Рішення № 93074616, 16.11.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 листопада 2020 року № 520/8294/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Бабаєва А.І.,

за участі:

секретаря судового засідання Муравської І.Ю.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Марцонь Д.Г.,

представника відповідача та третьої особи Вишневського О.В.,

перекладача Цололо В.В.,

свідка ОСОБА_2 ,

свідка ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

30.06.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України , третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 15 червня 2020 року №218-20;

- зобов`язати Державну міграційну службу України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 15 червня 2020 року №218-20, на думку позивача, підлягає скасуванню.

Відповідач, Державна міграційна служба України, надала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства.

Третя особа, Головне управління Державної Міграційної служби України в Харківській області, правом на подання пояснень на позовну заяву не скористалось.

В судове засідання позивач та представник позивача прибули, позовну заяву підтримали та просили її задовольнити.

В судове засідання представник відповідача та третьої особи прибув, проти позовної заяви заперечував та просив відмовити в її задоволенні.

Суд, заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача та третьої особи, свідків, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 20.08.2019 року громадянин Республіки Гана ОСОБА_1 звернувся з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної Міграційної служби України в Харківській області, аргументуючи своє звернення тим, що заявнику загрожує небезпека в разі повернення до країни походження.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 .

Державною міграційною службою України прийнято рішення №218-20 від 15.06.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 .

Відмову було вмотивовано відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області складено повідомлення №65 від 22.06.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №218-20 від 15.06.2020 року.

Позивач, вважаючи, що відповідачем прийнято протиправне рішення, звернувся з даним позовом до суду.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Судом встановлено, що станом на час подання 20.08.2019 заяви-анкети до ГУ ДМС в Харківській області позивач перебував на території України, було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК 126362 від 14.08.2019 та притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі Постанови про накладення адміністративного стягнення ПН МХК 126362 від 14.08.2019.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

В ході розгляду справи, протокольною ухвалою суду долучено відзив на позовну заяву та повернуто відповідачу особову справу іншої особи, а не позивача. В подальшому, протокольною ухвалою суду у відповідача витребувано копію особової справи позивача. Також, протокольною ухвалою суду долучено до матеріалів даної справи особову справу позивача №2019 КН 0112.

Так, особова справа позивача №2019 КН 0112 зокрема містить заяву-анкету позивача від 20.08.2019 року та протоколи співбесіди.

На співбесіді заявник на питання - «З якої підстави Ви подали документи на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту», зазначив - «...У мене дідусь ОСОБА_6 , був королем в селі в Гуму-Акрама (батько мого тата). Він помер, і треба було призначити нового короля. І тепер як би сімейні війни йдуть за місце короля. Один після призначення теж помер, це був син брата мого батька - ОСОБА_7 . Потім прийшов ОСОБА_8 - кузен. У нас велика родина. Зараз нікого немає. Зараз можуть взяти на престол будь-якого, і мене в теж...».

Також, під час співбесіди заявник на питання - «...Так зараз можуть взяти будь-якого, не саме Вас?», зазначив - «Так можуть зараз будь-кого. У нас велика сім`я, і просто сім`я може вирішити, що кожен може стати королем». На питання - «Ваша сім`я вирішила, що Ви станете королем?» заявник зазначив - «Ні, такого рішення не було. Сім`я велика, і ніхто не слухає іншого». На питання - «Так Ви боїтеся, що станете королем?» заявник зазначив - «Я не знаю ситуацію, яка зараз там. Так як люди часто вмирають, можуть просто прийти і сказати, що я повинен бути королем, а раптом і я теж помру...».

Тобто, з вищесказаного заявником у ході співбесіди випливає, що заявника ніхто не змушує стати королем. При цьому, немає підстав вважати, що позивач буде задіяний в сімейній боротьбі.

Отже, зазначене побоювання ОСОБА_1 в заяві-анкеті не є неминучою загрозою життю та безпеці у разі повернення позивача до Республіки Гана.

Крім того, в судовому засіданні було допитано свідків, свідчення яких зводилось до викладу інформації щодо обставин, які зазначені вище позивачем, отриманої від третіх осіб, а не інформації, що була сприйнята свідками особисто.

За таких обставин, пояснення свідків не можуть свідчити про те, що існує реальна загроза життю та безпеці позивача у разі повернення до Республіки Гана.

Також, під час співбесіди заявник на питання - «Чи доводилося вам бути причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов`язане з вашою національністю, політичною діяльністю або релігійною приналежністю в Республіці Гана?» зазначив - «Ні, такого ніколи не було. І до жодної партії не належу...».

Крім того, у ході співбесіди заявник на питання - «...Чи є ще причини, за якими Ви звернулися за статусом?» зазначив, що - «Ще була ситуація, коли я навчався в університеті в Україні, мене відрахували, і забрали документи, тому я і звернувся сюди щоб отримати документи, і відновитися на навчанні, і закінчити її щоб отримати диплом».

При цьому, заявником на співбесіді вказано - «Зараз я нічого не можу зробити в Україні, навіть відкрити банківський рахунок, і знайти нормальну роботу, при призначенні інтерв`ю на роботу і мені нема чого показати, тому я прошу розглянути мою заяву щоб отримати вже нормальні документи, і вирішувати свої питання, такі як: навчання, банківський рахунок і робота. Якщо я знайду роботу, я зможу накопичити грошей і заплатити за навчання...».

Позивач у ході співбесіди вказав «...Так. Я зараз навчаюсь на останньому курсі. Тільки я отримав від Вас довідку по заяві за захистом, я зміг повернутися на навчання і тепер я закриваю останній рік навчання...».

За таких обставин, причиною звернення ОСОБА_1 до міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не є потреба в захисті, а позивач звернувся із вказаною заявою для вирішення питання навчання, відкриття банківського рахунку і роботи.

Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС України факти про країну походження позивача, суд не знаходить підстав, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 року по справі № 826/4078/16.

Відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року.

Таким чином, було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Республіки Гана ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, суд вважає, що у спірних правовідносинах відповідачем не порушено прав позивача, протилежного судовим розглядом не встановлено, а позивачем не доведено.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що позивач не довів обставин, які б свідчили про порушення його прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, то у суду відсутні підстави для задоволення позову.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст.255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, буд. 9), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул. Римарська, буд. 24) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Бабаєв А.І.

Повний текст рішення складено 25.11.2020 року.