Рішення № 92955314, 18.11.2020, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/5160/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Алєксєєвої Н.Ю.,

за участю:

секретаря судового засідання - Куць А.С.,

представника відповідача - Предибайло А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Полтавській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки),

В С Т А Н О В И В:

17 вересня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головне управління ДПС у Полтавській області про визнання протиправними та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 12.06.2019 №Ф-4395-50 на суму 21030,90 грн, вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 13.11.2019 №Ф-4395-50 на суму 26539,26 грн.

В обґрунтування позову позивач зазначила, що як фізична особа - підприємець, не здійснювала підприємницьку діяльність, з 01.01.2018 працює по трудовому договору та роботодавець сплачує відповідні внески, а тому не має підстав сплачувати єдиний соціальний внесок.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

Відповідач, Головне управління ДФС у Полтавській області, з поданим позовом не погодився, надав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що ГУ ДПС у Полтавській області, діючи відповідно до ст. 20 та ст. 21 ПК України, забезпечуючи виконання покладених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовуючи надані законодавством права, правомірно принято вимоги про сплату боргу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України, як цього вимагає ст. 19 Конституції України. Відповідач звертає увагу, що на правомірність формування вимог від 12.06.2019 №Ф-4395-50 на суму 21030,90 грн, від 13.11.2019 №Ф-4395-50 на суму 26539,26 грн вказує суб`єктна складова, яка законодавчо визначена та, як наслідок, підтверджує відповідність ФОП ОСОБА_1 до вичерпного переліку осіб, на яких поширюється обов`язок із сплати єдиного внеску у розумінні приписів ст. 4 Закону № 2464.

Позивач в судове засідання не з`явився, явку в судове засідання уповноваженого представника не забезпечив, про дату, час та місце розгляду повідомлений належним чином.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечувала, просила відмовити у його задоволенні з підстав, зазначених у відзиві на адміністративний позов.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали позовної заяви, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 20.11.2013 пройшла передбачену чинним законодавством процедуру державної реєстрації, набула правового статусу суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця, яка обрала загальну систему оподаткування, на обліку як платник податків і зборів знаходилася у ДПІ у м. Полтаві ГУ ДПС у Полтавській області.

01.11.2019 здійснена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням.

12 червня 2019 року ГУ ДФС у Полтавській області здійснило нарахування позивачу боргу зі сплати єдиного внеску, та сформувало й направило вимогу про сплату цього боргу № Ф-4395-50 на суму 21030,90 грн /а.с. 54/.

Також, 13 листопада 2019 року ГУ ДПС у Полтавській області здійснило нарахування позивачу боргу зі сплати єдиного внеску, та сформувало й направило вимогу про сплату цього боргу № Ф-4395-50 на суму 26539,26 грн /а.с. 53/.

Вважаючи, що спірні вимоги є протиправними та підлягає скасуванню, позивач звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 2018 року не подавала податкової та іншої звітності, оскільки, як стверджує, не здійснювала підприємницьку діяльність, оскільки позивач була офіційно працевлаштована в якості найманого працівника.

З 01.01.2018 позивач працює продавцем за трудовим договором у магазині " ІНФОРМАЦІЯ_1 " і отримує заробітну плату у ФОП ОСОБА_2 , який нараховує та сплачує внесок з її заробітної плати, що не заперечується відповідачем /а.с.12, 13/.

01.11.2019 здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати визначає Закон України від 08 липня 2010 року № 2464-VІ "Про збір та облік єдиного внеску за загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі-єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Приписами частин 2 та 3 статті 9 Закону встановлено, що обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Суд зазначає, що соціальне страхування є складовим елементом системи соціального захисту.

Сплата єдиного внеску є формою участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Мета такої участі полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).

Платниками єдиного внеску є роботодавці та особи, які забезпечують себе працею самостійно (у т.ч. фізичні особи - підприємці).

У цьому контексті загалом слушним є довід відповідача про те, що в силу вимог статті 4 Закону №2464-VI роботодавців та фізичних осіб - підприємців визначено окремими платниками єдиного внеску.

Проте, наведене має місце з огляду на різний статус цих осіб у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування. Так, у випадку з найманим працівником він є застрахованою особою, а роботодавець - страхувальником. У свою чергу, державна реєстрація фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності є формою самостійного забезпечення працею, а тому відповідна особа одночасно є і застрахованою особою і страхувальником.

В силу вимог Закону №2464-VI за найманого працівника єдиний внесок сплачує роботодавець; фізична особа - підприємець сплачує єдиний внесок самостійно.

Зазначені механізми передбачені з метою участі усіх без винятку працюючим осіб (у тому числі, і тих, що забезпечують себе працею самостійно) у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У цій справі позивач є учасником системи загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманий працівник, що не заперечує відповідач. За спірний період єдиний внесок за ОСОБА_1 сплачений ФОП ОСОБА_2 у розмірах, визначених законодавством.

Однак, відповідач наполягає на необхідності сплати єдиного внеску позивачем ще й як фізичною особою - підприємцем. Свою позицію фіскальний орган мотивує посиланням на те, що позивач у спірний період був зареєстрований фізичною особою - підприємцем, а відсутність у нього доходу від підприємницької діяльності не є визначальною ознакою для сплати єдиного внеску, оскільки Закон №2464-VI зобов`язує таку особу сплатити єдиний внесок і у разі відсутності доходу від ведення підприємницької діяльності. В обґрунтування правомірності цих доводів відповідач посилається на приписи пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI.

Оцінюючи наведені доводи контролюючого органу, суд виходить з такого.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Дохід - це загальна кількість матеріальних цінностей, одержаних особою за певний проміжок часу.

Підприємницька діяльність за певних обставин може бути і збитковою, що виключає отримання особою доходу (прибутку).

Разом з цим, як дохід, так і збитки є результатом ведення такою особою підприємницької діяльності.

Але у цій справі позивач підприємницьку діяльність у спірний період не здійснював, доходу від здійснення підприємницької діяльності не отримував, що визнає відповідач.

Аналізуючи положення абзацу другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI, суд зазначає, що цією нормою визначено необхідність сплати єдиного внеску саме у випадку безпосереднього ведення особою підприємницької діяльності упродовж звітного періоду, оскільки у ній акцентовано увагу саме на наявності або відсутності у платника єдиного внеску доходу (прибутку).

Водночас Закон №2464-VI не містить норм щодо обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок у разі, коли такою особою фактично не ведеться підприємницька діяльність.

Факт державної реєстрації фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності не зобов`язує таку особу до активного її ведення.

Крім того, цим законом не визначено обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок за себе самостійно у разі, коли така особа не веде підприємницьку діяльність, а працевлаштована як найманий працівник за трудовим договором, контрактом і єдиний внесок за неї сплачує роботодавець.

Зважаючи на те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов`язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов`язку з його сплати.

Окрім того, визначальним у контексті саме цього спору на думку суду є мета сплати єдиного внеску - отримання особою права на соціальне забезпечення у разі настання страхового випадку.

Позивачу таке право гарантоване за рахунок її участі в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманого працівника та сплати єдиного внеску за неї роботодавцем за основним місцем роботи.

При цьому суд зауважує, що сплата позивачем єдиного внеску ще й як фізичною особою - підприємцем не призведе до покращення її становища у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування, оскільки у такому разі вона не набуде права на отримання додаткових видів соціального забезпечення чи збільшення їх розміру у разі настання страхового випадку.

Натомість покладення на позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску у такому випадку буде надмірним тягарем, адже за відсутності факту ведення підприємницької діяльності та визначення її фінансового результату, позивач має сплатити обов`язкові платежі до бюджету із інших джерел.

Аналізуючи наведене, суд зазначає, що правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме для досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Також, слід зазначити, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не надано доказів отримання позивачем у 2018 році доходів від провадження підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від ФОП ОСОБА_2 , а судом не встановлено.

Наявність у позивача свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця лише посвідчує право позивача на здійснення підприємницької діяльності, однак не є доказом здійснення підприємницької діяльності та отримання від такої діяльності доходу. Не змінює вищенаведеного і факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувані вимоги (2018 рік, 1-3 квартал 2019 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити підприємницьку діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у 2018 та 1-3 кварталі 2019 року, за який нараховано внесок від здійснення підприємницької діяльності, позивач не займався останньою, оскільки перебував у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 , яка сплачувала відповідний внесок з його заробітної плати.

Відповідачем не надано доказів, які б спростовували даний факт, зокрема, отриманих під час проведення перевірки.

Отже, контролюючий орган мав право нарахувати внесок, прийнявши вимогу про його сплату, на підставі: акту перевірки; звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів; бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону нараховується внесок.

Суд звертає увагу, що позивач не подавав звітність, відповідач чи інший державний орган не проводив перевірку стосовно позивача, не витребовувались в позивача та не надавались відповідачеві бухгалтерські та інші документи. Відомості з інтегрованої картки платника внеску та з Реєстру не входять до переліку "інших документів", оскільки не підтверджують суми виплат (доходу).

Такі відомості є підставою призначення перевірки, під час проведення якої у платника внеску виникає право надати пояснення, котре становить мінімальний стандарт права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Також, з матеріалів справи вбачається, що у позивача станом на 31.05.2019 обліковувалася недоїмка зі сплати єдиного внеску у розмірі 21030,90 грн. та станом на 31.10.2019 в розмірі 26539,26 грн.

Разом з тим, судом встановлено, що позивача, як фізичну особу-підприємця було знято з обліку 01.11.2019, діяльність як ФОП припинено.

Відповідно до підпункту 1 пункту 11.22 розділу XI Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011 № 1588, підставою для зняття фізичної особи - підприємця з обліку у відповідному контролюючому органі є відомості про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем за її рішенням, або за судовим рішенням, або у разі її смерті, або оголошення її померлою, або визнання її безвісно відсутньою, а також відомості відповідної реєстраційної картки.

Згідно підпункту 6 пункту 11.22 розділу XI Порядку №1588 навіть після державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізична особа продовжує обліковуватись у контролюючих органах як фізична особа - платник податків, яка отримувала доходи від провадження підприємницької діяльності. При цьому підприємець має забезпечити остаточні розрахунки з податків від провадження підприємницької діяльності та в установлені строки подати відповідному контролюючому органу податкову декларацію за останній базовий податковий (звітний) період, у якому проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Статтею 177 Податкового кодексу України визначено, що фізичні особи, стосовно яких проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності за їх рішенням, подають податкову декларацію за останній базовий податковий (звітний) період, в якій відображаються виключно доходи від проведення підприємницької діяльності, протягом 30 календарних днів з дня проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності.

Аналізуючи наведене, суд доходить висновку, що підприємці можуть бути зняті з обліку у фіскальному органі у разі відсутності податкової заборгованості перед бюджетом.

В той же час, судом встановлено, що позивач був платником єдиного внеску відповідно до Закону № 2464-VI та повинен був сплачувати у 2017 році єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. У 2017 році мінімальний страховий внесок складав 704,00 грн, що становить 22% від мінімальної заробітної плати (3200 грн.).

Враховуючи зазначене, в інтегрованій картці по єдиному внеску станом на 31.05.2019 за ОСОБА_1 рахується заборгованість за 2017 рік у розмірі 8448 грн. (704 грн. х 12 міс.).

Таким чином, оскаржувана вимога від 12.06.2019 № Ф-4395-50 в частині нарахування позивачу недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску на суму 8448 грн, сформована контролюючим органом правомірно, в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України.

Водночас, враховуючи те, що позивач не мав у 2018 році та 1-3 кварталі 2019 року обов`язку зі сплати єдиного внеску відповідачем безпідставно сформовано спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 12.06.2019 року № Ф-4359-50 в частині визначення суми боргу платника єдиного внеску на суму 12582,90 грн та вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.11.2019 року № Ф-4359-50 на загальну суму 26539,26 грн.

Таким чином, вимога ГУ ДФС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.06.2019 року № Ф-4359-50 в частині визначення суми боргу платника єдиного внеску на суму 12582,90 грн та вимога ГУ ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 13.11.2019 року № Ф-4359-50 на загальну суму 26539,26 грн. є протиправними та підлягають скасуванню.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Щодо стягнення судових витрат, в тому числі витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Частинами першою та третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин другої - п`ятої статті 134 вказаного Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною першою статті 138 КАС України передбачено, що розмір витрат, пов`язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Факт сплати позивачем судового збору в розмірі 840,80 грн. підтверджено квитанцією про сплату судового збору від 14.09.2020 №14-8226438/С.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт.

Судом встановлено, що 20.08.2020 між гр. ОСОБА_1 (клієнт) та ОСОБА_3 (адвокат) укладено договір про надання правової допомоги, за умовами якого за надання правової допомоги клієнт виплачує адвокату гонорар, який визначається відповідно до актів прийому-передачі виконаних робіт, підписаних уповноваженими представниками сторін, або рахунків, виставлених адвокатом для оплати погодинної роботи згідно з тарифами, погодженими сторонами.

Позивачем надано тарифи на дання юридичних послуг адвокатом від 20.08.2020, акт виконаних робіт (наданих послуг) від 14.09.2020 на загальну суму 4394,00 грн, в якому зазначено детальний опис робіт (наданих послуг), рахунок-фактуру №1 від 14.09.2020, квитанцію про оплату гонорару від 14.09.2020 №8226775/С.

Дослідивши акт виконаних робіт за договором, оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи: складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на виконання відповідних робіт, значення справи для сторони, зважаючи на часткове задоволення адміністративного позову, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн та витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката в сумі 2197,00 грн.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Полтавській області (вул. Європейська, 4, м. Полтава, Полтавська область, 36014, код ЄДРПОУ 43142831) про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.06.2019 № Ф-4395-50 в частині визначення суми боргу платника єдиного внеску на суму 12 582,90 грн.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 13.11.2019 № Ф-4395-50.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн (чотириста двадцять гривень 40 копійок) та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2197,00 грн. (дві тисячі сто дев`яносто сім гривень).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 19 листопада 2020 року.

Суддя Н.Ю. Алєксєєва