Рішення № 92866981, 12.11.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 листопада 2020 року м. Київ № 640/24538/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Маруліної Л.О., суддів Добрівської Н.А., Кузьменко А.І., за участі секретаря судового засідання Яцеленко Ю.О., представника позивача Отенка П.В. (ордер серії ХВ №1431000225 від 17.02.2020 року), представника відповідача та третьої особи Бігдан А.В., вирішивши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

третя особа Міністерство юстиції України

про визнання протиправною та нечинною постанову КМУ №870 від 09.10.2019,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач), в якому просить визнати повністю протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України №870 від 09.10.2019 року про «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі також - оскаржувана постанова).

Адміністративний позов обґрунтовано тим, що наказом Міністерства юстиції України від 05.06.2019 року останнього з 06.06.2019 року призначено на посаду начальника ГТУЮ у Донецькій області.

Водночас, 09.10.2019 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», якою визначено перелік юридичних осіб публічного права (територіальних управлінь Міністерства юстиції України), які мають бути ліквідовано, а також перелік, найменування та склад нових юридичних осіб публічного права, що мають бути створені замість ліквідованих.

На переконання позивача, відсутність у змісті оскаржуваної постанови обґрунтування доцільності ліквідації територіальних управлінь Міністерства юстиції України є істотним порушенням вимог законодавства України, та насправді є не ліквідацією, а реорганізацією.

Зокрема, приймаючи оскаржувану постанову, відповідачем не враховано ситуацію, наявну на сьогоднішній день в деяких областях України.

Відповідно до змісту оскаржуваної постанови, до новоутворених міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України будуть входити від 3 територіальних управлінь Міністерства юстиції України, які ліквідовуються.

Так, до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України будуть входити, зокрема ГТУЮ МЮУ в АР Крим та ГУЮ в м. Севастополі. До Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України будуть входити, зокрема ГТУЮ в Донецькій області та ГТУЮ в Луганській області.

Водночас, у зв`язку із тимчасовою окупацією деяких територій України, об`єднання територіальних управлінь є необґрунтованим та таким, що порушує нормальну роботу зазначених органів на місцях.

Також, позивачем звернуто увагу на незручне територіальне розташування міжрегіональних територіальних управлінь Міністерства юстиції України тільки в одному з міст обласного значення, що спричинить складність виконання завдань працівників з інших областей.

Крім того, позивачем зауважено, що оскаржувана постанова набула чинності 16.10.2019 року (публікація в Урядовому кур`єрі № 197).

Однак, станом на день подання цієї позовної заяви, не всіх працівників ГТУЮ в Донецькій області попереджено про наступне вивільнення та не запропоновано іншої рівноцінної посади державної служби, що ставить під загрозу гарантовані Конституцією України та іншими міжнародними нормативними актами трудових прав, зокрема права на працю.

Враховуючи викладене, позивач просить суд позов задовольнити та скасувати повністю постанову Кабінету Міністрів України №870 від 09.10.2019 року про «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.02.2020 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 19.02.2020 року.

Через канцелярію суду 17.02.2020 року відповідачем подано відзив на позов.

Відповідач проти позову заперечує з огляду на його необґрунтованість та безпідставність у зв`язку із відсутністю порушеного права позивача оскаржуваною постановою.

На переконання відповідача, характер правовідносин, врегульований оскаржуваною постановою стосується лише організаційної діяльності територіальних органів юстиції, в той час, як позивачем обґрунтовано позовні вимоги неналежним забезпеченням трудових прав останнього, зокрема під час попередження про наступне вивільнення внаслідок ліквідації юридичної особи публічного права, в якій позивач обіймав посаду.

Таким чином, внаслідок скасування оскаржуваної постанови не зміниться правове становище позивача, як особи, яка перебувала у трудових правовідносинах з ГТУЮ у Донецькій області.

Щодо обґрунтованості прийнятої оскаржуваної постанови, відповідачем зазначено, що керуючись положеннями Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», користуючись дискреційними повноваженнями щодо утворення територіальних органів, з метою оптимізації системи територіальних органів міністерства, Міністром юстиції України внесено на розгляд Уряду проект постанови «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», який 09.10.2019 року прийнято за №870.

Враховуючи те, що відповідачем прийнято оскаржувану постанову в межах повноважень, у спосіб та у порядку, визначеними чинним законодавством України, Кабінет Міністрів України просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

У підготовче засідання 19.02.2020 року прибули представники позивача та відповідача.

Судом продовжено позивачу строк на подання відповіді на відзив та відкладено підготовче засідання до 16.03.2020 року.

Через канцелярію суду 03.03.2020 року позивачем подано відповідь на відзив.

Щодо порушеного права позивача, зазначено, що 27.12.2019 року наказом начальника Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 26.12.2019 року № 203/к ОСОБА_1 тимчасово переведено на посаду заступника начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків).

Однак, ця посада не є рівноцінною посаді, яку позивач обіймав до переведення. Позивач наголошує на вимушеності його згоді на переведення виключно у зв`язку із ліквідацією ГТУЮ в Донецькій області.

При цьому, йому не запропоновано будь-яку іншу роботу в Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Харків).

Таким чином, оскаржувана постанова є основною підставою порушення трудових прав та гарантій позивача, а також суттєвого погіршення становища останнього у зв`язку з примусовим переведенням його на посаду, яка не є рівноцінною до займаної попередньо.

Крім того, на переконання позивача, у зв`язку з ліквідацією (реорганізацією) ГТУЮ в Донецькій області були численно порушенні трудові права та гарантії інших працівників зазначеного територіального управління.

Отже, оскаржуваною постановою порушено не тільки трудові права та гарантії позивача, але також наявне порушення «публічного інтересу».

З огляду на викладене, повивач проти твердження відповідача про відсутність порушеного права у ОСОБА_1 оскаржуваною постановою заперечує.

У підготовче засідання 16.03.2020 року прибули представники позивача та відповідача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2020 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Міністерство юстиції України (далі також - третя особа, Міністерство юстиції). Зобов`язано позивача подати до суду примірник позовної заяви з додатками через канцелярію суду для вручення третій особі у строк до 24.03.2020 року. Встановлено третій особі строк для подання пояснень. Наступне підготовче засідання призначено на 22.04.2020 року.

Через канцелярію суду 17.04.2020 року Міністерством юстиції України подано пояснення на позовну заяву, в яких заперечує проти задоволення позову з підстав, вказаних Кабінетом Міністрів України у відзиві на позов.

Через канцелярію суду 21.04.2020 року представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із установленням на території України карантину.

У підготовче засідання 22.04.2020 року сторони не прибули. Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Судом відкладено підготовче засідання до 10.06.2020 року.

У підготовче засідання 10.06.2020 року прибули представники сторін.

Судом поставлено на обговорення питання про закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2020 року закрито підготовче провадження. Призначено справу до колегіального розгляду за головуванням судді Маруліної Л.О. Призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 23.07.2020 року.

Судові засідання 23.07.2020 року та 24.09.2020 року судом відкладені у зв`язку із заявленими сторонами про це клопотаннями.

У судове засідання 12.11.2020 року прибули представники позивача, відповідача та третьої особи.

Відповідно до частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у відкритому судовому засіданні 12.11.2020 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

09.10.2019 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», відповідно до пункту 1 якої постановлено ліквідувати як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1; відповідно до пункт 2 постановлено утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2.

Вважаючи постанову Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» протиправною в повному обсязі, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, додаткові пояснення та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах, зокрема, регламентовано Конституцією України, Законом України від 27.02.2014 року №794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №794-VII), Законом України від 17.03.2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі також - Закон №3166), Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 року №950 (далі також - Регламент).

Усі нормативно-правові та підзаконні акти застосовуються судом у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до статті 3 Закону №794-VII, діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.

Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону №794-VII, Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 1 Закону №794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Згідно із статтею Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів.

Відповідно до пункту 9-1 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Згідно з абзацом 12 пункту 6 частини першої статті 20 Закону №794-VII Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує і ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи.

Отже, повноваження Уряду на ліквідацію територіальних органів центрального органу виконавчої влади визначено Конституцією України та в низці актів чинного законодавства України.

Частинами першою, другою статті 13 Закону №3166 встановлено, що територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи міністерства можуть утворюватися, ліквідовуватися, реорганізовуватися міністром як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особи, за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи міністерства утворюються у випадках, коли їх створення передбачено положенням про міністерство, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи міністерства можуть утворюватися в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи (у разі їх утворення).

Відповідно до частини дев`ятої статті 5 Закону №3166 Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі також - Порядок), відповідно до пункту 1 якого цим Порядком визначено механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.

Дія цього Порядку поширюється на центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом та їх територіальні органи, крім випадків, коли Конституцією та законами України визначені інші особливості порядку їх утворення, реорганізації або ліквідації.

Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Суд зауважує, що позивачем не оскаржується процедура прийняття Кабінетом Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», в той час, як підставами позову є порушення відповідачем принципу «законних очікувань» у зв`язку із прийняттям оскаржуваної постанови, що, на думку позивача, вплинуло на його трудові права, та відсутності в тексті оскаржуваної постанови обґрунтування доцільності ліквідації територіальних управлінь Міністерства юстиції.

Втім, підтвердження чи спростування означених позивачем підстав протиправності оскаржуваної постанови потребують встановленню через дослідження процедури прийняття оскаржуваного позивачем акта Кабінету Міністрів України.

Згідно з абзацом 2 пункту 3 частини першої статті 44 Закону №794-VII Міністр України - член Кабінету Міністрів України вносить на розгляд Кабінету Міністрів України: пропозиції щодо вирішення питань, пов`язаних з виконанням своїх повноважень із спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 18 Закону №3166 Міністр погоджує та подає на розгляд Кабінету Міністрів України розроблені центральним органом виконавчої влади проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України.

У матеріалах справи містяться копії: постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870, Додатку 1 та Додатку 2 до останньої, Пояснювальної записки від 08.10.2019 року за підписом Міністра юстиції, Додатку до Пояснювальної записки «Прогноз впливу реалізації постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» на ключові інтереси заінтересованих сторін», Довідки про погодження проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» від 08.10.2019 року за підписом Міністра юстиції, Довідки щодо відповідності зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС) проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» від 08.10.2019 року за підписом Міністра юстиції.

Відповідно до змісту зазначених документів, судом встановлено, що проект оскаржуваної постанови розроблено Міністром юстиції України з власної ініціативи.

Згідно із змістом пункту 2 Пояснювальної записки від 08.10.2019 року, обґрунтування необхідності прийняття акта є оптимізація системи територіальних органів Міністерства юстиції, яка зумовлена необхідністю забезпечення ефективності виконання покладених на Міністерство юстиції завдань у відповідних сферах державної політики, раціонального використання державних ресурсів.

Зокрема, згідно із змістом Додатку до Пояснювальної записки «Прогноз впливу реалізації постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» на ключові інтереси заінтересованих сторін», розробником проекту акта проаналізовано очікуваний (позитивний чи негативний) вплив на громадян та державних службовців, як заінтересованих осіб, із зазначенням передбачуваної динаміки змін основних показників (у числовому або якісному вимірі) у наступних ключових інтересах: доступність та якість послуг, які надає Міністерство юстиції; зниження рівня корупції; зменшення штатної чисельності працівників та збільшення навантаження на працівників новоутворених міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції.

Відповідно до пункту 3 Порядку пропозиція щодо утворення, реорганізації або ліквідації органу виконавчої влади вноситься Прем`єр-міністрові України членом Кабінету Міністрів України з урахуванням пріоритетів діяльності Кабінету Міністрів України, необхідності забезпечення здійснення повноважень органів виконавчої влади і недопущення дублювання їх повноважень та містить: у разі ліквідації органу виконавчої влади - обґрунтування щодо доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такого органу або передачі їх іншим органам виконавчої влади.

Отже, зазначення обґрунтування щодо доцільності ліквідації органу виконавчої влади є необхідним у відповідній пропозиції, в даному випадку, у відповідних документах розробника до проекту акта.

Водночас, обов`язок зазначення такого обґрунтування у тексті самої постанови чинним законодавством України не встановлено, що свідчить про помилковість твердження позивача в цій частині.

Посилання ж позивача на постанови Верховного Суду України від 04.03.2014 року у справі №21-8а14, від 27.05.2014 року у справі №21-108а14, від 28.10.2014 року у справі №21-484а14, на рішення Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі №826/5887/15, судом не береться до уваги, оскільки позивач посилається на правові позиції судів касаційної інстанції, викладені у судових рішеннях у справах, предметом яких є трудові відносини (оскарження наказу про звільнення, поновлення на роботі).

Зокрема, підставою порушення прийняттям оскаржуваної постанови принципу «законних очікувань» позивачем обґрунтовано його незгодою із ліквідацією юридичної особи публічного права, внаслідок чого трудові права останнього не забезпечено належним чином, а саме, не попереджено про наступне вивільнення, а також переведено в новоутворений орган на нерівнозначну посаду.

Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційним Судом України неодноразово розглядалося питання тлумачення частини другої статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25.11.1997 року; пункту 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25.12.1997 року; та пункту 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 року від 14.12.2011 року).

У Рішенні №19-рп/2011 від 14.12.2011 року Конституційним Судом України зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, системне тлумачення статті 55 Конституції України свідчить про те, що частиною другою цієї статті гарантовано «кожному» захист «своїх прав», які порушено органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами.

У постанові Верховного Суду України від 23.05.2017 року по справі № 800/541/16 звернуто увагу, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини другої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З аналізу вищезазначених норм слідує, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача з боку відповідача, внаслідок вчинення його бездіяльності та прийняття оскаржуваного рішення.

Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач фактично оскаржує недотримання ГТУЮ у Донецькій області процедури вивільнення працівників та тимчасового переведення ОСОБА_1 на нерівнозначну посаду у Східному міжрегіональному управління Міністерства юстиції (м. Харків).

Втім, позивачем не наведено підстав, яким чином порушено його права саме оскаржуваною постановою, якою Кабінетом Міністрів України реалізовано своє дискреційне повноваження на ліквідацію територіальних органів міністерства.

Разом з тим, позивач скористався своїм правом на судовий захист та йому такий захист надано відповідно до способу захисту, обраного останнім.

Відповідно до змісту частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 з підстав, вказаних останнім у позовній заяві.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v." від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності та враховуючи, що судом не виявлено порушень відповідачем вимог законодавства, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 6, 9, 73-80, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статті 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач : ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Кабінет Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2);

Третя особа: Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622, адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13).

Повне рішення складено 14.11.2020 року.

Головуючий суддя Л.О. Маруліна

Суддя Н.А. Добрівська

Суддя А.І. Кузьменко