Рішення № 93083735, 16.11.2020, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

264/3739/19

2/264/54/2020

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" листопада 2020 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області в складі:

головуючого судді Мирошниченка Ю.М.;

за участю секретаря Прилепо Ю.О.;

позивачки ОСОБА_1 ;

представника позивача ОСОБА_2 ;

відповідачки ОСОБА_3 ;

представника відповідачки ОСОБА_4 ;

третьої особи ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 (третя особа ОСОБА_5 ) про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання договорів дарування недійсними та припинення права на частку у спільному майні,

ВСТАНОВИВ:

1. Позиції сторін.

Позивачка звернулася до суду з цим позовом у червні 2019 року. На обґрунтування заявлених вимог позивачка вказувала, що у 1955 році уклала шлюб з ОСОБА_7 та стала проживати в будинку його батьків за адресою: АДРЕСА_1 . Після смерті батьків будинок, у ремонт та добудову якого вони з чоловіком спільними зусиллями вкладали власні кошти, став їх спільною сумісною власністю. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, що складалась із зазначеного будинку. На підставі заповіту державним нотаріусом видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом: по 5/12 часток будинку донькам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ; на 1/6 частку позивачці. Вважає, що нотаріусом не перевірено чи було заповідане майно спільною сумісною власністю подружжя, а тому невірно визначено спадкову масу. Наполягала на неможливості спільного користування спірним майном з огляду на вкрай неприязні стосунки, що склалися між сторонами. Просила: визнати за нею право власності на частку в спільному майні подружжя, а саме на 1/2 частку у праві власності на спірний будинок; визнати частково недійсними свідоцтва про право на спадщину, які видані їй та ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ; припинити право власності ОСОБА_6 на 1/6 частину будинку з грошовою компенсації її вартості. Також вимагає визнати недійсними договори дарування частини житлового будинку та земельної ділянки, за яким ОСОБА_6 подарувала свою частку спірного майна доньці ОСОБА_3 , посилаючись на те, що правочини є фіктивними як такі, що мали на меті виведення майна з власності відповідачки у зв`язку з розглядом даної справи.

Третя особа на стороні позивачки, якою є ОСОБА_5 , вимоги матері підтримала та просила їх задовольнити.

Відповідачки позов не визнали, стверджуючи, що ОСОБА_8 на законних підставах володіє відповідною подарованою їй матір`ю часткою спірного будинку. Просили застосувати строк позовної давності.

2. Факти.

Відповідно до даних, які містяться в інвентаризаційній справі на будинок АДРЕСА_1 , в 1946 році ОСОБА_9 , котрий був власником земельної ділянки за вказаною адресою, заклав фундамент будинку та продав його ОСОБА_10 (батьку померлого чоловіка позивачки). Останній у 1949 році закінчив будівництво будинку, що складався з трьох кімнат, кухні, сіней, літньої кухні та сараю.

ОСОБА_11 16.04.1955 року уклала шлюб з ОСОБА_7 та змінила прізвище на ОСОБА_12 (а.с.8).

У 1961 році ОСОБА_10 видано свідоцтво про право власності на домоволодіння.

НОМЕР_1 році ОСОБА_7 самочинно збудував прибудову до вказаного будинку площею 65 кв.м.

Після смерті ОСОБА_10 1/2 частинку будинку отримує у спадщину його дружина ОСОБА_13 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 1973 року. Інша 1/2 частина будинку належить їй на підставі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 її син ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом набуває право на спадкове майно та стає власником жилого будинку та жилої прибудови, житловою площею 66,2 кв.м., з належними надвірними побудовами: вбиральня, замощення, паркан, розташоване в АДРЕСА_2 .

Висновком про реєстрацію домоволодіння АДРЕСА_2 від 18.11.2002 року встановлено, що жила прибудова А1-1 збудована самовільно в 1969 році, складається з трьох жилих кімнат, коридору, санвузла. Також самовільно збудовані сарай літ. В, Д. Документи направлені до Іллічівської райадміністрації для вирішення питання щодо введення домоволодіння в експлуатацію та видачі свідоцтва про право власності.

У 2002 році зазначене домоволодіння прийнято до експлуатації.

У 2003 році ОСОБА_7 отримав свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_2 замість свідоцтва про право на спадщину.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.9).

Державним нотаріусом Третьої маріупольської нотаріальної контори 30.10.2013 року ОСОБА_5 видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яка складається з 5/12 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0527 га. На земельній ділянці розташовано: саман, 1/2 цегли будинок літ А-1, житловою площею 28,5 кв..; з бруса, 1/2 цегли житлова прибудова літ. А 1-1, житловою площею 37,7 кв.м; усього загальною площею 108,8 кв.м, житловою площею 66,2 кв.м; вбиральня літ. Г-1; сарай літ.-1; сарай літ. В-1; погріб літ. З/п; гараж літ. Ж-1; мощення літ. І; огорожа літ .2, 3 (а.с.15).

29.11.2017 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_5 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 , що належала дарувальниці на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого в 2013 році (а.с.17).

Відповідно до акту Маріупольського бюро технічної інвентаризації від 07.05.2018 року ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 30.10.2013 року та договору дарування від 29.11.2017 року набула право на частину житлового будинку, що в ідеальних частках складає 58/100 домоволодіння. ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 30.10.2013 року володіє 42/100 частками домоволодіння (а.с.58).

14 березня 2019 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_3 5/12 частин земельної ділянки площею 0,0527 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.59). Того ж дня між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 5/12 частин розташованого на ній житлового будинку з усіма надвірними та господарськими прибудовами (а.с. 60). Наразі у вказаному будинку зареєстрована донька ОСОБА_3 – неповнолітня ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.71, 72).

3. Процедура.

Відповідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених невизнаних, або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 2 статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи.

Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

4. Право.

Статтею 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

За правилами статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Згідно з частинами 1, 3, 5 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною 1 статті 1241 ЦК України передбачено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Верховний Суд у постановах від 30 січня 2018 року у справі № 391/375/15 (провадження № 61-730св18), від 15 травня 2019 року у справі № 521-2464/17 (провадження № 61-48684св18), від 24 грудня 2019 року у справі № 136/1892/16 (провадження № 61-36137) зробив висновок про можливість визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину у разі, якщо буде встановлено, що спадкоємець за цим свідоцтвом не має права на спадкування частки майна, яке зазначене у свідоцтві.

Як убачається із роз`яснень, викладених у п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Розглядаючи спори, пов`язані зі спадкуванням частки в праві спільної сумісної власності, необхідно звертати увагу на те, що згідно зі статтею 368 ЦК спільною сумісною власністю є не лише майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом, а й майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 N 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Відповідно до вимог статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року (далі – КпШС) (закон, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 24 КпШС було визначено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно зі ст. 25 КпШС, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічні за змістом норми містить і Сімейний кодекс України, що набрав чинність 01.01.2004 року (ст. 62).

Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України N 7 від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» роз`яснено судам, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка одного з подружжя, якому він належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівності часток подружжя в спільній сумісній власності з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Статтею 71 Закону України «Про нотаріат» (у редакції станом на день видачі позивачці свідоцтва про право на спадщину) визначено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна. На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності. Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з них видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому Наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.

Відповідно до п. 1.1 глави 11 Порядку у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з подальшим повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Статтею 257 ЦК визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК).

Частинами 2, 3, 4 статті 267 ЦК передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

5. Висновки суду.

Зміст позовних вимог у цій справі передбачає необхідність з`ясування таких основних питань:

1) Чи дотримано позивачкою строк позовної давності?

2) Чи є спірний будинок об`єктом спільної сумісної власності позивачки та її померлого чоловіка?

3) Чи дотримано нотаріусом порядку видачі свідоцтв про право на спадщину?

5.1. Щодо строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Як зазначалось, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У справі, яка розглядається, сторонами не заперечується те, що позивачка після отримання чоловіком свідоцтва про право власності на спірний будинок (2003р.) питання про визнання за нею права власності на частину спільного майна подружжя не ставила. Після його смерті (2007р.) до нотаріуса з письмовою заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в їх спільному майні також не зверталась. У 2013 році отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, розмір своєї частки у спадковому майні не оспорювала, а згодом (2017р.) передала її у власність ОСОБА_5 .

За таких обставин суд вважає таким, що не відповідає дійсним обставинами справи твердження позивачки щодо того, що про порушення майнового права вона дізналась у 2017 році при передачі своєї частини будинку в дар ОСОБА_15 .

То ж позивачка щонайменше у 2013 році (після отримання свідоцтва про право на спадину) дізналася про порушення свого права, проте до суду звернулась лише в 2019 році й таким чином пропустила строк позовної давності, доказів на підтвердження поважності причин такого пропуску суду не надала, неможливість раніше дізнатися про порушення свого цивільного права не довела, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Водночас суд виходить з розуміння того, що за змістом норм статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Ці положення не дозволяють при вирішенні даного спору обмежитися констатацією спливу строку позовної давності й вимагають відповіді на наступні питання.

5.2. Щодо спільної сумісної власності позивачки та її померлого чоловіка на спірний будинок.

Отже, відповідно до норм цивільного законодавства спільною сумісною власністю подружжя вважається нажите подружжям за час шлюбу майно.

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, оскільки необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити й у співмірності з одиницями тенденцій загального подорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Добудова житла без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

Виходячи з наведеного, елементами предмета доказування у справах про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя є: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) шляхи та способи такого збільшення (грошовими коштами або трудовими затратами тощо).

Позивачка у цій справі всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України не надала доказів на підтвердження зазначених обставин.

З матеріалів справи вбачається та визнається сторонами, що позивачка в 1955 році уклала шлюб і з того часу мешкала в будинку батьків чоловіка, який у 1969 році самочинно збудував прибудову до нього площею 65 кв. м, в 1981 році після смерті матері успадкував право власності на будинок, а в 2003 році здав в експлуатацію самочинно споруджені будівлі та отримав свідоцтво про право власності на жилий будинок та жилу прибудову з належними надвірними побудовами.

Наведені обставини та надані позивачкою докази не дозволяють об`єктивно оцінити істотність збільшення вартості спірного майна внаслідок її особистих чи спільних з чоловіком трудових або грошових затрат на розбудови садиби, що відбулася, до того ж, задовго до набуття чоловіком позивачки права власності на неї. Необхідні дані для порівняння вартості будинку до та після його поліпшення в матеріалах справи відсутні, а пояснень свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про те, що позивачка разом з чоловіком працювали над покращенням будинку, що належав матері останнього, внаслідок збільшення його площі, явно недостатньо для висновку про створення нового об`єкта нерухомості, в якому «розчинився» будинок, успадкований в подальшому чоловіком позивачки, в результаті його капітального переобладнання.

У випадку доведеної наявності понесених з боку іншого подружжя затрат, які не є істотними, цей з подружжя — не власник може вимагати грошової компенсації понесених затрат. Проте й щодо цього позивачкою жодних доказів не надано та відповідної вимоги на заявлено.

5.3. Щодо порядку видачі свідоцтв про право на спадщину.

Аналіз положень Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дає підстави для висновку, що, подаючи заяву про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні, другий з подружжя заявляє про те, що зареєстроване за спадкодавцем майно має статус спільного майна подружжя і належить їм у рівних частках. Звернення до нотаріуса із відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов`язком другого з подружжя. Неподання такої заяви слід розцінити як визнання іншим з подружжя належності майна особисто спадкодавцю, так як набуття майна у період шлюбу не виключає можливість віднесення такого майна до роздільного майна подружжя.

Після смерті одного з подружжя відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майном, не входить до складу спадщини. Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. У разі, якщо майно, яке зареєстроване за спадкодавцем, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, той з подружжя, хто є живим, може подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Неподання такої заяви не змінює правового режиму майна, яке входить до складу спадщини. Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого як його особистого майна.

Сторонами не заперечується, що після смерті чоловіка та відкриття спадщини позивачка не звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні, не заявила про віднесення житлового будинку з надвірними будівлями до спільного майна подружжя та про належність їй 1/2 його частки, тому спірний будинок увійшов до складу спадщини у цілому.

При цьому відповідачі виконали всі необхідні юридичні процедури, згідно з якими отримали свідоцтва про право на спадщину, тривалий час на законних підставах володіли часткою у спірному майні, позбавлення якої було б несправедливим та суперечило б верховенству права, складовою якого є принцип правової визначеності, що передбачає право громадян мати можливість упевнено передбачати правові наслідки вчинюваних ними дій.

5.4. Щодо решти позовних вимог.

Інші, заявлені позивачкою вимоги – щодо визнання правочинів недійсними, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та припинення права на частку у спільному майні є похідними від вимоги про визнання права спільної сумісної власності позивачки та її померлого чоловіка на спірний будинок і визнаються судом необґрунтованими внаслідок недоведеності основної (первинної) вимоги.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 81, 263-265 ЦПК України, ст. ст.12, 13, 256-257, 261, 267, 328, 1216-1217, 1233-1234, 1241, 1268, 1241, 1301 ЦК України, ст.ст. 22, 24, 24 КпШС , суд –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 (третя особа ОСОБА_5 ) про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання договорів дарування недійсними та припинення права на частку у спільному майні відмовити.

Грошові кошти в сумі 106000 грн., внесені на депозитний рахунок суду UA828201720355259003000011792, код банку отримувача 26288796, отримувач Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ (квитанція № 27169486 від 24.06.2020 року) повернути ОСОБА_5 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Донецького апеляційного суду.

Повне судове рішення буде складено 26 листопада 2020 року.

Суддя: Ю. М. Мирошниченко