Рішення № 93022695, 13.11.2020, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/2179/20

Провадження № 2/206/716/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2020 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.

позивачів ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2

представника позивачів ОСОБА_3

представника відповідача-2 Угольнікової А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання, -

І. Стислий виклад позиції позивачів, їх представника та представника відповідача.

Позовні вимоги, з урахуванням уточнень обґрунтовані тим, що позивачі є власниками квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Крім позивачів, в даній квартирі зареєстрований відповідач-1 з 01.12.2000. Фактично він жодного дня не проживав за даною адресою. Вже багато років він разом зі своєю дружиною проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Після смерті батька між сторонами було укладено договір про поділ спадкового майна від 01.03.2018, згідно якого у власність відповідача-1 перейшла квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , а позивачу-1 частина квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Так, відповідач-1 давно обіцяв виписатися з квартири, але жодних дій з цього приводу не вчиняє, а фактично позивачі сплачують комунальні послуги по кількості зареєстрованих осіб в квартирі, що впливає на їх сімейний бюджет, а тому це порушує їх право власності. В зв`язку із чим, позивачі просили визнати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язати Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового приміщення (квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 1-3, 35-39).

Не погоджуючись із позовними вимогами, представник відповідача-2 подав до суду відзив, в якому зазначив, що вимоги позивачів є необґрунтованими та передчасними, оскільки позивачами не здійснено жодної дії, визначеної п. 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207, тому наразі немає ніяких підстав для задоволення позовних вимог (а.с. 59-63).

Позивачі подали відповідь на відзив, в якій зазначили, що матеріалами справи підтверджено, що відповідач-1 багато років не проживає в квартирі, має у своїй власності інше нерухоме майно, а тому вимоги позивачів відповідають судовій практиці та законодавству і є всі підстави для їх задоволення, а вимоги щодо зняття з реєстрації є похідними від визнання особи такою, що втратила право користування, а тому також підлягають задоволенню (а.с. 70-72).

Позивач ОСОБА_2 у судовому засідання позов підтримала, просила позов задовольнити, зазначила, що у власності відповідача є трикімнатна квартира, але він там не зареєстрований, проживає у квартирі дружини.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засідання позов підтримала, просила позов задовольнити.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.

Представник відповідача-2 Угольнікова А.С. в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог, вважала вимоги передчасними.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

19.05.2020 до суду надійшла дана позовна заява, яка ухвалою судді від 21.05.2020 була залишена без руху (а.с. 1-3, 21).

09.06.2020 позивачами подано до суду заява на виконання ухвали судді разом з уточненою позовною заявою та додатками (а.с. 24-40).

20.07.2020 відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання на 20.08.2020 (а.с. 42).

20.08.2020 відповідач ОСОБА_5 подав до суду заяву про перенесення судового засідання (а.с. 45).

20.08.2020 судом задоволено клопотання відповідача-1 та відкладено судове засідання на 31.08.2020 (а.с. 49-50).

31.08.2020 судом відкладено підготовче судове засідання на 22.09.2020 та встановлено строки для подання відповіді на відзив та заперечень (а.с. 55-56).

07.09.2020 засобами поштового зв`язку від представника відповідача-2 до суду надійшов відзив (а.с. 59-63).

14.09.2020 до суду від позивачів надійшла відповідь на відзив (а.с. 70-72).

22.09.2020 судом задоволено заяву про виклик свідків, закінчено підготовчі дії, закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 13.10.2020 (а.с. 74-75).

13.10.2020 судом заслухано вступні слова позивачів та представника відповідача-2, допитано свідка ОСОБА_6 , досліджено письмові докази та оголошено перерву в судовому засіданні до 28.10.2020 для виклику свідка (а.с. 80-81).

28.10.2020 судом оголошено перерву в судовому засіданні до 13.11.2020 для забезпечення явки свідка (а.с. 87-88).

13.11.2020 від позивачів надійшла заява про виклик свідків (а.с. 91-92).

13.11.2020 судом задоволено заяву позивачів про виклик свідків, допитано свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , долучено до матеріалів справи документи (а.с. 102-103).

13.11.2020 проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Відповідно до даних картотеки з питань реєстрації фізичних осіб, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 16.11.1981 року, знятий з реєстраційного обліку 22.05.2017 у зв`язку зі смертю ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ). Склад сім`ї на момент смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) - 4 особи: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 16.11.1981; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровний з 01.12.2000; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована з 25.11.1993; ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрована з 19.10.2004, що підтверджується копією відповіді Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР від 13.11.2017 (а.с. 10).

Як вбачається з копії довідки № 2209 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 03.06.2020, за адресою: АДРЕСА_1 до складу сім`ї/зареєстрованих входять: ОСОБА_9 (батько позивача-1), ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 16.11.1981 року, знятий з реєстраційного обліку 22.05.2017 у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_2 (позивач-2, співвласниця), ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 16.11.1981; ОСОБА_5 (брат позивача-1), ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровний з 01.12.2000; ОСОБА_1 (позивач-1, співвласниця), ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована з 25.11.1993; ОСОБА_11 (донька позивача-1), ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрована з 19.10.2004 (а.с. 40).

Згідно копії договору про поділ спадкового майна, сторони домовилися про поділ спадкового майна після смерті ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за яким у власність ОСОБА_5 переходить 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , у власність ОСОБА_2 переходить вклад у сумі 4000 грн., що знаходиться на рухунку № НОМЕР_1 , відкритому у ПАТ КБ «Приватбанк» 07.03.2017 та вклад у розмірі 307,54 грн., що знаходиться на картковому рахунку № НОМЕР_2 , відкритому у ПАТ КБ «Приватбанк» 09.11.2016, у власність ОСОБА_1 переходить 1/3 частина квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивача-1 та чоловік позивача-2 ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (а.с. 13).

ОСОБА_1 належить на праві власності 1/3 частина квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом НМХ 889058 та копією Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 115806699 від 01.03.2018 (а.с. 14, 15).

Згідно копії акту про не проживання особи за місце реєстрації від 20.04.2020, підписаного ОСОБА_12 та ОСОБА_6 , за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 2000 року фактично не проживає ОСОБА_5 (а.с. 16).

Згідно копії акту обстеження домогосподарства від 20.04.2020, підписано ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , підписи яких підтверджено директором КП «ЖХ Самарського района» ДГС ОСОБА_13 , за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 2000 року та по теперішній час фактично не проживає ОСОБА_5 (а.с. 18).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 230111660 від 28.10.2020 та копії технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_3 , ОСОБА_5 є власником 2/3 частин квартири за адресою: АДРЕСА_3 , підставою виникнення права власності є свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер: 1-278, виданий 01.03.2018 Восьмої ДДНК (а.с. 97-98, 99).

Також, у судовому засіданні було допитано свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Свідок ОСОБА_6 під час допиту у судовому засіданні показала суду, що вона є сусідкою позивачів, відповідач вже більше 10 років не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Свідок ОСОБА_7 під час допиту у судовому засіданні показала суду, що вона сусідка позивачів, відповідача не бачила дуже давно, обставини, викладені в акті підтвердила.

Свідок ОСОБА_8 під час допиту у судовому засіданні показала суду, що вона є сусідкою позивачів, відповідача за місцем його реєстрації не бачила жодного разу.

Таким чином, судом встановлено, що за адресою реєстрації місця проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 відповідач не мешкає, у вказаній квартирі відсутні його особисті речі та майно, участі у матеріальних витратах по утриманню квартири та сплаті комунальних платежів він не приймає.

ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Дані правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Житловим кодексом України та Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Стаття 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки само по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно ч. ч. 1, 2, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Так, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у своїй постанові від 16.11.2016 по справі № 6-709цс16.

Згідно п. 34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням, відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71. 72, 116, 156 ЖК України; стаття 405 ЦК України), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Таким чином, фактично реєстрація являє собою лише фіксацію фактичного місця проживання особи.

Окрім цього, судом встановлено, що відповідачу належать на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У своїй постанові від 04.07.2018 по справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Відтак, з огляду на вищевикладене, керуючись принципом пропорційності, з огляду на наявність у відповідача на праві власності квартири та на створення відповідачем перешкод позивачам в вільному користуванні, володінні та розпорядженні власним нерухомим майном, суд вважає, що вимога позивачів щодо визнання відповідача ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 підлягає задоволенню.

З приводу вимог позивачів про зобов`язання Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового приміщення (квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , то слід зазначити таке.

Частиною 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Вищий адміністративний суд України у своїй постанові від 14.04.2016 у справі № 751/2876/14 зазначив, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. За таких обставин дії відповідача щодо зняття позивача з реєстрації місця проживання, які здійснювалися за заявою власника житла без рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою, чи оголошення її померлою є неправомірними.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 01.03.2016р. (справа № 21-5446а15) та від 30.06.2015р. (справа № 21-1438а15).

В той же час, на підтвердження обставин викладених у позовній заяві, щодо обов`язку відповідача-1знятися з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , позивачем жодного допустимого та належного доказу надано не було.

Окрім цього, суд звертає увагу, що матеріали даної цивільної справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про наявність відмови відповідного органу у знятті з реєстрації відповідача-1 за адресою: АДРЕСА_1 , що також було б підставою для оскарження рішення суб`єкта владних повноважень в порядку КАС України, відтак заявлення такої вимоги позивачами суд вважає передчасним та неправомірним, а вимогу такою, що не підлягає задоволенню.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачами щодо даної позовної вимоги про зобов`язання Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового приміщення (квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 обрано не вірний спосіб захисту.

Так, відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, на думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 по справі № 917/1739/17.

Статтею 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено повноваження органів реєстрації та державних органів у сфері реєстрації фізичних осіб. Так, орган реєстрації серед інших здійснює: реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

В той же час, як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005, розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв`язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об`єднаннями тощо.

Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).

Зміст наведених правових норм і рішень Конституційного Суду України у їх системному зв`язку дає суду підстави для висновку, що жодним іншим органом або посадовою, службовою особою, окрім виключно органу реєстрації, не можуть здійснюватись повноваження і прийматись рішення, які згідно Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»належать до компетенції органу реєстрації, в тому числі і судами, які не відносяться до законодавчої або виконавчої влади.

З огляду на положення Конституції України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ЦК Українита ЦПК України щодо компетенції суду загальної юрисдикції, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до обґрунтованого висновку, що в задоволенні позовних вимог про зобов`язання Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового приміщення (квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 необхідно відмовити.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Також, відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, судом встановлено, що відповідач-1 дійсно не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , тобто за місцем реєстрації, відсутня домовленість між позивачами та відповідачем-1щодо строків відсутності, відповідач-1 не приймає участі у витратах по утриманню квартири, проведенню ремонту та сплаті комунальних послуг, з заявами про усунення перешкод в користуванні житловою площею відповідач-1 не звертався, тому його слід визнати таким, що втратив право користування даним житловим приміщенням, що є підставою для зняття його з реєстрації за даною адресою.

Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, вислухавши доводи та пояснення позивачів, представника позивачів, представника відповідача-2, допитавши свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , з урахуванням практики ЄСПЛ щодо застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 необхідно стягнути судовий збір у розмірі 840,80 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 150, 156 ЖК України, ст.ст. 15, 16, 317, 319, 321, 328, 383, 386, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ), ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до ОСОБА_5 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ), Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Старокозацька, буд. 58, ЄДРПОУ 40392181) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 23.11.2020.

Головуючий суддя: К.С. Маштак