Рішення № 93148997, 18.11.2020, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2020 року Справа № 915/691/20

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши матеріали справи

за позовом: Миколаївської міської ради (54027, м.Миколаїв, вул.Адміральська, буд.20, код ЄДРПОУ 26565573)

до відповідачів:

1) фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

ОСОБА_1

2) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

3) виконавчого комітету Миколаївської міської ради (54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, код ЄДРПОУ 04056612)

про: визнання недійсними та скасування пунктів рішень виконавчого комітету Миколаївської міської ради, скасування свідоцтва про право власності, скасування запису про право власності, зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її Миколаївській міській раді у придатному для використання стані

за участі представників учасників справи:

від позивача: Валентова К.В., згідно довіреності

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: не з`явився

від відповідача 3: не з`явився

встановив:

20.05.2020 позивач звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою №2647/02.02.01-22/02.06/14/20 від 15.05.2020 до відповідачів, якою просить суд:

1) визнати незаконним та скасувати пункт 142 рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22.11.2011 №1238 "Про зміну та надання адрес і внесення змін до рішень виконкому міської ради";

2) визнати незаконним та скасувати пункт 92 рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25.01.2012 №86 "Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна за фізичними особами" щодо оформлення права власності на нежитлову будівлю торговельного павільйону загальною площею 18,1 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_2 за гр. ОСОБА_2 ;

3) скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 03.02.2012, видане виконавчим комітетом Миколаївської міської ради;

4) скасувати запис про право власності №2095 в книзі: 21 від 10.02.2012 внесений до Реєстру прав власності на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) права власності на нежитлову будівлю торгівельного павільйону, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна: 35936889;

5) зобов`язати фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 20 кв.м., кадастровий номер 4810136300:06:001:0076 по АДРЕСА_3 та повернути її Миколаївській міській раді у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель та споруд.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2020, справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/691/20 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Ухвалою суду від 21.05.2020 позовну заяву залишено без руху з підстав недотримання позивачем п. 2 ч. 1, ч. 2 ст 164 ГПК України та встановлено позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 21.05.2020 задоволено заяву позивача про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 02.06.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 01 липня 2020 року о 10:50 год., встановлено сторонам процесуальні строки для подання до суду заяв по суті справи.

Відповідно до приписів ч.6 ст.176 ГПК України та ухвали суду від 26.06.2020, суд надіслав запит до Департаменту надання адміністративних послуг щодо доступу до персональних даних відносно відповідача 2 - ОСОБА_2 .

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID - 19" від 11.03.2020 №211 на усій території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", зі змінами внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2020 №500, зокрема уряд установив з 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID - 19" від 11.03.2020 №211.

01.07.2020 судом постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про продовження підготовчого провадження у справі на строк дії карантину, відкладення підготовчого засідання без визначення дати та повідомлення сторін про дату та час підготовчого засідання додатково відповідною ухвалою.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 1 серпня до 31 серпня 2020 р. на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя (далі - регіони) карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

28.07.2020 позивачем подано до суду клопотання про залучення доказів. Позивач просить суд: визнати поважними причини неподання їх разом із позовною заявою та долучити їх до матеріалів справи.

Ухвалою суду від 10.08.2020 строк підготовчого провадження у справі продовжено на 30 днів, підготовче засідання у справі призначено на 21 вересня 2020 року о 11:00 год.

21.09.2020 судом постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 20 жовтня 2020 року о 10:20 год.

20.10.2020 судом постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання про відкладення судового засідання на 03 листопада 2020 року о 09:30.

03.11.2020 судом постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання про оголошення перерви у судовому засіданні на 18 листопада 2020 року о 10:30.

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Ухвали господарського суду Миколаївської області про призначення підготовчих засідань та розгляду справи по суті було надіслано судом відповідачам 1 і 2 за адресою: АДРЕСА_1, за адресою реєстрації, згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та інформації Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, проте повернуті до суду поштовою установою із відміткою пошти "адресат відсутній за вказаною адресою".

Відповідно до приписів п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Крім того, ч. 7 ст. 120 ГПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, в разі коли фактичне місцезнаходження учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Відтак, повна відповідальність за достовірність інформації про місцезнаходження, а також щодо наслідків неотримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням покладається саме на таку особу - учасника процесу.

Отже, у разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною адресою і повернено підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення.

Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.03.2019 у справі № 923/1432/15.

За таких обставин суд дійшов висновку, що повернення ухвал суду з повідомленням про дату, час та місце проведення судового засідання відбулось через недотримання відповідачами вимог законодавства щодо забезпечення отримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням (поштовою адресою), що розцінюється судом як фактична відмова від отримання адресованих їм судових рішень (ухвал). Відповідачі, у разі незнаходження за своєю юридичною адресою, повинні були докласти зусиль щодо отримання поштових відправлень за цією адресою або повідомити суду про зміну свого місцезнаходження.

Отже, з урахуванням приписів ст. 11, п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, слід вважати, що відповідачі належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, що підтверджується відповідними відмітками на рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень, що містяться у матеріалах справи.

Згідно з приписами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

02.04.2020 набрав чинності Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID- 19)" (далі - Закон № 540-ІХ), яким розділ Х "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України доповнено пунктом 4 такого змісту: "під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційного скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".

17.07.2020 набрав чинності Закон України від 18.06.2020 № 731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон № 731-ІХ), яким пункт 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України викладено в такій редакції: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином".

При цьому, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 731-ІХ визначено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Виходячи з вищенаведеного, слід вважати, що строк на подання відзиву, продовжений з урахуванням пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" ГПК України (в редакції Закону № 540-IX), відповідно до приписів пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" ГПК України (в редакції Закону № 731-ІХ) для відповідачів у даній справі тривав до 06.08.2020 включно.

Будь-яких заяв чи клопотань як по суті справи, так і з процесуальних питань, від відповідачів до суду не надходило.

Відповідач правом, передбаченим ст. 165 Господарського процесуального кодексу України щодо оформлення відзиву на позовну заяву і документів, що підтверджують заперечення проти позову, не скористалися, про причини ненадання відзиву суд не повідомив.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що відповідачі належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, жодних заяв або клопотань, в тому числі щодо неможливості захисту своїх прав та законних інтересів в умовах карантину, на розгляд суду не подали, суд, керуючись засадами рівності учасників судового процесу перед законом і судом, розумності строків розгляду справи, вважає відсутніми підстави для подальшого відкладення розгляду цієї справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.

На підставі ст. 240 ГПК України, у судовому засіданні судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Обставини, пов`язані з відносинами оренди землі.

Рішенням Миколаївської міської ради від 26.09.2002 №5/18 приватному підприємцю ОСОБА_2 надано в оренду земельну ділянку строком на 5 років загальною площею 20 кв.м., у т.ч. 6 кв.м. для розміщення та обслуговування торговельного кіоску, 14 кв м під проходами та проїздами, поблизу житлового будинку АДРЕСА_4.

На підставі рішення міської ради від 26.09.2002 №5/18 між Миколаївською міською радою та ПП ОСОБА_2 укладено договір оренди землі від 30.10.2002 №1360, згідно умов якого не передбачалося безумовного права орендаря на забудову відповідної земельної ділянки та вказувалось на необхідність демонтажу розміщених на ній споруд у разі припинення орендних правовідносин (пп. «г» п. 9.4 р 9 договору)

Рішенням Миколаївської міської ради від 30.11.2007 №18/34 (пп. 1 п. 2 рішення) приватному підприємцю ОСОБА_2 продовжено на 5 років термін оренди земельної ділянки загальною площею 20 кв.м., для подальшого обслуговування торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4.

При цьому, вказаний пп. 1 рішення міської ради від 30.11.2007 № 18/34 розміщено у п. 2 рішення, яким вирішено затвердити документацію із землеустрою, з метою вилучення. припинення права користування, передачі в короткострокову оренду земельних ділянок для тимчасового розміщення споруд та малих архітектурних форм без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно, продовжити строк оренди землі, внести зміни до рішень міської ради та виконкому міської ради.

У подальшому на підставі пп. 1 п. 2 рішення Миколаївської міської ради від 30.11.2007 № 18/34 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір оренди землі від 04.04.2008 №5649 (далі - Договір), згідно якого ФОП ОСОБА_2 продовжено оренду земельної ділянки загальною площею 20 кв.м., для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4 (кадастровий номер 4810136300:06:001:0076), без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно (Заводський район).

Рішенням Миколаївської міської ради від 21.08.2012 №19/41 (пп. 4 п. 2 рішення) фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 продовжено на 3 роки термін оренди земельної ділянки загальною площею 20 кв.м., для обслуговування торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4.

Вказаний пп. 4 рішення міської ради від 21.08.2012 №19/41 розміщено у п. 2 рішення, яким вирішено затвердити документацію із землеустрою, з метою вилучення, припинення права користування, передачі в короткострокову оренду земельних ділянок для тимчасового розміщення споруд та малих архітектурних форм без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно, продовжити строк оренди землі, внести зміни до рішень міської ради та виконкому міської ради.

У подальшому на підставі пп. 4 п. 2 рішення Миколаївської міської ради від 21.08.2012 №19/41 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір про зміни № 410-12 до Договору, яким продовжено оренду названої земельної ділянки для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4, без права оформлення свідоцтва про право власності.

Рішенням Миколаївської міської ради від 08.12.2016 № 11/17 (пп. 11 п. 5 рішення) фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 продовжено на 1 рік термін оренди земельної ділянки загальною площею 20 кв.м. (кадастровий номер 4810136300:06:001:0076), для подальшого обслуговування торговельного кіоску по АДРЕСА_4.

Вказаний пп. 11 рішення міської ради від 21.08.2012 № 19/41 розміщено у п. 5 рішення, яким вирішено продовжити строк користування земельними ділянками фізичним особам -підприємцям для тимчасового розміщення споруд та малих архітектурних форм без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

У подальшому на підставі пп. 11 п. 5 рішення Миколаївської міської ради від 08.12.2016 № 11/17 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір про зміни № 370-17 від 20.02.2017 до Договору, яким продовжено оренду названої земельної ділянки для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4, без оформлення права власності на нерухоме майно.

Рішенням Миколаївської міської ради від 15.03.2018 № 35/85 фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 продовжено на 1 рік строк оренди земельної ділянки загальною площею 20 кв.м. (кадастровий номер 4810136300:06:001:0076), для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску по АДРЕСА_4 без оформлення права власності на нерухоме майно.

У подальшому на підставі рішення Миколаївської міської ради від 15.03.2018 № 35/85 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір про зміни № 92-18 від 04.10.2018 до Договору, яким продовжено оренду названої земельної ділянки для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4, без оформлення права власності на нерухоме майно. Строк дії Договору до 15.03.2019.

Відповідно до п. 11. 3 Договору, дія Договору припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно п.п. 8.4, 12.7 Договору у разі його припинення орендар зобов`язаний повернути орендодавцю земельну ділянку на умовах, визначених Договором, а саме вільну від будівель та споруд з приведенням земельної ділянки у стан, придатний для подальшого використання, за актом приймання-передачі.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, які витікають з цих обставин, позивач з посиланням, зокрема, на положення ст. 1212 ЦК України, вважає, що земельна ділянка має бути повернута її власнику.

Обставини, пов`язані з оформленням права власності на торгівельний павільйон.

Відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18.10.2011 МК 14111059385 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області визнано готовим до експлуатації торговельний павільйон поблизу житлового будинку АДРЕСА_4 загальною площею 18.1 кв.м.. який належить гр. ОСОБА_2 .

Згідно з рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 22.11.2011 №1238 (п. 142) названому торговельному павільйону поблизу житлового будинку АДРЕСА_4 надано нову адресу: АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25.01.2012 № 86 вирішено оформити право власності на нежитлову будівлю торговельному павільйону загальною площею 18,1 кв.м. за діт. А, яка розташована по АДРЕСА_2 , за гр. ОСОБА_2 .

На підставі вказаного рішення гр. ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 03.02.2012 та внесено відомості до Реєстру прав власності на нерухоме майно (запис про право власності №2095 в книзі: 21 від 10.02.2012 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на нежитлову будівлю торговельному павільйону загальною площею, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 35936889).

Твердження позивача про незаконність наведених рішень, свідоцтва та відповідного реєстраційного запису ґрунтуються на такому.

За ч.ч. 1-3 ст. 24 Закону України «Про планування і забудову територій» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об`єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов`язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об`єкта містобудування.

Фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об`єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво до виконавчого органу відповідної ради або Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. До заяви додається документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. або документ про згоду власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки.

Миколаївська міська рада як власник спірної земельної ділянки не надавала дозволу будь-яким особам, у т.ч. ФОП ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2 на здійснення будівництва об`єктів нерухомості та відповідно реєстрації права власності на них.

У відповідності до пп. 2 п. 2.2 Порядку надання та зміни адрес об`єктам нерухомості в місті Миколаєві, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 10.03.2011 № 4/11 (зі змінами, внесеними рішенням від 20.10.2011 № 10/4) при наданні адрес нежитловим приміщенням, які знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб (окрім тих. які знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Миколаєва, та нежитлових приміщень (їх частин) у багатоквартирних житлових будинках) до заяви додаються такі документи:

-копія правовстановлювального документа, який підтверджує право користування землею заявником;

-копія свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності, а для фізичної особи - копія паспорта;

-копія правовстановлювального документа, який підтверджує право власності заявника на об єкт нерухомого майна, або копія документа, який підтверджує готовність об`єкта до експлуатації;

-копія технічного паспорта об`єкта нерухомості;

-довідка управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради щодо внесення пропозиції до адреси;

-довідка комунального підприємства «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» щодо відсутності зареєстрованого у місті Миколаєві об`єкта нерухомості за адресою, яка вказана в довідці управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради.

Разом із тим. укладений з ФОП ОСОБА_2 договір не надавав права останньому на здійснення забудови відповідної земельної ділянки.

Правовою підставою прийняття оскаржуваного пункту 92 рішення виконкому міської ради від 25.01.2012 № 86 згідно його змісту став п. 8.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 за № 157/6445 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Тимчасове положення).

Водночас, за змістом пп. «а» п. 8.1 Тимчасового положення оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування, зокрема, фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об`єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об`єкта і введення його в експлуатацію.

Разом із тим, в оскаржуваному рішенні від 25.01.2012 № 86 виконком Миколаївської міської ради посилається на Договір, яким однак дозволу на здійснення будівництва ФОП ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2 не надавалося.

Вищевикладене, на думку позивача, свідчить про неправомірність оскаржуваних п. 142 рішення виконкому Миколаївської міської ради від 22.11.2011 №1238, п. 92 рішення виконкому Миколаївської міської ради від 25.01.2012 № 86 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 03.02.2012, виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради.

За приписами ст. 375 ЦК України право зводити на земельній ділянці будівлі та споруди, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам мас власник земельної ділянки.

Згідно з ст. 25 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки має право, серед іншого, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначають через його основні ознаки, за наявності яких об`єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об`єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

При цьому, кожна з цих ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом.

З наведеного вбачається, що самочинне будівництво є порушенням установлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади.

Таким чином, самочинне будівництво призводить до порушення передбачених законодавством прав та інтересів громад в особі відповідних органів місцевого самоврядування.

При цьому, як підсумовується позивачем, жодних погоджень на здійснення будівництва за вказаною адресою, Миколаївською міською радою будь-яким особам не надавалося, будь-яких рішень з цього приводу не приймалося.

За ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати вихідні дані для проектування об`єкта будівництва, до яких, зокрема, належать містобудівні умови та обмеження.

Водночас за інформацією департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради містобудівних умов та обмежень за адресою АДРЕСА_2 не надавалось, у т.ч. гр. ОСОБА_2

Таким чином, надаючи оцінку цим твердженням, суд доходить висновку про те, що позовні вимоги в наведеній частині позову (п. 1-4 позовної заяви) щодо незаконності прийнятих Виконкомом Миколаївської міської ради рішень та подальшого оформлення відповідних прав за ОСОБА_2 ґрунтуються на узагальненому твердженні позивача про відсутність його згоди на будівництво, а отже фактично зводяться до висновку про те, що зазначене будівництво є самочинним.

Суд не погоджується з таким висновком на підставі наступних міркувань.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області 10.10.2011 було зареєстровано подану гр. ОСОБА_2 декларацію про початок виконання будівельних робіт від 04.10.2011 з будівництва торгівельного павільйону поблизу житлового будинку АДРЕСА_4. (а.с. 136-140)

18.10.2011 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області було зареєстровано Декларацію № МК14111059385 про готовність об`єкта, а саме торгівельного павільйону поблизу житлового будинку АДРЕСА_4, до експлуатації.

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25.01.2012 № 86 вирішено оформити право власності на нежитлову будівлю торговельному павільйону загальною площею 18,1 кв.м. за діт. А, яка розташована по АДРЕСА_2, за гр. ОСОБА_2

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.

Положеннями частини 5 статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що органи державного архітектурно-будівельного контролю здійснюють контроль за виконанням підготовчих та будівельних робіт.

За змістом статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

В процесі такого контролю відповідні органи наділені повноваженнями, зокрема, реєструвати або повертати на доопрацювання декларацію про початок будівельних робіт (стаття 36 Закону), реєструвати або повертати декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (стаття 39 Закону).

Відповідно до частин 1, 4 та 6 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до I-III категорій складності та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації (частина 5 статті 39 Закону).

Відповідно до частини 9 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою, серед іншого, для оформлення права власності на нього.

Отже, зареєструвавши наведені декларації, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області діяла як суб`єкт владних повноважень та в силу покладених на неї законом обов`язків мала перевірити як сам об`єкт нерухомого майна, який вводився в експлуатацію, так і підстави такого введення, а також відомості зазначені в самій декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість ("Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, іntеr aliа, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки")

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії").

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії").

У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

У цій частині очевидним є те, що виникненню права власності у ОСОБА_2 на новостворений об`єкт нерухомості, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права на новостворене нерухоме майно, слугувала та передувала активна участь в такому процесі держави в особі відповідних органів архітектурно-будівельного контролю, які спочатку надали дозвіл на будівництво, процес якого вони були уповноважені контролювати, а потім прийняли до експлуатації закінчений після будівництва об`єкт. В зв`язку з чим, враховуючи, що відповідне право власності було набуте відповідачем в результаті проведення державними органами законодавчо встановлених процедур, то відповідальність за вказані процедури не може покладатися на відповідача, який розраховував на їх належність та легітимність.

Таким чином, факт реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 та від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а.

На підставі наведеного доводи позивача покладені в основу позову в цій частині судом не визнаються обґрунтованими.

При цьому суд додатково зауважує, що положення п. 1.1. договорів оренди земельної ділянки, на які позивач посилається, як на підставу свого позову та підтвердження відсутності рішення власника земельної ділянки на будівництво, саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права власності, яке виникло з інших підстав, оскільки цим правочином відповідні відносини не регулюються.

Щодо доводів скаржника в частині скасування свідоцтва на право власності, суд зазначає таке.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена, зокрема, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18 та постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17 свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином.

Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

У даній справі позивачем оскаржується свідоцтво на право власності на нерухоме майно, однак правові підстави набуття відповідачем цього права, як витікає з наведеного вище, не є нівельованими, що унеможливлює задоволення позову у цій частині.

Крім цього, частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Право власності відповідача на спірний об`єкт становить "майно", яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: друге речення першого абзацу дозволяє позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

В питаннях оцінки "пропорційності" Європейський суд з прав людини, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Як встановлено вище, право власності відповідача виникло після проходження власником належної законодавчо-визначеної процедури, яка включала в себе реєстрацію Декларації про початок виконання будівельних робіт та Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, без жодного зауваження з боку уповноважених діяти в цих правовідносинах державних органів або органу місцевого самоврядування.

Перевіривши відповідність втручання вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановивши, по-перше, наявність майна в розумінні Конвенції, по-друге, наявність втручання у право заявника мирно володіти майном, по-третє, підстави виправданості втручання і беручи до уваги презумпцію правомірності набуття права власності, зважаючи на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази незаконності набуття відповідачем права власності на спірне майно, суд дійшов висновку про те, що право власності у ОСОБА_2 виникло на законних підставах, у зв`язку з чим позовні вимоги Миколаївської міської ради у відповідній частині становлять втручання позивача у право на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому задоволенню не підлягають.

Відповідно, позовні вимоги в частині скасування запису про права власності на спірну будівлю задоволенню не підлягають.

Так, відповідно до ст.26 ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", який регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Разом з тим, уразі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 1 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Позовні вимоги в частині повернення земельної ділянки підлягають задоволенню з огляду на доведення позивачем факту безпідставності користування нею відповідачем, що витікає з обставин припинення між ними договірних відносин оренди.

Як встановлено судом, на підставі рішення Миколаївської міської ради від 15.03.2018 № 35/85 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір про зміни № 92-18 від 04.10.2018 до Договору, яким продовжено оренду названої земельної ділянки для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску поблизу житлового будинку АДРЕСА_4, без оформлення права власності на нерухоме майно. Строк дії Договору до 15.03.2019.

Відповідно до п. 11. 3 Договору, дія Договору припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно п.п. 8.4, 12.7 Договору у разі його припинення орендар зобов`язаний повернути орендодавцю земельну ділянку на умовах, визначених Договором, а саме вільну від будівель та споруд з приведенням земельної ділянки у стан, придатний для подальшого використання, за актом приймання-передачі.

Таким чином, станом на момент подання позову, Договір припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено.

Як стверджує позивач, земельна ділянка повернута не була. Доказів протилежного в матеріалах справи немає.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. З ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу ст.ст. 3. 169, 172 ЦК України органи місцевого самоврядування є органами, через які територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки як учасники цивільних відносин.

Стаття 327 ЦК України визначає, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Так. згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Згідно ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

З огляду на викладене та положення ст.ст. 83, 122 ЗК України, ст.ст. 1, 2, 6, 10 Закону Украши «Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

З наведеного вбачається, що Миколаївська міська рада є органом місцевого самоврядування, що представляє інтереси територіальної громади м. Миколаєва, у т.ч. при реалізації останньою права власності на землі комунальної власності.

Статтею 321 ЦК України визначено непорушність права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч. 2 ст. 152 ЗК України).

У відповідності до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

При цьому, за ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» під самовільним зайняттям земельної ділянки слід розуміти будь-які дії особи, які свідчать про заволодіння та/або користування земельною ділянкою за відсутністю рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи державного органу приватизації про передачу у власність чи надання у користування земельної ділянки, або правочину, яким засвідчується перехід прав на земельну ділянку від попереднього власника чи землекористувача до особи, що заволодіває земельною ділянкою, а так само за відсутності інших, передбачених законодавством юридичних фактів, які підтверджують виникнення в особи права власності чи користування земельною ділянкою.

Статтею 31 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

Крім того, відповідно до ст. 34 Закону України «Про оренду землі» у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Так, норма ст. 1212 ЦК України застосовується за наявності сукупності таких умов: набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої; відсутність для цього підстав; або коли така підстава згодом відпала. Випадок, коли зобов`язання було припинено відповідно до закону чи договору належить до таких підстав.

При цьому суд враховує відсутність в матеріалах справи доказів дотримання відповідачем положень ст. 377 ЦК України, на підтвердження факту укладення відповідного договору. Виходячи з принципу диспозитивності, господарський суд не може керуватись при винесенні рішення обставинами, щодо яких відповідною стороною не подано позовної заяви (заяви по суті справи) з належними доказами на їх підтвердження.

Отже наведені вище підстави для звільнення земельної ділянки в процесі розгляду справи залишились неспростованими, тому право власника земельної ділянки має бути захищено судом у спосіб, визначений в позові.

Зазначений висновок тягне за собою визнання позову в цій частині обґрунтованим і його задоволення судом.

Судовий збір покладається на відповідача, щодо якого постановлено рішення про часткове задоволення позову, у відповідному положенням Закону України «Про судовий збір» розмірі.

Питання скасування заходів забезпечення позову не вирішується у зв`язку з частковим задоволенням позову (ч. 9 ст. 145 ГПК України).

Керуючись ст.ст. 2, 73, 74, 77, 79, 86, 129, 201, 219, 220, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд-

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Зобов`язати фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 20 кв.м., кадастровий номер 4810136300:06:001:0076, по АДРЕСА_3 та повернути її Миколаївській міській раді у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель та споруд.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

4. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської міської ради (54027, м.Миколаїв, вул.Адміральська, буд.20, код ЄДРПОУ 26565573) через виконавчий комітет Миколаївської міської ради (р/р UA448201720344260001000027733, банк отримувача: ДКСУ м. Київ, ЄДРПОУ 04056612) судовий збір в сумі 2102,00 грн.

5. Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

6. Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Сторони у справі:

позивач: Миколаївська міська рада (54027, м.Миколаїв, вул.Адміральська, буд.20, код ЄДРПОУ 26565573)

відповідач 1: фізична особа - підприємець ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

відповідач 2: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

відповідач 3: виконавчий комітет Миколаївської міської ради (54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, код ЄДРПОУ 04056612)

Повний текст рішення складено і підписано 27.11.2020.

Суддя В.О. Ржепецький