Рішення № 92954695, 11.11.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.002433

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року зал судових засідань № 11

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Гулика А.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Ходаня Н.С.,

представника позивача Станька Т.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом приватного підприємства «Львів-ПАК» до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправним і скасування припису та постанов,-

в с т а н о в и в:

до суду надійшов позов приватного підприємства «Львів-ПАК» код ЄДРПОУ 34489981, місцезнаходження: 80413, Львівська обл., Кам`янка-Бузький р-н, с. Тартак, вул. І. Франка, 4 (далі – позивач; ПП «Львів-ПАК») до Головного управління Держпраці у Львівській області код ЄДРПОУ 39778297, місцезнаходження: 79005, м. Львів, вул. Міцкевича, 8 (далі – відповідач; ГУ Держпраці у Львівській області), в якому позивач просить визнати протиправними та скасувати припис від 19.04.2019 № ЛВ 2320/471/АВ/П та постанови від 10.05.2019 № ЛВ2320/471/АВ/ФС-1, №ЛВ2320/471/АВ/ФС-2, № ЛВ 2320/471/АВ/ФС-3.

Ухвалою від 20.05.2019 суддя залишив позовну заяву без руху.

Ухвалою від 19.06.2019 суддя прийняв справу до провадження та призначив її до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою від 17.09.2019 суд об`єднав в одне провадження справу №1.380.2019.003236 із справою №1.380.2019.002433.

Ухвалою від 23.10.2019 суд прийняв до провадження заяву позивача про уточнення позовних вимог.

Ухвалою від 13.01.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач видав наказ від 19.04.2019 № 19/04 про скасування наказу на звільнення ОСОБА_1 № 55 від 23.10.2017, а тому висновок відповідача про порушення вимог пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Позивач не є отримувачем чи розпорядником бюджетних коштів, а тому на нього не поширюються вимоги Кодексу законів про працю України щодо збереження середнього заробітку за працівниками, призваними на військову службу. Необґрунтованими є висновки відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні, оскільки наказ про звільнення від 23.10.2017 втратив чинність на підставі наказу від 19.04.2019 № 19/04. Позивач вказав, що Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників містить посилання на недійсну типову форму П-2, а тому не може бути застосована. Позаплановий захід здійснено за зверненням громадянина, однак за відсутності погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері дотримання законодавства про працю. Інспекційне відвідування проведено за відсутності відповідного правового регулювання. Крім цього, позивач зазначив, що відповідач не повідомив його про розгляд справи.

Представник відповідача подала до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечила. Відзив обґрунтований тим, що перевірка проведена на підставі, зокрема, звернення працівника від 18.03.2019, яке є підставою для проведення інспекційного відвідування відповідно до пункту 2 Порядку № 295. Недійсність типової форми П-2 не звільняє позивача від необхідності забезпечити дотримання Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників № 58, які є обов`язковими до виконання. Позивач повинен був виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні. Крім цього, позивач мав зберегти за ОСОБА_1 місце роботи та середній заробіток. Представник відповідача вказала, що виклик на розгляд справи надіслано 26.04.2019, яким призначено розгляд на 10.05.2019, тобто з дотриманням вимог Порядку 509, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставними.

Представник відповідача подала до суду заперечення, в яких вказала, що у листі АТ «Укрпошта» від 18.11.2019 вказано, що рекомендоване відправлення № 7900821304519 вручено 04.05.2019 особисто. Відтак, позивач отримав виклик на розгляд справи за 5 днів до дати розгляду.

У відповіді на заперечення представник позивача додав, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення 04.05.2019 (листа, в якому був виклик про розгляд справи) не може бути достовірним доказом інформування позивача про час розгляду справи про накладення штрафу належним чином, оскільки 04.05.2019 була субота, яка є неробочим днем адміністрації підприємства.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав. Просив суд позов задовольнити повністю.

У судове засідання відповідач явку представника не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, у задоволенні якого суд відмовив.

Заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно з довідкою АБ № 590587 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України ПП «Львів-ПАК» (код ЄДРПОУ 34489981) зареєстроване 20.12.2012. Види діяльності ПП «Львів-ПАК» за КВЕД-2010: лісопильне та стругальне виробництво; вантажний автомобільний транспорт; надання допоміжних послуг у лісовому господарстві; оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням; виробництво інших виробів з деревини; виготовлення виробів з корка, соломки та рослинних матеріалів для плетіння; виробництво дерев`яної тари.

12.04.2019 відповідач на підставі наказу ГУ Держпраці у Львівській області від 12.04.2019 № 0874-П та звернення працівника видав направлення № 0874 для проведення інспекційного відвідування у ПП «Львів-ПАК» на предмет дотримання вимог законодавства про працю в частині оформлення трудових відносин, тривалості робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, гарантії прав неповнолітніх та військовослужбовців.

У період з 18.04.2019 по 19.04.2019 у ПП «Львів-ПАК» проведено інспекційне відвідування, за результатами якого складено акт інспекційного відвідування від 19.04.2019 №ЛВ2320/471/АВ, в якому зафіксовано порушення ПП «Львів-ПАК» вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників № 58, статті 44, частини першої статті 116, статті 119, пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України.

На усунення виявлених порушень відповідач виніс припис від 19.04.2019 №ЛВ2320/471/АВ/П (далі – оскаржений припис).

На підставі акта інспекційного відвідування відповідач прийняв:

- постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-1 за порушення вимог пункту 2.5 глави Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників № 58;

- постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-2 за порушення вимог статті 119, пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України;

- постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-3 за порушення вимог статті 44, частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України.

Вважаючи вказані припис та постанови протиправними, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.

Правові та організаційні засади, основні принципи контролю за додержанням законодавства про працю визначаються Конвенцією Міжнародної організації праці №81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, що ратифікована Законом України від 08.09.2004 №1985-IV.

Згідно з частиною першою статті 12 Конвенції інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право: a) безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції; b) проходити у денний час до будь-яких приміщень, які вони мають достатні підстави вважати такими, що підлягають інспекції; та c) здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються, і зокрема: i) наодинці або в присутності свідків допитувати роботодавця або персонал підприємства з будь-яких питань, які стосуються застосування правових норм; ii) вимагати надання будь-яких книг, реєстрів або інших документів, ведення яких приписано національним законодавством з питань умов праці, з метою перевірки їхньої відповідності правовим нормам, і знімати копії з таких документів або робити з них витяги; iii) зобов`язувати вивішувати об`яви, які вимагаються згідно з правовими нормами; iv) вилучати або брати з собою для аналізу зразки матеріалів і речовин, які використовуються або оброблюються, за умови повідомлення роботодавцю або його представнику про те, що матеріали або речовини були вилучені або взяті з цією метою.

Відповідно до статті 16 Конвенції інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм.

У частині першій статті 259 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) встановлено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю (далі - об`єкт відвідування) регламентує Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 26.04.2017 № 295 (далі – Порядок № 295).

Суд відхиляє аргументи позивача про те, що інспекційне відвідування проведено за відсутності відповідного правового регулювання, оскільки Порядок № 295 є спеціальним нормативно-правовим актом, розробленим на підставі прямого посилання у частині першій статті 259 КЗпП України. У цьому контексті суд також зазначає, що Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» містить лише загальні положення щодо засад здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Надаючи оцінку аргументам позивача про те, що постанова Кабінету Міністрів України №295 від 26.04.2017, якою затверджено Порядок №295 не могла бути застосована до спірних правовідносин, оскільки суперечить Закону та Конституції України, суд вказує таке.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі №826/8917/17 (набрала законної сили 14.05.2019) визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 № 295 "Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Відповідно до частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Враховуючи те, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі № 826/8917/17 набрала законної сили 14.05.2019, то постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 № 295 "Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є нечинною саме з 14.05.2019.

Суд звертає увагу на те, що у позивача проведено інспекційне відвідування у період з 18.04.2019 по 19.04.2019, тобто коли постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 року № 295 була чинною, а відтак суд відхиляє аргументи позивача щодо неможливості застосування вказаної постанови до спірних правовідносин.

Пунктом 2 Порядку №295 передбачено, що державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці: Держпраці та її територіальних органів; виконавчих органів міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад (з питань своєчасної та у повному обсязі оплати праці, додержання мінімальних гарантій в оплаті праці, оформлення трудових відносин).

Згідно з пунктом 1 Положення про Головне управління Держпраці у Львівській області, затвердженого наказом Держпраці від 03.08.2018 №84, Головне управління Державної служби України з питань праці у Львівській області є територіальним органом Держпраці, що їй підпорядковується.

Відповідно до абзацу третього статті 1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.

Як встановив суд, інспекційне відвідування у позивача проведено на підставі підпункту 1 пункту 5 Порядку №295, в якому зазначено, що інспекційні відвідування проводяться за зверненням працівника про порушення стосовно нього законодавства про працю.

Щодо посилання позивача на те, що інспекційне відвідування проведено за відсутності погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), суд зазначає наступне.

У частині четвертій статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» передбачено, що заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації.

Зазначені у частині четвертій вказаної статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому згаданим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 вказаного Закону.

Суд зауважує, що обов`язок посадових осіб контролюючого органу перед початком здійснення позапланового заходу державного нагляду (контролю) пред`явити керівнику чи уповноваженій особі суб`єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі, крім документів, передбачених згаданим Законом, додатково копію погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу на проведення такої перевірки, передбачений у частині першій статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Таким чином, на посадових осіб контролюючого органу при проведенні інспекційного відвідування відповідно до Порядку № 295 не покладається обов`язок забезпечення дотримання вимог частини першої статті щодо пред`явлення погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю).

Ураховуючи наведене, суд дійшов до переконання, що доводи позивача про відсутність підстав для проведення інспекційного відвідування є безпідставними та необґрунтованими.

Частиною другою статті 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» встановлено, що на підставі наказу (рішення, розпорядження) оформляється посвідчення (направлення) на проведення заходу державного нагляду (контролю), яке підписується керівником органу державного нагляду (контролю) (головою державного колегіального органу) або його заступником (членом державного колегіального органу) із зазначенням прізвища, ім`я та по батькові і засвідчується печаткою.

Відповідно до пункту 19 Порядку №295 за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення.

Пунктом 27 Порядку №295 передбачено, що у разі наявності порушень вимог законодавства про працю, зафіксованих актом інспекційного відвідування або актом невиїзного інспектування, після розгляду зауважень об`єкта відвідування (у разі їх надходження) інспектор праці проводить аналіз матеріалів інспекційного відвідування або невиїзного інспектування, за результатами якого вносить припис та/або вживає заходів до притягнення винної у допущенні порушень посадової особи до встановленої законом відповідальності.

Надаючи оцінку правомірності оскарженого припису (в частині порушення позивачем вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58), суд зазначає наступне.

В оскарженому приписі, а також у постанові про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-1 зафіксовано порушення позивачем вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58, а саме: в ході проведення інспекційного відвідування адміністрацією підприємства надано наказ про припинення трудового договору № 55 від 23.10.2017, в якому зазначено, що ОСОБА_1 звільнено у зв`язку з призовом в армію, однак адміністрацією установи не надано особової картки ОСОБА_1 , у зв`язку з її відсутністю, що свідчить про те, що працівник не ознайомлений під розписку із записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу.

Щодо порушення позивачем вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58, суд вказує таке.

Стаття 4 КЗпП України передбачає, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з частиною першою статті 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України (частина п`ята статті 48 КЗпП України).

Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 № 58 затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (далі – Інструкція № 58).

Відтак, суд погоджується із доводами відповідача про те, що вказана Інструкція прийнята відповідно до КЗпП України, а тому є частиною законодавства про працю.

Відповідно до пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58 з кожним записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу (розпорядження) про призначення на роботу, переведення і звільнення власник або уповноважений ним орган зобов`язаний ознайомити працівника під розписку в особистій картці (типова відомча форма № П-2, затверджена наказом Мінстату України від 27.10.1995 № 277 (v0277202-95), в якій має повторюватися відповідний запис з трудової книжки (вкладиша).

Суд зазначає, що наказ Мінстату України від 27.10.1995 № 277 втратив чинність у частині затвердження типової форми первинного обліку № П-2 "Особова картка" на підставі Наказу Державного комітету статистики від 05.12.2008 № 489.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що наказом Державного комітету статистики України та Міністерства оборони України від 25.12.2009 № 495/656 Про затвердження типової форми первинного обліку № П-2 "Особова картка працівника" затверджено та введено в дію з 01.01.2010 типову форму первинної облікової документації № П-2 "Особова картка працівника".

З огляду на викладене, суд вважає, що посилання в Інструкції №58 на недійсну типову форму № П-2, при наявності її чинної форми, затвердженої іншим нормативно-правовим актом не може бути підставою для невиконання власником або уповноваженим ним органом вимог пункту 2.5 глави 2 вказаної Інструкції щодо ознайомлення працівника під розписку в особистій картці про записи, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу (розпорядження) про призначення на роботу, переведення і звільнення. Таким чином, суд погоджується із позицією відповідача про порушення позивачем вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58.

Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про відповідність оскарженого припису (в частині порушення позивачем вимог пункту 2.5 глави 2 Інструкції № 58) критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України.

Щодо правомірності оскарженого припису (в частині порушення позивачем вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України), суд зазначає наступне.

В оскарженому приписі зафіксовано порушення позивачем вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, а саме: звільнення ОСОБА_1 , у зв`язку із призовом на строкову військову службу, за яким необхідно було зберегти місце роботи (посаду) та середній заробіток, внаслідок чого прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-2.

Суд встановив, що наказом «Про припинення трудового договору (контракту) від 23.10.2017 № 55 ОСОБА_1 звільнений 23.10.2017, у зв`язку з призовом в армію. Крім цього, у листі від 19.04.2019 № 169 директор ПП «Львів-ПАК» повідомив, що підставою для прийняття наказу від 23.10.2017 № 55 була повістка з військомату, якої підприємство не надало.

У рапорті від 28.02.2019 ОСОБА_1 зазначив, що з листопада 2017 року призваний на строкову військову службу.

Надаючи оцінку порушенню позивачем вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, суд вважає зазначити таке.

Однією з підстав припинення трудового договору згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 вказаного Кодексу.

Відповідно до частин першої – третьої статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України такі обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

За визначенням, наведеним у частині першою статті 2 Закону України №2232-XII (у редакції, чинній на час існування спірних правовідносин) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Статею 1 Закону України №3543-ХІІ встановлено, що мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Аналіз положень частини першої статті 2 Закону України № 2232-ХІІ у системному тлумаченні з нормами статті 1 Закону України №3543-ХІІ дає підстави для висновку, що особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, а у разі оголошення стану війни - у воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Тому дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, або часом, протягом якого діє воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. За відсутності рішення про оголошення війни або мобілізації чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації, особливий період не діє.

Питання часткової мобілізації врегульовано Указами виконуючого обов`язки Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 (затвердженого Законом України від 17.03.2014 №1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію»), від 06.05.2014 №454/2014 «Про часткову мобілізацію» (затвердженого Законом України від 06.05.2014 № 1240-VІІ «Про затвердження Указу виконувача обов`язків Президента України «Про часткову мобілізацію»), Указами Президента України від 21.07.2014 №607/2014 (затвердженого Законом від 22.07.2014 № 1595-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію»), від 14.01.2015 №15 (затвердженого Законом України від 15.01.2015 № 113-VІІІ «Про затвердження Указу Президента України від «Про часткову мобілізацію») та Указами Президента України про звільнення в запас військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації, на особливий період від 12.06.2015 №328/2015, від 25.03.2016 № 11/2016, 24.06.2016 № 271/2016, від 26.09.2016 №411/2016.

Саме ці Укази від 17.03.2014, від 06.05.2014, від 22.07.2014, від 15.01.2015 та Укази Президента України про звільнення в запас військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, від 12.06.2015 № 328/2015, від 25.03.2016 № 11/2016, від 24.06.2016 № 271/2016, від 26.09.2016 № 411/2016 містять чітке визначення тривалості особливого періоду, який розпочинається з моменту видання Президентом України Указів про часткову мобілізацію, із зазначенням тривалості проведення часткової мобілізації та, відповідно, закінчується з виданням Президентом України Указів про звільнення в запас військовослужбовців зі служби за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Водночас листом від 01.10.2015 № 322/2/8417 Міністерство оборони України повідомило, що особливий період в Україні настав з 17.03.2014 на підставі Указу від 17.03.2014 та триває до сьогодні, а скасують його окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації ситуації на сході України.

Таким чином, підставою для надання працівнику гарантій, встановлених частинами другою статті 39 Закону України № 2232-ХІІ та частиною третьою статті 119 КЗпП України, є повістка військового комісаріату про призов працівника на військову службу, починаючи з березня 2017 року і винятків щодо можливості позбавити особу, яка призвана на військову службу під час мобілізації на особливий період, гарантій встановлених статею 119 КЗпП України, чинним законодавством не передбачено.

Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 11.03.2020 у справі №810/295/18.

Суд повторно зазначає, що під час проведення перевірки директор ПП «Львів-ПАК» надав пояснення, в яких вказав, що підставою для звільнення ОСОБА_1 була повістка з військомату.

Надаючи оцінку аргументам позивача про те, що він видав наказ від 19.04.2019 №19/04 про скасування наказу на звільнення ОСОБА_1 № 55 від 23.10.2017, а тому відсутнє порушення вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, суд зазначає таке.

Суд встановив, що згідно з вказаним наказом особу увільнено від виконання обов`язків.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що позивач не надав доказів настання правових наслідків прийняття такого наказу. Тобто, позивач не довів, що ОСОБА_1 рахувався стаж на роботі упродовж його перебування на військовій службі. Крім цього, позивач не надав доказів, які б підтверджували внесення змін до трудової книжки та виплату середнього заробітку під час перебування ОСОБА_1 на військовій службі.

Суд критично оцінює аргументи позивача про те, що він не є отримувачем чи розпорядником бюджетних коштів, а тому на нього не поширюються вимоги КЗпП України щодо збереження середнього заробітку за працівниками, призваними на військову службу, виходячи з такого.

Аналіз частини другої статті 39 Закону України № 2232-ХІІ та частини третьої статті 119 КЗпП України дає підстави для висновку, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу.

Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких збереглося місце роботи такої особи.

Згідно з наведеними нормами обов`язок щодо забезпечення збереження місця роботи, посади і середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення покладений без виключення на всі підприємства, установи та організації, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 16.01.2020 у справі №814/1905/17.

Таким чином, ПП «Львів-ПАК» повинно було здійснювати виплату середнього заробітку ОСОБА_1 упродовж його перебування на строковій військовій службі.

Ураховуючи наведене, суд вважає, що позивач в порушення вимог частини третьої статті 119 КЗпП України позбавив ОСОБА_1 гарантій щодо збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на час проходження строкової військової служби під час мобілізації в особливий період, а тому відповідач дійшов обґрунтованого висновку про порушення позивачем вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відтак, оскаржений припис (в частині порушення позивачем вимог статті 119, пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України) відповідає критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень.

Щодо правомірності оскарженого припису (в частині порушення позивачем вимог статті 44, частини першої статті 116 КЗпП України), суд зазначає наступне.

В оскарженому приписі зафіксовано порушення позивачем вимог статті 44, частини першої статті 116 КЗпП України, а саме: ОСОБА_1 , звільненому 23.10.2017 у зв`язку із призовом на строкову військову службу, не виплачено вихідну допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат; при звільненні ОСОБА_1 не виплачено всі суми. У зв`язку з чим, відповідач прийняв постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-3.

Згідно зі статею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 вказаного Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Ураховуючи те, що ОСОБА_1 звільнено у зв`язку з призовом на строкову військову службу (пункт 3 статті 36 КЗпП України), суд погоджується із висновком відповідача про обов`язок при звільненні виплатити такому працівнику вихідну допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат.

У частині першій статті 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Суд не бере до уваги посилання позивача на наказ від 19.04.2019 №19/04 про скасування наказу на звільнення ОСОБА_1 від 23.10.2017 № 55, оскільки це не виключає вчиненого порушення та не може бути підставою для звільнення від відповідальності.

Таким чином, суд вважає, що встановлені відповідачем порушення позивачем статті 44, частини першої статті 116 КЗпП України відповідають фактичним обставинам справи, а тому суд дійшов висновку про відповідність оскарженого припису (в частині виявленого порушення позивачем вимог статті 44, частини першої статті 116 КЗпП України) критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України.

Щодо дотримання порядку прийняття оскаржених постанов, суд дійшов наступних висновків.

Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509 (далі - Порядок №509), визначає механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України та частинами другою-сьомою статті 53 Закону України «Про зайнятість населення».

Відповідно до пункту 6 Порядку №509 про розгляд справи уповноважені посадові особи письмово повідомляють суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.

Справа розглядається за участю представника суб`єкта господарювання або роботодавця, щодо якого її порушено. Справу може бути розглянуто без участі такого представника у разі, коли його поінформовано відповідно до пункту 6 вказаного Порядку і від нього не надійшло обґрунтоване клопотання про відкладення її розгляду (пункт 7 Порядку №509).

Обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про накладення штрафу вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа. Такий обов`язок вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

З`ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи, суд також повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування постанови. Повідомлення має на меті забезпечити участь особи у розгляді уповноваженим державним органом справи, яка її стосується. У разі одержання повідомлення до засідання, але у строк, що є меншим за п`ятиденний, особа повинна вживати розумних заходів для реалізації своїх прав на участь у засіданні.

Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 12.06.2019 у справі №813/3415/18.

Суд встановив, що 26.04.2019 відповідач прийняв рішення щодо розгляду справи про накладення штрафу № ЛВ2320/471/АВ/ЗБ/ІП/ВЗ, яким вирішив призначити справу про накладення штрафу на ПП «Львів-ПАК» 10.05.2019. У зв`язку з цим, 26.04.2019 відповідач сформував виклик на розгляд справи № 289/1/11-39, який відправлений позивачу (відправлення № 7900821304519), що підтверджується квитанцією оплати відправлення за списком № 3836 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих.

Крім цього, у листі АТ «Укрпошта» від 18.11.2019 № 12.2.1-04-1152 зазначено, що рекомендоване відправлення за № 7900821304519 вручено 04.05.2019 особисто.

Позивач, заперечуючи отримання відправлення № 7900821304519, вказав, що на офіційному сайті Укрпошта при пошуку за штрихкодовим ідентифікатором №7900821304519 вбачається, що таке відправлення вручене 04.05.2019 о 20:00 год., що підтверджує неможливість отримання поштового відправлення, оскільки 04.05.2019 була субота, яка є неробочим днем для адміністрації підприємства.

З метою з`ясування особи, якій вручено виклик на розгляд справи № 289/1/11-39, а відтак і належного повідомлення позивача про розгляд справи, суд ухвалою від 05.10.2020 витребував від акціонерного товариства «Укрпошта» належним чином засвідчену інформацію щодо вручення 04.05.2019 ВПЗ Сілець поштового відправлення №7900821304519, адресованого приватному підприємству «Львів-ПАК», а також копію форми 8 із зазначенням чіткого прізвища особи, яка його отримала від імені приватного підприємства «Львів-ПАК».

На виконання ухвали суду про витребування доказів від 05.10.2020 до суду надійшов лист від акціонерного товариства «Укрпошта» від 29.10.2020 №33-К-10298, в якому зазначено, що рекомендований лист №7900821304519 вручений без довіреності працівнику охорони під підпис, який знаходився за адресою місцезнаходження ПП «Львів-ПАК». Крім цього, з вини працівника відділення поштового зв`язку Сілець попередня інформація щодо вручення рекомендованого листа №7900821304519 особисто ПП «Львів-ПАК» зазначена помилково.

Тобто, з наведеної інформації вбачається, що виклик на розгляд справи № 289/1/11-39 вручено невстановленій особі, належність працівника охорони до ПП "Львів-ПАК", а також його повноваження на отримання поштової кореспонденції в інтересах позивача не встановлена. Доказів, які б спростовували вказані обставини відповідач не надав.

Таким чином, оскільки ПП «Львів-ПАК» не поінформоване про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи, то відповідач не виконав свого обов`язку щодо належного повідомлення про розгляд справи.

Отже, оскаржені постанови прийняті без належного повідомлення про розгляд справи та участі позивача.

Враховуючи наведене, виходячи з того, що постанови Головного управління Держпраці у Львівській області від 10.05.2019 №ЛВ2320/471/АВ/ФС-1, №ЛВ2320/471/АВ/ФС-2, №ЛВ 2320/471/АВ/ФС-3 прийняті без забезпечення права особи на участь у прийнятті рішення, такі не відповідають критеріям правомірності рішень суб`єків владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України, а тому є протиправними та підлягають скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, у відповідності до наведеного положення з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 5763,00 грн.

Суд зазначає, що представник позивача у відповідності до частини сьомої статті 139 КАС України до закінчення судових дебатів зробив заяву про подання доказів щодо підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Відтак, питання щодо стягнення витрат на професійну правничу допопогу буде вирішено після подання таких доказів.

Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити частково.

Визнати протиправними і скасувати постанови Головного управління Держпраці у Львівській області №ЛВ2320/471/АВ/ФС-1, №ЛВ2320/471/АВ/ФС-2, №ЛВ 2320/471/АВ/ФС-3 від 10.05.2019.

У задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування припису Головного управління Держпраці у Львівській області №ЛВ2320/471/АВ/П від 19.04.2019 відмовити повністю.

Стягнути з Головного управління Держпраці у Львівській області код ЄДРПОУ 39778297, місцезнаходження: 79005, м. Львів, вул. Міцкевича, 8 за рахунок його бюджетних асигнувань на користь приватного підприємства «Львів-ПАК» код ЄДРПОУ 34489981, місцезнаходження: 80413, Львівська обл., Кам`янка-Бузький р-н, с. Тартак, вул.І. Франка, 4 судовий збір у розмірі 5763,00 грн.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Повне рішення суду складене 19 листопада 2020 року.

Суддя А.Г. Гулик