Рішення № 92902954, 27.10.2020, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/10399/19

(2/199/507/20)

РІШЕННЯ

Іменем України

27 жовтня 2020 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді – Богун О.О.,

при секретареві – Рудові І.О.,

за участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – Борсук Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 про визнання права власності, –

ВСТАНОВИВ:

26 грудня 2019 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послався на те, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2019 року по справі №199/1712/19 за позовом ОСОБА_2 було розірвано укладений ним раніше із сином договір довічного утримання, внаслідок чого позивач 18 листопада 2019 року поновив за собою право власності на відчужене за таким договором домоволодіння АДРЕСА_1 . Однак, до розірвання вказаного договору син позивача встиг приватизувати земельну ділянку під вищевказаним домоволодінням з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21 вересня 2005 року №187/30. Оскільки ж положеннями цивільного та земельного законодавства закріплено загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, позивач просив суд визнати за ним, як за останнім набувачем згаданого домоволодіння, в порядку ст.120 ЗК України та ст.377 ЦК України право власності на приватизовану сином земельну ділянку, на якій розташоване це домоволодіння, зі збереженням її цільового призначення. Крім того, посилаючись на те, що внаслідок розірвання судом договору довічного утримання відпала правова підстава для набуття сином позивача права власності на спірну земельну ділянку, яка фактично ним ніколи не використовувалась, позивач також просив суд скасувати рішення Дніпропетровської міської ради, на підставі якого син позивача свого часу набув право власності на спірну земельну ділянку.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимог свого довірителя підтримала, наполягала на їх задоволенні в повному обсязі з викладених у позові підстав.

Представник відповідача Дніпровської міської ради в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечував, надав пояснення аналогічні викладеним у запереченні на позов.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини своєї неявки суду не повідомила, відзив на позов не надала.

За таких обставин суд, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, вважає за можливе провести судове засідання за фактичної неявки учасників справи та здійснити розгляд справи по суті.

Вислухавши представників позивача та відповідача Дніпровської міської ради, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що 24 грудня 2004 року між позивачем, як відчужувачем, та його сином ОСОБА_4 , як набувачем, було укладено договір довічного утримання. За умовами цього договору ОСОБА_4 набув та в подальшому здійснив державну реєстрацію за собою права приватної власності на належне позивачу нерухоме майно – домоволодіння АДРЕСА_1 . Викладені обставини підтверджуються копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно, копією витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, копією договору довічного утримання, копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності, копією паспорту позивача та набувача, копією свідоцтва про народження (а.с.5-6, 9, 15, 21, 39-40, 100-зворот, 102, 114-115).

14 грудня 2005 року ОСОБА_4 на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21 вересня 2005 року №187/30 отримав державний акт Серія ЯА №830881 на право власності на земельну ділянку площею 0,0687 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , із цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд. Кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:01:434:0040. Викладені фактичні обставини підтверджуються копією вказаного державного акту на право власності на земельну ділянку, копією плану меж земельної ділянки, копією кадастрового плану земельної ділянки, копією витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копією рішення Дніпропетровської міської ради з додатками (а.с.11-13, 42, 43, 123-128).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, внаслідок чого відкрилась спадщина на належне йому майно. Заповіт померлим не складався, а тому спадкоємцями за законом померлого першої черги є позивач (батько померлого) та відповідач ОСОБА_3 (дочка померлого), які 25 жовтня 2018 року та 16 березня 2019 року відповідно подали заяви про прийняття спадщини. Ці обставини підтверджуються копією свідоцтва про смерть, копією свідоцтва про народження померлого, копією паспорту позивача, копією спадкової справи. (а.с.20, 21, 39-41, 99-120)

23 липня 2019 року за наслідками розгляду по суті цивільної справи №199/1712/19 (провадження №2/199/2033/19) Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська було ухвалено рішення суду, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа – Четверта ДДНК, про розірвання договору довічного утримання задоволено в повному обсязі, а вищевказаний спірний договір довічного утримання від 24 грудня 2004 року розірвано з підстав невиконання набувачем ОСОБА_4 та його спадкоємицею (донькою) обов`язків за таким договором. Рішення суду набрало законної сили 03 вересня 2019 року. Дані обставини підтверджуються копією відповідного рішення суду (а.с.7-8).

В подальшому на виконання вищевказаного рішення суду від 23 липня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис про скасування за ОСОБА_4 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , а 18 листопада 2019 року здійснено державну реєстрацію в тому ж реєстрі за позивачем права приватної власності на зазначене домоволодіння, що підтверджується копіями витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.6, 10).

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані положеннями Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нормами Конституції України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ЦК України та ЗК України в редакціях і зі змінами станом на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Нормою ст.11 ЦК України визначено, що підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

За змістом ст.ст.334, 744, 745, 748 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду) з дня державної реєстрації за собою права власності на нерухоме майно.

При цьому згідно ст.120 ч.3 ЗК України у разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких ця земельна ділянка належала попередньому землевласнику (землекористувачу).

За змістом ст.ст.12, 40, 81, 116, 121, 122 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки із земель комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування, зокрема міських рад, шляхом безоплатної передачі земельних ділянок у приватну власність громадян в тому числі у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в межах норм, визначених ЗК України: в містах – не більше 0,1 га. Розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність у зв`язку з набуттям ним права власності на жилий будинок, не може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений ЗК України, крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим.

Згідно ст.126 ЗК України (в редакції, чинній на момент оформлення ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

За змістом ст.ст.1216-1218, 1222 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно до ст.ст.1258, 1261 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Нормою ст.1268 ЦК України передбачено право спадкоємця за заповітом чи за законом прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до ст.1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Згідно ст.757 ЦК України обов`язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем.

Нормою ст.651 ЦК України передбачено, що розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Згідно норми ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ст.ст.755, 756 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини. У такому випадку відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення.

Відповідно до ст.120 ч.1 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Аналогічну норму містить ст.377 ЦК України, згідно якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно ст.381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Положеннями ст.125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України, ст.ст.78, 79 ЗК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є земельна ділянка та житловий будинок), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.153 ЗК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Нормою ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, визнання незаконним/недійсним рішення органу місцевого самоврядування. Аналогічні положення містить норма ст.152 ЗК України.

Відповідно до норми ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а отже і про можливість задоволення позову, однак частково. Свою правову позицію суд мотивує наступним.

Так, у відповідності до змісту наведених судом вище норм цивільного законодавства набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, зокрема на нерухоме майно (будівлі, квартири, земельні ділянки тощо). Можливість виникнення права власності безпосередньо на підставі рішення суду передбачено лише у ст.335 (набуття права власності на безхазяйну річ) та ст.376 (самочинне будівництво) ЦК України, в усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ст.328 ЦК України). В свою чергу, рішення суду про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (тобто позивач вже став власником спірного майна, а не намагається ним стати через пред`явлення позову), у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, позивачем у спорах про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої права у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно на підставі ст.392 ЦК України є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна. Крім того, оскільки цивільні права можуть виникати безпосередньо із актів цивільного законодавства (ст.11 ч.3 ЦК України), то в такому випадку позивачу необхідно довести перед судом наявність передбачених такими актами законодавства обставин та умов, безпосередньо на підставі яких у нього за законом виникло спірне право власності, за захистом якого він і звертається до суду із позовом про визнання за ним цього права власності. Тобто метою подання позову про визнання прав власності в порядку ст.392 ЦК України є усунення невизначеності у суб`єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб`єктивного права особою.

Зазначена абзацом вище правова позиція суду, сформульована при розгляді даної цивільної справи, повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 07 вересня 2016 року по справі №6-727цс16, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 жовтня 2019 року по справі №344/11473/13-ц, від 31 жовтня 2019 року по справі №447/2434/16-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №127/9250/14-ц, від 03 червня 2020 року по справі №159/4837/15-ц, від 01 липня 2020 року по справі №216/5834/15-ц, від 15 липня 2020 року по справі №175/1765/16, від 19 серпня 2020 по справі №569/6008/19, правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 21 березня 2018 року по справі №760/14438/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №520/6819/14-ц.

Щодо виникнення цивільних прав безпосередньо з актів цивільного законодавства, то на час набуття позивачем, як відчужувачем, в порядку ст.ст.755, 756 ЦК України внаслідок розірвання договору довічного утримання від 24 грудня 2004 року права власності на домоволодіння, відчужене ним раніше за цим же договором, перехід права власності на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній жилий будинок, будівлю або споруду урегульовано нормами ст.ст.377, 381 ЦК України та ст.ст.120, 125 ЗК України. Зазначені норми, в першу чергу ст.120 ЗК України, закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За вказаною нормою земельного законодавства визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК України у поєднанні з нормою ст.125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою володів попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на право власності всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

Наведена правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 березня 2019 року по справі №514/1571/14-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №263/6022/16-ц, від 16 червня 2020 року по справі №689/26/17, а також правовими висновками, викладеним у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року по справі №464/1663/18, від 23 вересня 2020 року по справі №1519/2-572/11, від 23 вересня 2020 року по справі №369/10454/16-ц, від 23 вересня 2020 року по справі №127/13276/17, від 01 жовтня 2020 року по справі №752/7311/13-ц, від 05 жовтня 2020 року по справі №158/1717/18, від 07 жовтня 2020 року по справі №490/8388/17, від 07 жовтня 2020 року по справі №520/341/16-ц, від 20 жовтня 2020 року по справі №608/1713/17.

Стосовно спірних правовідносин сторін по справі, то судом в ході розгляду справи встановлено, що позивач ОСОБА_2 , як відчужувач, на підставі договору довічного утримання від 24 грудня 2004 року відчужив на користь свого сина ОСОБА_4 , як набувача, домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , внаслідок чого до останнього на підставі норми ст.120 ЗК України перейшло і право користування земельною ділянкою, на якій таке домоволодіння знаходилось, і яка призначалась для його обслуговування. В свою чергу, ОСОБА_4 , будучи вже власником домоволодіння і користувачем земельної ділянки, 14 грудня 2005 року на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21 вересня 2005 року №187/30 набув право власності на таку земельну ділянку шляхом її безоплатної йому передачі внаслідок приватизації. В подальшому вже після смерті ОСОБА_4 рішенням суду від 23 липня 2019 року за позовом ОСОБА_2 вказаний договір довічного утримання було розірвано. На підставі цього позивач після набрання таким рішенням суду 03 вересня 2019 року законної сили здійснив за собою 18 листопада 2019 року державну реєстрацію права власності на згадане домоволодіння, тобто фактично заново у відповідності до ст.756 ч.1 ЦК України набув право власності на раніше ним відчужене за договором нерухоме майно. За таких обставин до позивача на підставі норм ст.120 ЗК України, ст.ст.377, 381 ЦК України слідом за правом власності на домоволодіння (житловий будинок) перейшло і належне ОСОБА_4 , як колишньому власнику, право власності на спірну приватизовану земельну ділянку під вказаним домоволодінням – площею 0,0687 га, що відповідає визначеним законом нормам, кадастровий №1210100000:01:434:0040, зі збереженням її цільового призначення – для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд. Таким чином, цілком логічним і закономірним є висновок, що спірна земельна ділянка не увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , а була набута у власність його батьком ОСОБА_2 на підставі прямих норм ст.ст.377, 381, 756 ЦК України, ст.120 ЗК України. А оскільки ж з моменту смерті сина позивача ОСОБА_4 і до теперішнього часу право власності на земельну ділянку не було перереєстровано у встановленому законом порядку за позивачем ОСОБА_2 , крім позивача спадкоємцем померлого є і відповідач ОСОБА_3 , очевидним є існування певної невизначеності у суб`єктивному праві власності позивача на земельну ділянку, що створює йому перешкоди у реалізації такого права, порушуючи його. Відтак, з огляду на встановлене, враховуючи потребу позивача у захисті належного йому права власності, зокрема в порядку ст.392 ЦК України, суд вважає позовну вимог позивача про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку обґрунтованою, доведеною, а отже такою, що підлягає задоволенню.

При цьому, та обставина, що за позивачем після нового набуття ним права власності на домоволодіння внаслідок розірвання договору довічного утримання не було здійснено державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, не є підставою для хибності наведених висновків суду та неможливості задоволення позову в означеній частині, зокрема на підставі ст.392 ЦК України, оскільки відповідно до норми ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності, вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. В той же час, судом встановлено набуття права власності на спірну земельну ділянку на підставі прямих норм законодавства, чинного як на момент виникнення спірних правовідносин, так і ухвалення рішення суду. Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі №363/4852/17.

Відмовляючи у заваленні другої позовної вимоги про скасування рішення Дніпропетровської міської ради від 21 вересня 2005 року №187/30, суд виходив з того, що такий спосіб захисту не передбачений нормами ні ст.16 ЦК України, ні ст.152 ЗК України. При цьому позивачем належним чином не мотивовано необхідність застосування способу захисту, не передбаченого законом. Твердження ж позивача про те, що спірне рішення органу місцевого самоврядування підлягає скасуванню через те, що відпала правова причина для його ухвалення у вигляді наявності у ОСОБА_4 права власності на домоволодіння через розірвання в судовому порядку договору довічного утримання, суд вважає неспроможним з правової точки зору. Така оцінка суду ґрунтується на тому, що у відповідності до ст.653 ч.3 ЦК України внаслідок розірвання в судовому порядку договору зобов`язання за ним припиняються з моменту набрання рішенням суду законної сили, а отже таке припинення не має ретроактивної дії, на відміну від визнання правочину недійсним. Тобто правовідносини/зобов`язання сторін припиняються, втрачаючи юридичну силу, саме після розірвання договору, а не з моменту їх виникнення/укладення розірваного договору. Відтак, всі обставини і дії сторін договору, які мали місце і були вчиненні на його підставі, залишаються чинними, а отже і спірне рішення органу місцевого самоврядування, як підстава для набуття ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку, також не підлягає скасуванню через відсутність для цього законних підстав. Більш того, таке рішення не тільки не порушує права позивача, а навпаки є тим правовим документом і підставою, що зумовила можливість переходу до позивача належного ОСОБА_4 саме права приватної власності на спірну земельну ділянку в порядку ст.ст.377, 381, 756 ЦК України, ст.120 ЗК України, а отже і підставою для задоволення позову в частині визнання права власності.

Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про можливість часткового задоволення позову – лише в частині вимог про визнання права власності. В решті позовних вимог слід відмовити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, враховуючи результат вирішення справи, суд на підставі ст.ст.133, 141 ЦПК України, вважає за необхідне судові витрати позивача у вигляді судового збору, сплаченого при зверненні до суду із позовом (а.с.1), віднести на рахунок позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 316, 317, 319, 321, 328, 334, 335, 376, 377, 381, 392, 651, 653, 744, 745, 748, 755-757, 1216-1218, 1222, 1225, 1258, 1261, 1268 ЦК України, ст.ст.12, 40, 78, 79, 81, 116, 120-122, 125, 126, 153 ЗК України, ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-81, 89, 95, 133, 141, 211, 223, 240, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , про визнання права власності – задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:01:434:0040, площею 0,0687 га, з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

В іншій частині – відмовити.

Судові витрати віднести на рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська або безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання – АДРЕСА_2 .

Відповідач: Дніпровська міська рада, код ЄДРПОУ 26510514, місцезнаходження – пр. Дмитра Яворницького, 75.

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП невідомий, місце проживання – АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення суду складено 05 листопада 2020 року.

Суддя О.О. Богун

27.10.2020