Рішення № 92987232, 13.11.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 листопада 2020 року м. Київ № 640/12753/19

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом Громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Республіки Узбекистану ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області №378 від 19.10.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №102-19 від 20.06.2019 року про відхилення скарги на рішення УДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через релігійні причини, а також систематичного порушення прав людини, залишив країну походження - Республіку Узбекистан та прибив до України і звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із відповідною заявою, чим, на думку позивача, порушив чинне законодавство та міжнародні конвенції, ратифіковані Україною.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.07.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

18.08.2019 року до суду надійшов відзив представника Державної міграційної служби, у якому відповідач зазначив, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні походження через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Складна ситуація, що спостерігається на території Узбекистану в цілому є загальновідомим фактом, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Відповідач зазначив, що історія переслідування позивача, на його думку, є необґрунтованою, цілком вигаданою та надуманою.

16.08.2019 року від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача, у якій позивач вказав, що із твердженнями відповідача не погоджується, оскільки відповідачем не було належним чином проаналізовано інформацію про країну походження позивача та неправомірно поклав тягар доведення на позивача.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 27.09.2018 року звернулася із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

19.10.2018 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області на підставі висновку винесено наказ № 378 про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав скаргу до Державної міграційної служби України.

Рішенням Державної міграційної служби України № 102-19 від 20.06.2019 року скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відхилено.

Незгода позивача із зазначеними рішенням та наказом зумовила її звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01.01.1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач є громадянином Республіки Узбекистан, народилась у місті Коканд 29.12.1999 року. За національністю узбек, сповідує іслам (суніт) неодружений, освіта середня.

Відповідно до наданої позивачем інформації, країну громадянської належності залишив 21.07.2018 року та літаком з Узбекистану потрапив в Російську Федерацію у місто Санкт-Петербург, далі транзитом через Білорусь приїхав до м. Київ в Україну. За отриманням статусу біженця в іншій країні не звертався, мотивуючи це тим, що в України знаходяться його батьки. Водночас, в паспорті позивача стоїть віза Узбекистану про виїзд 20.07.2018 року.

Із заявою про надання статусу біженця позивач звернувся 27.09.2018 року. Причиною звернення за захистом зазначено побоювання зазнати переслідування через релігійні причини, а також систематичного порушення прав людини.

З протоколу співбесіди від 03.10.2018 року позивач зазначив, що він знаходиться у розшуку в Узбекистані, про що йому відомо зі слів батьків. На час виїзду за межі країни походження він за ознаками громадянства, національності, релігії, раси чи політичних поглядів, зі слів позивача, не переслідувався. У протоколі також вказано, що місце знаходження залежить від того, де будуть жити батьки та як буде складатися їх доля.

Суд звертає увагу, що будь-якої інформації щодо переслідувань через релігійні причини позивач не вказав.

Тобто, з викладеного вбачається, що твердження про існування загрози її життю, безпеці чи свободі на батьківщині, наведені у заяві та скарзі є необґрунтованими, носять характер зловживання для легалізації перебування на території України.

Крім того, позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

Суд не бере до уваги посилання позивача на порушення прав громадян в Узбекистані, оскільки у даному випадку не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини у вказаній країні та особистою загрозою цих порушень для її життя.

Крім того, судом встановлено та не заперечується сторонами, що позивач до компетентних органів Російської Федерації для надання статусу біженця не зверталась.

Варто звернути увагу на положення пункту 6 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з яким статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набуття статус біженця перебувала в третій безпечній країні».

У свою чергу, третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту. (частина 22 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Щодо вказаного вище суд також звертає увагу на положення Дублінської угоди: біженець повинен просити про притулок у тій країні, кордон якої перетнув першим.

Таким чином, вищевказане дає підстави зробити висновок, що позивач не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки остання, перебуваючи на території третьої безпечної країни, не зверталась за захистом, де її життю та безпеці нічого не загрожувало, переїхавши до Україні лише для покращення (зміни) економічного чи соціального становища.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.10.2018 у справі № 826/16199/16 (провадження № К/9901/24471/18).

Суд також враховує твердження відповідача, що у розумінні п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН позивача можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов`язано з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.

Правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань є сферою регулювання Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Закону України «Про міграцію».

Постановою Пленуму ВАС №1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» передбачено, що судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

На підставі вищевикладеного, суд встановив, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Відтак, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку суду, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст.72-77, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ЄДРПОУ НОМЕР_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку, встановленому ст.ст. 293-297 КАС України. Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.А. Качур