Рішення № 92963047, 17.11.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 листопада 2020 року м. Київ № 640/13171/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просить:

- визнати протиправними дії щодо не сформування та не подачі до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві подання про повернення ОСОБА_1 помилково сплаченого збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування за придбання нерухомого майна відповідно до договору купівлі-продажу від 18.01.2020 року;

- зобов`язати сформувати та подати до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві подання про повернення ОСОБА_1 збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування з операції купівлі-продажу нерухомого майна за договором купівлі-продажу квартири від 18 січня 2020 року у розмірі 18 000,00 грн., сплачених згідно квитанції № 21-1042306/С від 21.01.2020 року.

Ухвалою суду від 18.06.2020р. відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення учасників справи та залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вперше придбав житло, а тому відповідно до чинного законодавства звільняється від сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, однак відповідач відмовив у наданні довідки про повернення з державного бюджету помилково сплаченого збору.

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив, пославшись на те, що в Україні відсутній механізм перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість.

Третя особа пояснень на позовну заяву не надала.

Дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

18.01.2020 року між ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , з іншої сторони, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 180, згідно якого ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 , за ціною 1 800 000,00 грн.

21.01.2020 року ОСОБА_1 було сплачено збір на обов`язкове державне пенсійне страхування в розмірі 1% від вартості квартири в розмірі 18 000,00 грн., що підтверджується квитанцією № 21-1042306/С, до Казначейства України.

Також судом встановлено, що згідно Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційних довідок 196780376 від 18.01.2020р.) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є відомості про реєстрацію права власності за позивачем лише однієї квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яке виникло на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.2020р., посвідченого приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 180.

Вважаючи, що такий збір сплачено помилково, позивач 05.05.2020р. звернувся до відповідача із заявою про повернення безпідставно сплачених коштів.

Проте листом-відповіддю від 14.05.2020р. № 2600-0502-8/59575 у задоволенні заяви було відмовлено, оскільки не існує офіційного джерела інформації, яке б підтверджувало, що житло придбане особою вперше.

Вважаючи таку відмову необґрунтованою, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.

Так, відповідно до пункту 9 статті 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» платниками збору на обов`язкове пенсійне страхування є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше. Нерухомим майном визнається жилий будинок або його частина, квартира, садовий будинок, дача, гараж, інша постійно розташована будівля, а також інший об`єкт, що підпадає під визначення групи 3 основних засобів та інших необоротних активів згідно з Податковим кодексом України.

Згідно пункту 8 частини першої статті 2 цього Закону передбачено, що об`єктом оподаткування є для платників збору, визначених пунктом 9 статті 1 цього Закону, - вартість нерухомого майна, зазначена в договорі купівлі-продажу такого майна.

Питання сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій згідно із Законом України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» врегульовано Порядком сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1998р. №1740.

Згідно з абзацом першим пункту 15-1 цього Порядку збір на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна сплачується підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та фізичними особами, які придбавають нерухоме майно, у розмірі 1 відсотка від вартості нерухомого майна, зазначеної в договорі купівлі-продажу такого майна, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Відповідно до пункту 15-3 Порядку №1740 нотаріальне посвідчення або реєстрація на біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

Станом на час придбання позивачем нерухомості, як і станом на час розгляду справи судом, в Україні відсутній механізм перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, ведення якого розпочато з 01.01.2013р., а також Реєстр прав власності на нерухоме майно, ведення якого розпочато згідно з наказом Мін`юсту від 07.02.2002р. № 7/5 "Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно", не містять всієї інформації щодо наявності у власності об`єктів нерухомого майна, що знаходиться на території України.

Вказане питання було предметом звернення Пенсійного фонду України до Конституційного Суду України з проханням дати тлумачення терміна "придбавають житло вперше", що міститься у пункті 9 частини першої статті 1 Закону України "Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування", визначивши коло осіб, яких необхідно вважати такими, що придбавають житло вперше.

Ухвалою Конституційного Суду України від 23.03.2000 №29-у/2000 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі через відсутність у Пенсійного фонду України права на конституційне подання та непідвідомчість Конституційному Суду України питання, порушеного у поданні.

За відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб`єкта владних повноважень зобов`язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов`язана сплачувати збір на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

Відсутність можливості Пенсійного фонду України та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше, не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може впливати на порушення прав громадян, які наділені такими правами.

Надаючи оцінку діям та бездіяльності відповідача в даному випадку, суд звертає увагу на правову позицію Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави щодо виконання власних повноважень.

Зокрема, згідно з пунктами 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява № 29979/04, у якому проаналізовано поняття "належне урядування".

Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-1, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-ХІІ, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, n. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), n. 38) (http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-l 07088).

Оскільки саме держава не виконала свій обов`язок запровадити внутрішню процедуру встановлення факту придбання нерухомого майна вперше, що сприяло б юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу.

Згідно з поясненнями позивача, ним придбано майно вперше. До укладення договору купівлі-продажу від 18.01.2020р. інша нерухомість ним не придбавалася.

У суду відсутні підстави для того, щоб ставити під сумнів твердження позивача про відсутність фактів придбання ним нерухомого майна (жилого приміщення) до укладення договору купівлі-продажу від 18.01.2020р.

За таких обставин відповідач зобов`язаний довести, що позивач придбав житло, згідно з договором від 18.01.2020р., не вперше.

Судом встановлено, що позивач придбав квартиру на підставі договору купівлі-продажу, з операції придбання нерухомого майна ним сплачено збір на обов`язкове державне пенсійне страхування в розмірі 1%, а також встановлено, що нерухоме майно придбано ним вперше, а тому за відсутності протилежних доказів в матеріалах справи з боку відповідача позивач підпадає під встановленні законом пільги щодо придбання майна вперше та компенсацію у зв`язку з цим помилково сплачених платежів, а тому суд приходить до висновку про необхідність задоволення позову.

При вирішенні спору судом враховується відповідна правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 27 червня 2018 року у справі № 819/807/17, від 10 липня 2018 року у справі № 819/1612/16від 21 серпня 2018 року у справі № 819/657/17.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Одночасно суд зазначає, що згідно чинного законодавства збір на обов`язкове державне пенсійне страхування сплачується на рахунки органів Державної казначейської служби України, тому і повертатися ці кошти мають в порядку, визначеному для повернення бюджетних коштів.

Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів затверджено наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, і він визначає випадки, за яких органи Державної казначейської служби України зобов`язані виконувати операції з повернення помилково або надміру сплачених податків, зборів (обов`язкових платежів).

Згідно з пунктом 5 Порядку, повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов`язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Відповідно, для стягнення позивачем помилково сплачених коштів відповідач має звернутися з відповідним поданням до органів Державної казначейської служби України.

У зв`язку з викладеним, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як зазначалось вище, відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із складністю справи та ціною позову.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Відповідно до ч.6 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподіл між сторонами.

При цьому, суд зазначає, що витрати на професійну правничу допомогу стягуються з іншої сторони лише у тому випадку, якщо професійна правнича допомога реально надавалася в справі тією особою або особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

Також, суд вважає за необхідне звернути увагу позивача на практику Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України»», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

В позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу пов`язану з розглядом справи. На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем додано належним чином завірену копію договору про надання правової допомоги № 20/02/20 від 20.02.2020р., укладеного з Адвокатським об`єднанням «ЛЕКСЛАБ», ордер КС № 625401 від 26.02.2020р., Додаткову угода № 1 до договору, платіжне доручення № 2L88065 від 21.02.2020р., свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 342 від 08.04.2011р.

У відзиві на позовну заяву представником відповідача було заявлено про необхідність зменшення розміру судових витрат, наголосивши на неспіврозмірності витрат на професійну правничу допомогу з предметом спору.

Судом встановлено, що позивачем не подано суду акту виконаних робіт з надання йому професійної правничої допомоги.

На підтвердження розміру витрат на правову допомогу позивачем надано Додаткову угоду № 1 від 20.02.2020р., згідно якої сторони дійшли взаємної згоди стосовно вартості виконаних робіт на підставі п. 3.1 договору про надання правничої (юридичної) допомоги № 20/02/20 від 20.02.2020р.

Однак, сама по собі Додаткова угода не є належним доказом фактичного виконання робіт (надання послуг).

Крім того, відповідно до п.3 Додаткової угоди № 1 від 20.02.2020р. сторони погодили, що до комплексу наданих робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової (юридичної) допомоги входить:

- правовий аналіз документів та обставин, що стосується звернення до суду - 1 год./часу - 500,00 грн.;

- складання заяви про повернення помилково сплаченого збору - 1 год./часу - 1000,00 грн.;

- складання та подання позовної заяви - 1 год./часу - 500*7=3500,00 грн.

Враховуючи те, що з додаткової угоди взагалі не вбачається, коли саме позивачу надавалася послуга з правового аналізу документів щодо можливості звернення до суду (дата, час, зокрема, з якої години по яку) та з якого саме приводу, таких самих відомостей не вбачається й щодо складання заяви про повернення помилково сплаченого збору та підготовки і подання позовної заяви до суду, яку виконавець послуг зазначив, як 7 годин, з урахуванням того, що позивачем не доведено, а судом не встановлено співмірності розміру витрат на оплату послуг у сумі 5 000,00 грн із складністю даної адміністративної справи та виконаних Адвокатським об`єднанням «ЛЕКСЛАБ» робіт (наданих послуг), часом, витраченим цим Адвокатським бюро на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також значенням справи для позивача, в тому числі впливом вирішення справи на його репутацію або публічним інтересом до справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача цих витрат.

На підставі статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд стягує на користь позивача документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 681,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, оскільки саме його протиправне рішення спричинило порушення прав позивача у даній справі.

Керуючись статтями 77, 122, 123, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо повернення збору на державне пенсійне страхування ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська 16, код ЄДРПОУ 42098368) сформувати та подати до Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві подання про повернення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) збору на обов`язкове пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна у розмірі 18 000,00 грн. (вісімнадцять тисяч гривень 00 коп.).

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 1 681,60 (одна тисяча шістсот вісімдесят одна) гривня 60 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська 16, код ЄДРПОУ 42098368).

5. У задоволенні вимог щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій