Рішення № 93146175, 26.11.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2020 року м. Київ № 640/23177/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДепартаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) провизнання протиправним та скасування наказу, ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (адреса: 04070, м. Київ, вул. Спаська, 12, ідентифікаційний код 42475311) (надалі - відповідач або Департамент), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Про занесення до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва" від 25 червня 2011 року № 10/38-11 в частині внесення до Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва об`єкту "Будинок житловий редакції журналу "Комуніст", в якому мешкали ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 », 1934-1935 рр., адреса об`єкта: АДРЕСА_2 ".

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем прийнято протиправне рішення щодо включення об`єкту "Будинок житловий редакції журналу "Комуніст", в якому мешкали ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 », 1934-1935 рр., адреса об`єкта: АДРЕСА_2 " до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва.

У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що договір купівлі-продажу вказаної пам`ятки між позивачем та попереднім власником є нікчемним, і тому права позивача оскаржуваним наказом не порушені. Також Департамент вказує, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту своїх прав, оскільки згідно ст. 659 ЦК України продавець зобов`язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири, укладеного між позивачем (покупцем) та ОСОБА_6 (продавцем) 16.04.2013, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шандибою Л.І. та зареєстровано в реєстрі за № 620, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

В вересні 2019 року позивачу стало відомо, що будинок, в якому розташована належна йому на праві власності квартира, внесено до Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва згідно наказу Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рад (Київської міської державної адміністрації) від 25.06.2011 № 10/38-11.

Позивач вважає, що будинок, в якому розташована належна йому на праві власності квартира, не відповідає критеріям, які передбачені законодавством України, для визнання об`єктом культурної спадщини (щойно виявленим об`єктом культурної спадщини), а наказ Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рад (Київської міської державної адміністрації) від 25.06.2011 № 10/38-11 в частині занесення до Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва об`єкту "Будинок житловий редакції журналу "Комуніст", в якому мешкали ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 », 1934-1935 рр., адреса об`єкта: АДРЕСА_2 " таким, що прийнятий з численними порушеннями законодавства України.

Враховуючи викладене, вважаючи дії відповідача щодо прийняття оскаржуваного наказу протиправними, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає таке.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 № 1805-III (далі - Закон № 1805), Цивільним кодексом України від 16.01.2003 № 435-IV (далі - ЦК України) та іншими нормативно-правовими актами (у редакціях що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частинами 1 та 2 статті 319 ЦК України закріплено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Судом встановлено, що позивач, та ОСОБА_6 (далі - ОСОБА_6 ) 16.04.2013 уклали договір купівлі-продажу квартири (далі - Договір), згідно якого ОСОБА_6 передала, а ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_4 .

Вказаний Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шандибою Л.І. та зареєстровано в реєстрі за № 620.

У вересні 2019 року позивач дізнався, що будинок, в якому розташована, належна йому на праві власності, квартира внесено до Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва згідно наказу Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рад (Київської міської державної адміністрації) від 25.06.2011 № 10/38-11 (далі - Наказ).

Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 23 Закону № 1805, усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Позивач вважаючи, що Наказом відповідача порушено його права звернувся з позовом до суду.

Надаючи оцінку вимогам позивача, суд враховує таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Аналіз наведеної норми дає підстави дійти висновку, що обов`язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, а також невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Вищого адміністративного суду України від 16.06.2015 по справі № К/800/40671/14.

Суд зазначає, що на момент прийняття спірного наказу позивач не володів придбаною квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , власником квартири була - ОСОБА_6 .

Згідно зі ст. 659 ЦК України, продавець зобов`язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

Судом встановлено, що у п. 6 Договору зазначено, що продавець свідчить, що зазначена квартира на момент укладення цього договору нікому не продана, не подарована, іншим способом не відчужена, не заставлена, під забороною (арештом), в тому числі у податкові заставі не перебуває, не передана в оренду, не є внеском до статутного капіталу юридичних осіб, судового спору щодо неї не має, прав на неї у третіх осіб як в межах, так і за межами України, немає.

В абзаці 2 п. 7 Договору зазначено, що продавець гарантує, що внаслідок цього договору не будуть порушені права та законні інтереси інших осіб, в тому числі малолітніх, неповнолітніх, а також осіб похилого віку.

Проте, суд зауважує, що згідно зі ст. 20 Закону № 1805, у разі продажу пам`ятки (крім пам`ятки, яка не підлягає приватизації) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини має право привілеєвої купівлі пам`ятки національного значення. Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування мають право привілеєвої купівлі пам`ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган має право на продаж пам`ятки.

Оскільки на момент продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , Наказ діяв, то її власник - ОСОБА_6 зобов`язана була повідомити позивача про віднесення вказаної квартири до нововиявлених об`єктів культурної спадщини.

Крім того ОСОБА_6 також була зобов`язана у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини. Проте, відповідних документів матеріали справи не містять.

Суд наголошує, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

У відповідності до частин 1, 2, 4 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Проте, позивачем не доведено порушення своїх справ на момент прийняття спірного Наказу, натомість відповідачем спростовано доводи позивача наявними у матеріалах справи доказами.

Враховуючи викладене та наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 7, 8, 9, 10, 11, 71, 160-163 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко