Рішення № 93109280, 20.11.2020, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2020 року справа № 580/3812/20

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кульчицького С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А3821 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Військової частини А3821 (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані 42 календарних дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 29.09.2019;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу компенсації за недоотримане речове майно в сумі 4859,00 грн та невиплачену частину грошового забезпечення в сумі 31047,27 грн;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 42 календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 29.09.2019;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за недоотримане речове майно в сумі 4859,00 грн та невиплачену частину грошового забезпечення в сумі 31047,27 грн;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення за період з 29.09.2019 на час ухвалення рішення суду.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що в порушення норм Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про відпустки», Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» відповідачем при звільненні позивача не виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Також позивач зазначає, що відповідачем протиправно не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 29.09.2019. Позивач вказує, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці і її проведення, у зв`язку зі зростанням споживчих цін, є обов`язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Окрім того, відповідачем не проведено остаточного розрахунку на день виключення позивача зі списків особового складу військової частини в повному обсязі. З огляду на наведене, на думку позивача, позовні вимоги слід задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 21.09.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі за даним позовом без повідомлення учасників справи (письмове провадження).

Заперечуючи проти позову, 19.10.2020 відповідачем подано до суду відзив, в якому вказує про безпідставність позовних вимог, оскільки під час дії особливого періоду надання додаткових відпусток із збереженням заробітної плати припинено, тому у відповідача було відсутнє право на отримання такої відпустки, та, відповідно, отримання компенсації за невикористану додаткову відпустку; у межах наявного фінансового ресурсу, можливості нарахування та виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у вересні 2016 - грудні 2018 року у Міністерства оборони України не було, разом з тим, з моменту отримання на рахунки відповідача бюджетних асигнувань на виплату грошової індексації, позивачу щомісячно з січня по жовтень 2019 року виплачувалась індексація грошового забезпечення. Вимога позивача щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки належних сум по день фактичного розрахунку із посиланням на КЗпП України є безпідставною у зв`язку з тим, що дія даного Кодексу не розповсюджується на проходження військової служби.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає таке.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням від 09.06.2017 серії НОМЕР_1 .

З матеріалів справи судом встановлено, що наказом командира військової частини А3821 (по особовому складу) від 27.09.2019 № 80-РС позивача - сержанта, командира 1 протитанкового відділення протитанкового взводу роти військової підтримки військової частини А3821 ОСОБА_1 звільнено у запас за підпунктом «а» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту), вважати таким, що справи та посаду 29.09.2019 здав та вибув для зарахування на військовий облік до Черкаського МВК Черкаської області. Наказом командира військової частини А3821 (по стройовій частині) від 30.09.2019 № 189 позивача з 29.09.2019 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

На заяву позивача від 10.02.2020 щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, відповідач листом від 23.03.2020 № 438 повідомив, що під час дії особливого періоду, додаткові відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік не надаються, а тому відсутні підстави для виплати грошової компенсації позивачу за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення, невиплати компенсації за недоотримане речове майно та невиплачену частину грошового забезпечення протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає про таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, суд зазначає про таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки» 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР), установлюються такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Згідно зі ст. 16-2 Закону 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Приписами ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII) установлено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Так, згідно з п.12 ч. 1 ст. 12 Закону 3551-XII надаються такі пільги використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до п. 8 ст. 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Згідно з абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Пунктами 17-19 Закону № 2011-XII, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

У свою чергу, абз.3 пп. 3 п. 252 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), встановлено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію надання військовослужбовцям відпусток здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, з настанням особливого періоду законом визначено та обмежено види відпусток, які можуть надаватися військовослужбовцям в особливий період, серед яких додаткова відпустка як учаснику бойових дій.

При цьому, суд зазначає, що визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «Про оборону України».

Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 № 303/2014, затвердженого Законом України від 17.03.2014 № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.

Отже, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст.12 Закону № 3551-XII, припиняється.

Слід зазначити, що норми Закону № 3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-XII за період з 2017 по 2019 рік.

За вказаних обставин суд дійшов висновку, що вимоги щодо виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки є обґрунтованими та підлягають задовленню.

Щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 29.09.2019.

Частинами 1 ст. 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Визначення індексації наведено у ч. 1 ст. Закону № 1282-ХІІ, відповідно до якої індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 1282-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, оплата праці (грошове забезпечення).

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.

Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

У разі виникнення обставин, передбачених ст.4 Закону № 1282-ХІІ, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).

Відповідно до пункту 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення". Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.

Пунктом 4 Порядку № 1078 встановлено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексується, зокрема, грошове забезпечення.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

Отже, на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов`язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.

Посилання відповідача на відсутність у бюджеті коштів для виплати індексації судом не береться до уваги, оскільки індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним зі способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов`язань без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.

Відтак, вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов`язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.

У Верховному Суді сформована практика у справах щодо нарахування і виплати індексації грошового забезпечення, зокрема, аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №825/1987/17.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).

Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.

У зв`язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 у справі № 9-рп/2013 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Суд встановив, що у період проходження позивачем військової служби, але до січня 2019 року, індексація його грошового забезпечення не нараховувалася та не виплачувалася, що свідчить про протиправну бездіяльність відповідача, оскільки будь-які дії стосовно вказаних виплат ним не вчинялися.

Разом з тим, із матеріалів справи, зокрема, з наданих відповідачем «Відомостей розподілу виплат військової частини А3821», судом встановлено, що позивачу щомісячно виплачувалась індексація грошового забезпечення, починаючи з січня 2019 року по жовтень 2019 року.

Таким чином, враховуючи, що відповідач до 2019 року не вчиняв активних дій по відношенню до позивача, натомість допустив протиправну бездіяльність, суд висновує про обґрунтованість та задоволення позовних вимог в частині нарахування та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 31.12.2018.

Щодо нарахування та виплати позивачу компенсацію за недоотримане речове майно та невиплачену частину грошового забезпечення.

Згідно з ч.1 ст. 9-1 Закону № 2011-ХІІ, речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.4 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком (п.5 Порядку №178).

Відповідно до п.242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Абзацом третім п. 242 Положення № 1153/2008 встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Таким чином, позивач, як військовослужбовець, звільнений в запас, на час підписання наказу про звільнення, мав право на грошову компенсацію вартості речового майна, яку він не отримав в період проходження військової служби.

Сторони не заперечують факт невидачі позивачу речового майна. Суть спору між сторонами зведена виключно щодо наявності чи відсутності у позивача права на таку компенсацію вартості речового майна після звільнення зі служби.

Попередньо судом встановлено, що згідно з копією витягу з наказу командира військової частини А3821 (по стройовій частині) від 30.09.2019 № 189, ОСОБА_1 з 29.09.2019 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Відповідно до вказаного наказу від 30.09.2019 № 189, позивачу підлягало до виплати 4 859,00 грн грошової компенсації за неотримане речове майно.

Однак, із наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що станом на день виключення позивача зі списків особового складу, відповідач не провів ОСОБА_1 виплату компенсації за неотримане речове майно.

Факт невиплати позивачу компенсації за неотримане речове майно не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву, разом з тим, на стр. 3 відзиву, останній здійснив перелік сум, що сплачені позивачу, однак, посилання на виплату компенсації за неотримане речове майно у даному переліку відсутнє.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про протиправну бездіяльність військової частини А3821 щодо невиплати грошової компенсації за невикористане речове майно ОСОБА_1 , відтак, вимога про зобов`язання відповідача виплатити грошову компенсацію вартості за неотримане майно у сумі 4 859,00 грн підлягає задоволенню.

У позовній заяві позивач вказує, що при здійсненні розрахунку при звільненні у вересні 2019 року йому фактично не виплачено 31 047,27 грн, проте у довідці про доходи від 02.12.2019 № 1986 зазначено про виплату цих коштів.

Із матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до довідки військової частини А3821 Міністерства оборони України від 02.12.2019 № 1986, ОСОБА_1 за вересень 2019 року сплачено заробітної плати в сумі 58 142,42 грн (а.с. 20).

Відповідно до виписки з АТ КБ «ПриватБанк» від 30.07.2020, ОСОБА_1 фактично сплачено заробітної плати (а.с. 24):

- у вересні 2019 року в сумі 27 767,02 грн;

- у жовтні 2019 року в сумі 30 572,16 грн., у т.ч. індексація 196,83 грн.

Разом за вересень-жовтень 2019 року - 58 339,18 грн.

З урахуванням викладеного, суд висновує про необґрунтованість позовної вимоги щодо невиплати відповідачем ОСОБА_1 частини грошового забезпечення в сумі 31 047,27 грн, а відтак, дана вимога задоволенню не підлягає.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення.

У позовній заяві позивачем зазначено, що його виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення 29.09.2020, тоді як грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, як учаснику бойових дій, за відповідні роки та грошової компенсації не було проведено. Відтак, позивач вважає за необхідне стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по дату прийняття судом рішення.

З огляду на викладене, суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Норми спеціального законодавства не містять норми щодо порядку та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби. Тому, для вирішення спору врахував правову позицію Верховного Суду у постанові від 18.12.2018 (справа №820/4619/16), яка відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню судами нижчих інстанцій.

Верховний Суд вказав, що за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Для вирішення спору суд врахував висновок Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі №810/1543/17.

Верховний Суд у цьому рішенні вказав, що за такого правового врегулювання, передбаченого частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України. При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 вказано, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

За таких обставин ВС у згаданому рішення зазначив, що за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, доводи позивача про наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставними.

З огляду на викладене, суд вважає, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин, суд, за правилами встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають до часткового задоволення.

Судові витрати розподіляються відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України. Судовий збір належить компенсувати за рахунок коштів, передбачених бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст 2, 5, 6, 14, 77, 139, 241-246, 255, 271, 272, 287, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) до Військової частини А3821 (67625, Одеська обл., Біляївський р-н, с. Дачне, ідентифікаційний код 26621343) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані 42 календарних дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019.

Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 31.12.2018.

Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу компенсації за недоотримане речове майно в сумі 4859,00 грн.

Зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 42 календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019.

Зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.09.2016 по 31.12.2018.

Зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за недоотримане речове майно в сумі 4859,00 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Судовий збір належить відшкодувати за рахунок коштів, передбачених бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Кульчицький