Рішення № 93006658, 28.10.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2020 року Справа № 804/395/16 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Кучми К.С.

при секретарі судового засідання - Ткаченко Ю.А.

за участю:

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Трубіцина Д.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року позивач звернувся з позовом до Прокуратури Дніпропетровської області, в якому просив

- визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015 року про звільнення з 14 грудня 2015 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру»);

- поновити ОСОБА_1 на публічній службі в органах прокуратури Дніпропетровської області відповідно до рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з виплатою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 14.12.2015 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- відповідно до ч.1 ст.256 КАС України звернути постанову суду до негайного виконання в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць.

Позов обґрунтовано тим, що Прокурором Дніпропетровської області прийнято наказ №2242к від 14.12.2015 року про звільнення з 14.12.2015 року ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням. Позивач вважає своє звільнення протиправним, оскільки цією ж датою, 14.12.2015 року, за тим же номером (№2242к) на офіційну електронну адресу Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 (200@prk.dp.ua) надійшов наказ прокурора Дніпропетровської області про призначення з 15.12.2015 року ОСОБА_1 прокурором Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, звільнивши його з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області. Зазначав, що таке призначення було цілком логічне, оскільки відбувалося на підставі його заяви та рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури. Натомість, у дійсності його було звільнено з прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області та не призначено на посаду в Дніпропетровську місцеву прокуратури №3. Крім того зазначав, що про наказ про звільнення (від 14.12.2015 року) йому було повідомлено лише 18.12.2015 року, тому весь час він продовжував працювати та виконувати свої обов`язки, що підтверджується рішеннями судів, в засідання яких він брав участь.

Відповідач пред`явлений позов не визнав, подав на нього письмові заперечення, в яких, з урахуванням додаткових пояснень, просив повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що оскаржуваний наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015 р. про звільнення позивача з займаної посади є правомірним та виданим згідно з вимогами чинного законодавства на підставі заяви ОСОБА_1 про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням з 14.12.2015 р., яка цієї ж дати була передана до відділу роботи з кадрами прокуратури Дніпропетровської області з резолюцією прокурора Дніпропетровської області. Наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 за №2242к від 14.12.2015 р. у книзі обліку наказів не реєструвався. Відповідач також зазначав, що позовна вимога про поновлення ОСОБА_1 саме на посаді прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 не підлягає задоволення, окрім вищевказаних підстав, також з тієї підстави, що на час звільнення позивач ніколи не працював у Дніпропетровській місцевій прокуратурі №3 і до відділу роботи з кадрами щодо видачі нового посвідчення на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 у зв`язку із реформуванням органів прокуратури не звертався, а відтак і не може бути поновлений на відповідній посаді. Крім того, відповідач вказував на те, що відповідно до пояснень керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 письмові накази ОСОБА_1 щодо підтримання державного обвинувачення в судах після 14.12.2015 р. ним не видавались і чи приймав позивач участь у будь-яких судових засіданнях або підтримував державне обвинувачення у кримінальних провадженнях після 14.12.2015 р. йому не відомо.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.05.2017 року, яка залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2017 року, в позові відмовлено.

Постановою Верховного суду від 23.07.2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.05.2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2017 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.08.2020 року прийнято до провадження дану адміністративну справу та призначено її до розгляду у судове засідання за правилами загального позовного провадження, без проведення підготовчого засідання, у зв`язку з тим, що справа вже розглядалася раніше.

Протокольною ухвалою суду від 30.09.2020 року було задоволено клопотання відповідача про перейменування сторони та замінено найменування відповідача - прокуратури Дніпропетровської області, на чинне найменування - Дніпропетровська обласна прокуратура.

В судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити повністю, з викладених у ньому підстав та з урахуванням додаткових письмових пояснень по справі. Позивач просив суд стягнути загальну суму невиплаченого заробітку за період з 15.12.2015 року по 31.10.2020 року, який складається з посадового окладу, надбавки за вислугу років та матеріальної допомоги для оздоровлення, що становить: 1 642 051 грн. 63 коп. (а.с.52, 53 том ІІ)

Відповідач під час судового засідання пред`явлені позовні вимоги не визнав, просив суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, з викладених у відзиві підстав та з урахуванням додаткових письмових пояснень.

Представник відповідача зазначив, що хибними є доводи позивача про протиправність його звільнення з урахуванням того, що з моменту написання ним заяви про звільнення від 14.12.2015 року не сплив, передбачений ст.38 КЗпП України, двотижневий строк. Доводи позивача про небажання звільнятись з органів прокуратури спростовуються наявною в матеріалах справи копією заяви від 14.12.2015 року, у якій ОСОБА_1 просить звільнити його саме з органів прокуратури Дніпропетровської області за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України. На підтвердження наміру про звільнення з органів прокуратури, а також обізнаності про існування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у день звільнення, а саме 14.12.2015 р. складено та подано декларацію про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2015 рік. Відповідно до листів від 15.12.2015 р. та 28.12.2015 р. позивач повідомлявся про необхідність з`явитися до відділу роботи з кадрами прокуратури області для отримання трудової книжки. Отже чинним на момент звільнення позивача законодавством було передбачено спеціальний порядок захисту прав працівника у разі порушення з вини роботодавця строків видачі йому трудової книжки. В такому випадку працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу по день фактичної видачі трудової книжки. Таким чином, допущене, на думку позивача, порушення порядку та строків видачі йому трудової книжки, а також виконання позивачем, за його доводами, службових обов`язків в період часу з 14.12.2015 р. по 18.12.2015 р., не свідчать про протиправність наказу про звільнення.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015 р. молодшого радника юстиції ОСОБА_1 було звільнено з 14 грудня 2015 року з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру") на підставі заяви ОСОБА_1 .

Вважаючи наказ про своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.36 КЗпП України підставою припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Згідно з ч.1, ч.2 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

При цьому ст.222 КЗпП України визначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) прокурор звільняється з посади у разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Згідно з п.2 ч.2 ст.51 Закону України "Про прокуратуру" особою, яка в установленому цим Законом порядку приймає рішення про звільнення прокурора з посади, зокрема, є керівник регіональної прокуратури - щодо прокурорів відповідної регіональної прокуратури та прокурорів місцевих прокуратур, які розташовані у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури.

За змістом приписів ст.58 Закону України "Про прокуратуру" прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді. Заява про звільнення з посади за власним бажанням подається особі, уповноваженій цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора. Заява Генерального прокурора України про звільнення за власним бажанням подається Президенту України. Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Так, в силу статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судом також встановлено, що з наказом про звільнення з 14.12.2015 року позивача було ознайомлено лише 18.12.2015 року, при цьому позивач продовжував працювати після звільнення (14.12.2015 року) на займаній посаді, що підтверджується ухвалою Дніпропетровського районного суду від 18.12.2015 року, засідання якого відбулося за участю позивача. (а.с.59 том І)

Матеріали справи не містять будь-яких звернень суб`єкта владних повноважень до правоохоронних органів з метою з`ясування питання про здійснення позивачем обов`язків прокурора у період його звільнення з посади; також матеріали справи не містять будь-яких підтверджень направлення до Дніпропетровського районного суду листів з інформацією про звільнення позивача від виконання повноважень прокурора.

Натомість, матеріали справи дійсно містять копії двох наказів, які датовані однією датою 14.12.2015 року та під одним номером № 2242к. (а.с.15, 16 том І)

Згідно копій цих двох наказів, накази підписані прокурором Дніпропетровської області. При цьому, один наказ вказує на звільнення позивача з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області (а не з органів прокуратури), а другий наказ (під тим же номером та датою) вказує на призначення позивача прокурором Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 з 15.12.2015 року. В цьому наказі також зазначено про встановлення окладу згідно зі штатним розписом; встановлено надбавку за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи в розмірі 70% посадового окладу. Підстава цього наказу безпосередньо зазначена в самому наказі: заява позивача, рейтинговий список кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3.

Отже, існування цих двох наказів не може не викликати сумнів в діях або відповідача або позивача. При цьому, з боку суб`єкта владних повноважень відсутні будь-які звернення до відповідних органів з приводу підробки документу та з`ясування питання існування наказу, який не видавався.

Відповідач зазначає, що наказ про призначення позивача в книзі обліку наказів - не зареєстрований, тому відсутні підстави для висновку про існування взагалі такого наказу.

Так, реєстрацію будь-якого наказу здійснює саме суб`єкт владних повноважень і не може здійснювати позивач. Суть нерівних можливостей особи та суб`єкта владних повноважень розкриває принцип адміністративного судочинства - офіційне з`ясування всіх обставин справи, існування якого пов`язане із завданням адміністративного судочинства розглядати й вирішувати публічно-правовий спір за умови нерівних можливостей особи та суб`єкта владних повноважень (частин 4 і 5 ст.11 КАС України). Отже, реєстрація чи відсутність реєстрації наказу в книзі обліку наказів не є тим беззаперечним доказом, який дозволить переконатися в існуванні одного наказу та відсутності існування іншого наказу.

Звільнення позивача відбулося в період реорганізації органів прокуратури. Суд дійшов висновку, що позивач бажав звільнитися з органів прокуратури, оскільки в своїй заяві зазначив про звільнення з 14.12.2015 року за власним бажанням саме з органів прокуратури (а.с.38 том І).

Натомість, в наказі про звільнення позивача зазначено не про звільнення з органів прокуратури, а про звільнення з прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області. Отже, відповідачем наказ про звільнення особи прийнято не відповідно до заяви позивача та не з`ясовано в повній мірі що саме бажає працівник.

Позивач в судовому засіданні зазначав, що не бажав звільнятися з роботи в прокуратурі, а написав заяву про звільнення оскільки відбувалася реорганізація органів прокуратури та утворювалися нові органи прокуратури, зокрема, Дніпропетровська місцева прокуратура №3, наказ про призначення позивача до якої (Дніпропетровської місцевої прокуратури №3) був датований 14.12.2015 року (а.с.15 том І), що і стало підставою написання позивачем заяви про звільнення з посади де він працював до реорганізації органів прокуратури.

В судовому засіданні та у письмових поясненнях позивач також зазначив, що ним написано заяву від 14 грудня 2015 року на ім`я прокурора Дніпропетровської області, в якій ставилось питання про звільнення з органів прокуратури Дніпропетровської області за власним бажанням з 14.12.2015 відповідно до ст.38 КЗпП України. На заяві міститься резолюція прокурора Дніпропетровської області від 14.12.2015 «До наказу» а сам наказ «про звільнення» не містить фрази звільнити з органів прокуратури, а містить звільнити з посади, що свідчить про призначення на іншу посаду. Сама заява була написана під диктовку працівників прокуратури Дніпропетровської області, саме в останній день існування прокуратури міста Дніпропетровська та інших 8-ми районів міста, з якої звільнялися всі працівники прокуратури міста Дніпропетровська та інших районів, оскільки була проведена реформа органів прокуратури і він як кандидат на посаду «нової прокуратури», який успішно пройшов атестацію до «новоутвореної прокуратури», також писав заяву про призначення його на посаду Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, на підставі якої, та рейтингового списку і був виданий наказ №2242К від 14.12.2015 року. Враховуючи наявність наказу №2242К від 14.12.2015 року «Про призначення ОСОБА_1 » на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, він розпочав свою професійну діяльність на посаді прокурора «новоутвореної» Дніпропетровської місцевої прокуратури №3. В матеріалах справи є докази, які також були визнані Верховним Судом при розгляді його касаційної скарги, а саме наказ про «призначення» з підписом прокурора Дніпропетровської області, а також докази про здійснення позивачем функцій прокурора після 14.12.2015 року, що вказують про призначення його на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 і продовження працювати в цьому органі, не маючи на меті звільнятися з органів прокуратури. Також доказом, визнаний судом, є те, що протиправний наказ про своє звільнення №2242к від 14.12.2015 року він отримав 21.12.2015 року факсимільним зв`язком на службовий телефон - факс (718-14-30) Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, що підтверджується відповідною відміткою факсу на копії вказаного наказу. Тобто наказ про звільнення не був надісланий йому поштовим зв`язком на його домашню адресу, не вручений йому особисто в день звільнення, а саме цей беззаперечний доказ свідчить про те, що 21.12.2015 року ОСОБА_1 перебував саме на робочому місці та на посаді прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3. Ним підтримувалось державне обвинувачення у кримінальних провадженнях в судах. Тобто 17.12.2015 р. і 18.12.2015 р. він мав при собі службове посвідчення і тому брав участь у судових засідання в якості прокурора. Позивач просив суд не враховувати в якості доказів письмові пояснення керівника, на той час, Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 ОСОБА_2 , оскільки вони надані не в судовому засіданні.

За змістом статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Водночас, за змістом частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.72 КАС України).

Суд зазначає, що позивач в період з 15.12.2015 р. по 18.12.2015 р. включно виконував свої посадові обов`язки, в тому числі, з підтримання державного обвинувачення в суді по кримінальним провадженням, що підтверджується наданою Ленінським районним судом м.Дніпропетровська копією журналу судового засідання у кримінальній справі №1-кп/205/414/15 за обвинуваченням ОСОБА_3 у скоєнні кримінального правопорушення за ч.1 ст.204 КК України, а також згідно з наданою Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області копією ухвали у кримінальній справі №175/1548/13-к (провадження №1-кп/175/47/13) за обвинуваченням ОСОБА_4 у скоєнні кримінального правопорушення за ч.2 ст.367 КК України від 18.12.2015 р., відповідно до яких ОСОБА_1 брав участь у цих судових засіданнях у якості прокурора.

Натомість, на переконання суду, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, в порядку ч.2 ст.77 КАС України вказані обставини не спростував та не надав суду належних та допустимих доказів про те, що позивач в період з 14.12.2015 р. по 21.12.2015 р. не виконував своїх посадових обов`язків відповідно до приписів Закону України «Про прокуратуру».

На дану обставину також було вказано судовою колегією в постанові Верховного суду від 23.07.2020 року.

В постанові Верховного суду від 23.07.2020 року також було зазначено, що наказ про своє звільнення позивач отримав лише 21.12.2015 факсимільним зв`язком на службовий телефон-факс Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, що підтверджується відповідною відміткою факсу на копії наказу №2242к про звільнення позивача.

Так, відповідно п.1.12 Положення про порядок ведення Єдиною реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора України № 69 від 17.08.2012 р. (яке діяло в той період) кадрові підрозділи органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства та Державного бюро розслідувань у день підписання наказу про призначення чи звільнення керівника прокуратури, прокурора, керівника органу досудового розслідування та слідчого письмово повідомляють про це осіб, відповідальних за ведення довідників зазначених відомств, для внесення до них змін про реєстраторів. Згідно з п.1.9 зазначеного Положення, реєстраторами Реєстру є - прокурори, у т.ч. керівники прокуратур: керівники органів досудового розслідування; слідчі: органів прокуратури, внутрішніх справ, безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, та органів державного бюро розслідувань (з моменту створення).

Згідно з відповіддю на адвокатський запит, Держатель Єдиного реєстру досудових розслідувань за №32-66 вих-20 від 14.09.2020 року повідомив наступне: що ключовий носій з електронним цифровим підписом ОСОБА_1 було заблоковано 03.12.2015 року о 09:17:03, який у подальшому було розблоковано 14.12.2015 об 11:44:15.

У зв`язку з подальшим звільненням 23.12.2015 о 12.16 до довідника організаційної структури ЄРДР внесено відповідну інформацію (на підставі наказу №315ВІ від 21.12.2015 року), а 23.12.2015 о 12:27:02 було скасовано дію ключа ОСОБА_1 .

Тобто, в позивача, як у реєстратора Єдиного реєстру досудових розслідувань, аж до 23.12.2015 року включно був активований ключ доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Відповідно до додатку до Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII на теперішній час на території Дніпропетровської області функціонують 13 місцевих прокуратур: Дніпродзержинська місцева прокуратура, Дніпропетровська місцева прокуратура № 1, Дніпропетровська місцева прокуратура № 2, Дніпропетровська місцева прокуратура № 3, Дніпропетровська місцева прокуратура № 4, Жовтоводська місцева прокуратура, Криворізька місцева прокуратура № 1, Криворізька місцева прокуратура № 2, Криворізька місцева прокуратура № 3, Нікопольська місцева прокуратура, Новомосковська місцева прокуратура, Павлоградська місцева прокуратура, Синельниківська місцева прокуратура.

Таким чином, суд вважає за можливе визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015 року про звільнення з 14 грудня 2015 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру") та поновити позивача в органах Дніпропетровської обласної прокуратури відповідно до рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області.

Частиною 2 ст.235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до п.2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, відповідачем на вимогу суду, надано довідку щодо середньомісячного та середньоденного заробітку ОСОБА_1 , розраховану відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» та п.п.2, 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100, за два календарні місяці, що передували звільненню позивача із займаної посади.

Як свідчить довідка Дніпропетровської обласної прокуратури, загальна сума заробітної плати за останні два повні місяці проходження служби позивача становить 19424,18 грн., у тому числі 21 днів жовтня 2015 року - 7 854,89 грн. та за 20 днів листопада - 11 569,29 грн. (а.с.47 том ІІ)

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 473,76 грн. (19424,18 грн. / 41 день).

Час вимушеного прогулу позивача у період з 14.12.2015 року по 28.10.2020 року становить 1218 робочих день, а тому стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 577 039,68 грн. (1218 р.д. х 473,76 грн.), (сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів).

Таким чином, слід стягнути з відповідача на користь позивача середньомісячній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.12.2014 року по 28.10.2020 року у розмірі 577 039,68 грн., а у задоволенні решти позовних вимог в цій частині відмовити.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява №63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

В силу ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково з викладених вище підстав.

Відповідно до положень п.п.2, 3 ч.1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

У зв`язку з перебуванням судді - Кучми К.С. на лікарняному з 29.10.2020 року по 10.11.2020 року (включно), повний текст рішення складений 16.11.2020 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250, 371 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015 року про звільнення з 14 грудня 2015 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури м.Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України "Про прокуратуру").

Поновити ОСОБА_1 в органах Дніпропетровської обласної прокуратури відповідно до рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області.

Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури (пр.Дмитра Яворницького, 38, м.Дніпро, 49044, код ЄДРПОУ 02909938) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) середньомісячній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.12.2014 року по 28.10.2020 року у розмірі 577 039,68 грн.

У задоволенні решти позову - відмовити.

Відповідно до п.п.2, 3 ч.1 ст.371 КАС звернути рішення суду до негайного виконання в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст.295 КАС України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено 16.11.2020 року.

Суддя К.С. Кучма