2019 року №506/04.09-05 головне управління повідомило позивача про причини припинення виплати пенсії та необхідність ОСОБА_1 особисто звернутись до головного управління із заявою про поновлення виплати пенсії. Отже, законодавством регламентовано порядок звернення за поновленням виплати пенсії, однак позивачем зазначеного порядку не додержано.

13.11.2020 року засобами поштового зв`язку на адресу суду від відповідача надійшла завірена пенсійна справа позивача та відзив відповідача.

Суд, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) є громадянином України, на момент звернення до органу пенсійного фонду із заявою про поновлення пенсії та до суду з цим позовом постійно мешкає у Державі Ізраїль, що підтверджується відміткою на закордонному паспорті України № НОМЕР_2 від 22.02.2019 року.

02 грудня 2019 року уповноваженим представником позивача, ОСОБА_4 подано заяву про поновлення виплати пенсії. До заяви надано копії наступних документів: довіреності від 15.07.2019, довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру на ім`я ОСОБА_1 , паспорту та до довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру на ім`я ОСОБА_4 .

В листі «Про розгляд звернення» від 03.12.2019р. № 8917/В-09 щодо розгляду заяви про поновлення виплати пенсії від 02.12.2019р., ОСОБА_4 було повідомлено, що до заяви необхідно додати довідку, що підтверджує місце проживання ОСОБА_1 на території держава Україна та запропоновано, для вирішення питання поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , надати документи відповідно до норм чинного законодавства.

З метою з`ясування підстав припинення виплати пенсії, ОСОБА_4 12.03.2020р. звернувся із заявою до відповідача в якій прохав повідомити про дату та підстави припинення виплати пенсії ОСОБА_1 та надати копію рішення територіального органу Пенсійного фонду про припинення виплати пенсії прийнятого відповідно до ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Відповідач листом від 23.03.2020 № 3623-4430/В-04/8-0400/20 повідомив, що виплата пенсії проводилась через підприємство поштового зв`язку № 51922 за адресою, яка зазначена в пенсійній справі ОСОБА_1 . За звітними даними підприємства поштового зав`язку № 51922 пенсія з серпня 2018 не отримана. Статтею 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, зокрема, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України припиняється у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд. Таким чином, виплату пенсії ОСОБА_1 припинено.

03 липня 2020р. представник за довіреністю - ОСОБА_4 повторно звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати позивача з серпня 2018 року. При зверненні із зазначеною заявою представником було подано: нотаріально засвідчена копія паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 серія НОМЕР_3 , виданий 22.02.2019р., нотаріально засвідчена копія картки платника податків ОСОБА_1 , копія довіреності від 15.07.2019 р. №70/826, копія паспорта ОСОБА_4 .

Відповідач, розглянувши заяву представника за довіреністю - ОСОБА_4 від 03 липня 2020р. про поновлення виплати пенсії, в листі «Про розгляд звернення» від 13.07.2020р. № 12934-13277/У-03/8-0400/20 повідомив, що для поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно особисто звернутись із заявою до будь якого відділу з обслуговування громадян та навів адреси установ.

Не погоджуючись з відмовою у поновленні виплати пенсії, позивач через свого представника звернувся до суду з цим позовом.

Згідно зі ст. ст. 3, 19, 46 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно із ст. 1 Закону «Про пенсійне забезпечення» (далі Закон №1788) громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 2 Закону №1788 за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Згідно зі ст. 7 Закону №1788 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.

При цьому пенсії за віком і по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу на час звернення за пенсією чи вона продовжується. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.

Статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон №1058) визначено умови призначення пенсії за віком.

Так, згідно із частиною 1 статті 26 Закону №1058 особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

З урахуванням викладеного, право на отримання пенсії є конституційним правом громадян України.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (статті 25 Конституції України).

Частиною 3 статті 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до ч. 2ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вільний вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, в тому числі, і права на пенсійне забезпечення.

Як вказано в рішенні № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, оспорюваними нормами Закону № 1058держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З дня набрання чинності рішенням № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49 та другого речення статті 51 Закону № 1058, громадяни України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон користуються правами на призначення пенсії на рівні з тими громадянами України, які проживають на території України.

Тож, проживаючи в Ізраїлі, громадяни України мають такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд неодноразово висвітлював правові позиції щодо до захисту права на пенсію громадян України, які проживають за її межами.

Неодноразово питання неправомірності посилань пенсійного фонду в якості відмови у призначенні пенсії на не підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України та необхідності звернення за призначенням пенсії до відповідного відділення пенсійного фонду за місцем реєстрації було предметом розгляду Верховного Суду.

Розвиваючи правову позицію щодо конституційного права на пенсію особи, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон, у контексті поновлення цього права у зв`язку з прийняттям рішення КСУ від 7жовтня 2009 року №25-рп/2009 Верховний Суд сформулював оновлений правовий висновок у постанові від 30вересня 2019року у справі №475/164/17 за позовом особи до територіального органу ПФУ про зобов`язання призначити пенсію за віком, відповідно до Закону України №1058-IV. Як слідує з рішення, пенсійний орган відмовив громадянину в призначенні пенсії, обґрунтувавши її відсутністю в позивача документів, що підтверджують реєстрацію особи в Україні, оскільки останній з 2001року проживає в Державі Ізраїль.

Під час вирішення цього спору Верховний Суд ще раз акцентував увагу на тому, що право громадянина на одержання та призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки відповідно до конституційних принципів право на пенсійне забезпечення гарантується незалежно від того, де проживає така особа.

Така правова позиція також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 14.02.2019року у справі №766/15025/16-а, від 12.09.2019року у справі №653/643/17 тощо.

З урахуванням того, що позивач постійно проживає на території держави Ізраїль, він позбавлений можливості особистого звернення до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії, проте не позбавлений права на поновлення та виплату пенсії.

Реалізувати надане праве на звернення зі заявою про поновлення виплати пенсії, позивач може шляхом звернення із заявою через представника.

Частиною 2 ст.49 Закону №1058 встановлено, що поновлення виплати пенсії здійснюється рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Питання призначення пенсії громадянам України регулюється Порядком про подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846.

Відповідно до п. 1.5 Порядку №22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Згідно з п.2.9 Порядку №22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до п.2.2 Порядку №22-1, за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або документ відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Згідно з п.4.2 Порядку №22-1, при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Відповідно до п.4.7 Порядку №22-1, право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію. Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.

З огляду на наведені положення законодавства, суд робить висновок про помилковість доводів представника відповідача, що наведені у відзиві на адміністративний позов з приводу того, що позивач повинен особисто звернутися до відповідача із заявою про поновлення пенсії, оскільки пунктом 1.1 Порядку №22-1 передбачено, що заява про призначення пенсії подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.

За аналогією відповідна можливість звернення із заявою про поновлення виплати пенсії через представника застосовується і до заяви про поновлення виплати пенсії.

З матеріалав справи вбачається, що позивач звернувся до відповідача з заявою через свого представника за довіреністю - Ворновицького Л.А. від 03 липня 2020р. про поновлення виплати пенсії та було надано всі необхідні підтверджуючі докумети.

На підставі викладеного, суд робить висновок про необхідність поновлення порушеного права позивача на поновлення пенсії шляхом зобов`язання головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії ОСОБА_1 у спосіб, визначений у заяві про поновлення пенсії.

Суд зазначає, що не конкретизує спосіб виплати пенсії через визначення відділення поштового зв`язку, оскільки до повноважень суду належить лише встановлення та/або відновлення порушеного права, натомість спосіб реалізації здійснюється суб`єктом владних повноважень.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд робить висновок, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Судові витрати розподіляються відповідно до ст.139 КАС України відповідно до задоволених вимог позивача.

Позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в розмірі 840,80 грн., що документально підтверджується квитанцією № 1099424 від 07.08.2020 року.

Отже, оскільки позовну заяву задоволено повністю, сплачений судовий збір за подачу позову до суду в сумі 840,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 241-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровської області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 за заявою, представника за довіреністю - Ворновицького Л.А., від 03 липня 2020р. про поновлення виплати пенсії з моменту припинення, а саме з серпня 2018 року.

Зобов`язати головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії ОСОБА_1 у спосіб, визначений у заяві про поновлення пенсії.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) сплачені позивачем судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук