Рішення № 92841506, 13.11.2020, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" листопада 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2946/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Пономаренко Т.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Приватного підприємства "Будтранс-груп" (61038, м. Харків, вул. Маршала Батицького, б. 8; код ЄДРПОУ: 36815278) до Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" (61166, м. Харків, вул. Бакуліна, б. 4-А, офіс 72; код ЄДРПОУ: 32567175) про стягнення заборгованості без виклику учасників справи

ВСТАНОВИВ:

11.09.2020 Приватне підприємство "Будтранс-груп" звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест", в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" заборгованість за поставлений товар у розмірі 56 915,84 грн., суму 3% річних у розмірі 2 350,63 грн., суму інфляційного збільшення суми боргу у розмірі 1 533,25 грн., штрафні санкції у розмірі 10 963,90 грн., а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 102,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9 459,00 грн., з урахуванням зменшення позовних вимог.

В обґрунтування позивач вказує на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань в частині повної та своєчасної оплати за договором поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 14.09.2020 прийнято позовну заяву (вх.№2946/20 від 11.09.2020) Приватного підприємства "Будтранс-груп" до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №922/2946/20. Визначено, що розгляд справи №922/2946/20 здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Відповідачу встановлено строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позов (ст.251 ГПК України) та строк 5 днів на подання до суду заперечень на відповідь позивача на відзив з дня його отримання, оформлених відповідно до ст.167 ГПК України. Позивачу встановлено строк 5 днів на подання до суду відповіді на відзив з дня його отримання (ст. 251 ГПК України). Роз`яснено сторонам, що у випадку неподання відповідачем відзиву та/або клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, а також не подання позивачем відповіді на відзив у строки встановлені цією ухвалою розгляд справи буде відбуватися за наявними матеріалами після спливу строку встановленого для подання відповідачем клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та в межах строків встановлених статтею 248 ГПК України.

02.10.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області від представника відповідача надійшло клопотання (вх.№22914 від 02.10.2020) про застосування строків позовної давності, в якій просить суд застосувати до вимоги про стягнення штрафних санкцій (пені) у розмірі 17 988,80 коп. наслідки спливу позовної давності та відмовити в задоволенні цієї вимоги. Зазначив, що строк позовної давності щодо стягнення пені в даному випадку сплив 28.07.2020.

Разом з тим, 02.10.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області представник відповідач надав відзив на позовну заяву (вх.№22905 від 02.10.2020), в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Зазначив, що загальна сума заборгованість відповідача за поставлений та неоплачений товар становить 62 115,84 грн. Вважає, що під час нарахування позивачем штрафних санкцій (пені), сум інфляційних витрат за весь час прострочення за договором були допущені помилки, а тому в їх задоволенні необхідно відмовити.

16.10.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області від представника позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№24107 від 16.10.2020), в якій зазначив, що після ухилення від сплати заборгованості робота з відповідачем була переведена на умови 100% передплати.

05.11.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області від представника відповідача надійшли заперечення (вх.№25827 від 05.11.2020), в якому зазначив, що 21.10.2020 згідно рахунку на оплату №1936 від 11.07.2019 відповідачем було здійснено часткову оплату товару, який було поставлено за видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 на суму 8 000,00грн. з ПДВ. Таким чином, станом на сьогодні загальна сума заборгованості відповідача за поставлений товар становить 54 115,84 грн.

10.11.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області представник позивача надав відповідь на заперечення (вх.№26287 від 10.11.2020).

Таким чином, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Приймаючи до уваги належне повідомлення сторін про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність у матеріалах справи достатньої кількості документів для розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про її розгляд за наявними матеріалами.

Згідно з ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

03.01.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" (покупець) та Приватного підприємства "Будтранс-груп" (постачальник) було укладено договір поставки №0301-19/5-П (надалі - Договір) (а.с.8-10 т.1).

Відповідно до пункту 1.1. Договору, постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, передати у власність покупцеві товар, а покупець зобов`язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити цей товар.

Приймання товару за кількістю і якістю здійснюється покупцем в момент передачі товару постачальником та має супроводжуватися відповідними супровідними документами, визначеними цим договором (п.1.3.Договору).

Покупець оплачує товар, який підлягає поставці, за ціною, передбаченою у рахунку-фактурі, за кожну партію товару в строк не більше 10 днів з моменту поставки. Товар вважається поставленим з моменту передачі його покупцю з оформленою належним чином видатковою накладною (п.2.1.Договору).

Покупець має право здійснювати повну або часткову попередню оплату товару, що буде поставлений в майбутньому (п.2.2.Договору).

За порушення грошових зобов`язань покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період порушення, від суми невиконаного зобов`язання за кожен день порушення виконання (п.3.3.Договору).

Відповідно до пункту 6.1. Договору, цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту двостороннього його підписання та скріплення печатками сторін.

Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 6.1 цього договору, та закінчується «31» грудня 2019 року. Якщо жодна зі сторін за один місяць до закінчення строку дії договору письмово не повідомить іншу сторону про розірвання договору, дія договору автоматично лонгується на наступні 12 місяців без складання додаткової угоди до договору (п.6.2.Договору).

Закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору (п.6.3.Договору).

Так, позивач поставив, а відповідач прийняв продукцію за наступними накладними:

- видатковою накладною №2915 від 04.07.2019 на суму 34 590,00 грн., ТТН №БГ004007 від 04.07.2019 на суму 5 676,00 грн., ТТН №БГ004006 від 04.07.2019 на суму 9 972,00 грн., ТТН №БГ004005 від 04.07.2019 на суму 18 942,00 грн.(а.с.22-25 т.1);

- видатковою накладною №3122 від 15.07.2019 на суму 16 632,00 грн., ТТН №БГ004484 від 15.07.2019 на суму 5 544,00 грн., ТТН №БГ004485 від 15.07.2019 на суму 5 544,00 грн., ТТН №БГ004486 від 15.07.2019 на суму 5 544,00 грн. (а.с.16-19 т.1);

- видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 на суму 18 942,00 грн., ТТН №БГ004488 від 15.07.2019 на суму 18 942,00 грн. (а.с.28-29 т.1);

- видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 на суму 48 114,00 грн., ТТН №БГ004531 від 17.07.2019 на суму 16 038,00 грн., ТТН №БГ004532 від 17.07.2019 на суму 16 038,00 грн., ТТН №БГ004533 від 17.07.2019 на суму 16 038,00 грн. (а.с.12-15 т.1).

Вищезазначені накладні засвідчені підписами та печатками сторін. Будь-яких зауважень чи заперечень не містять.

На підставі вищевикладеного позивачем було виставлено відповідні рахунки на оплату №1936 від 11.07.2019 на загальну суму 64 746,00 грн., №1840 від 04.07.2019 на загальну суму 34 590,00 грн., №1986 від 15.07.2019 на загальну суму 18 942,00 грн. (а.с.11,21,27 т.1).

Факт прийняття продукції відповідачем також підтверджується наявними в матеріалах справи довіреностями №174 від 11.07.2019, №161 від 04.07.2019 та №178 від 15.07.2019, виданими Товариством з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" юрисконсульту Рємєскову В. О. на отримання від Приватного підприємства "Будтранс-груп" цінностей за рахунком-фактурою №1936 від 11.07.2019, №1840 від 04.07.2019, №БГО-1986 від 15.07.2019 (а.с.20,26,30 т.1).

Загальна вартість поставленої продукції склала 118 278,00 грн.

Як зазначає позивач, заборгованість відповідача за видатковою накладною №2915 від 04.07.2019 складає 4 500,00 грн., за видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 складає 18 942,00 грн., видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 складає 45 873,84 грн.

Позивач неодноразово звертався до відповідача з претензією про стягнення заборгованості за договором поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019 (а.с.32-35 т.1).

Відповідач у відповідях на претензії повідомив позивача про часткове погашення боргу за договором поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019 та зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" буде прикладати всіх зусиль з метою погашення заборгованості (а.с.36-37 т.1).

Як зазначає позивач, в ході судового розгляду справи відповідачем було здійснено часткову оплату боргу згідно платіжних доручень №431 від 15.09.2020 на суму 4500,00 грн. (згідно рахунку 1840 від 04.07.2019; а.с.74 т.1) та №539 від 21.10.2020 на суму 8 000.00 грн. (згідно рахунку №1936 від 11.07.2019).

Таким чином, заборгованість відповідача становить 56 815,84 грн. за:

- видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 на суму 18 942,00 грн.;

- видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 на суму 37 873,84 грн.

При цьому, представник відповідача факт наявності заборгованості перед позивачем за вищезазначеними накладними не спростовує, проте просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що станом на сьогодні загальна сума боргу становить 54 115,84 грн.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підстави виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів.

Пунктом 3 частини 1 статті 174 Господарського кодексу України вcтановлено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

В частині 1 статті 629 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтями 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Приписами частини 1 статті 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статтею 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 172 ЦК України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Судом встановлено, що позивач свої зобов`язання за договором поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019 виконав належним чином та у строк встановлений договором.

Відповідно до частини 2 статті 172 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Пунктом 1 статті 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Пунктом 1 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Так, сторони в договорі поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019 погодили, що відповідач оплачує товар, який підлягає поставці, за ціною, передбаченою у рахунку-фактурі, за кожну партію товару в строк не більше 10 днів з моменту поставки. Товар вважається поставленим з моменту передачі його покупцю з оформленою належним чином видатковою накладною. Покупець має право здійснювати повну або часткову попередню оплату товару, що буде поставлений в майбутньому.

Тобто, відповідач повинен був оплатити отриманий товар у строк:

- за видатковою накладною №2915 від 04.07.2019 - до 14.07.2019 включно;

- за видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 - до 25.07.2019 включно;

- за видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 - до 27.07.2019 включно.

В частині 1 статті 530 ЦК України зазначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

В частині 1 статті 612 ЦК України зазначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як стверджує відповідач, у останнього за вищезазначеними видатковими накладними по теперішній час існує заборгованість у розмірі 54 115,84 грн., а не 56915,84 грн..

На підтвердження зазначеного відповідач надав платіжне доручення №245 від 17.07.2020 на суму 2 700,00 грн. з призначенням платежу "оплата за пісок згідно рахунку №2282 від 16.07.2020".

За змістом ст.ст.74,76 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі для своїх вимог та заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до п. 17.1 ст. 17 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" форми розрахункових документів, документів на переказ готівки для банків, а також міжбанківських розрахункових документів установлюються нормативно-правовими актами Національного банку України. Форми документів на переказ, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, установлюються правилами платіжних систем. Обов`язкові реквізити електронних та паперових документів на переказ, особливості їх оформлення, оброблення та захисту встановлюються нормативно-правовими актами Національного банку України.

Згідно з п.1.30 ст.1 цього Закону платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Як передбачено п.6 ч.1 ст.7 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками.

Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті визначено, що кошти з рахунків клієнтів банку списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції.

Згідно з п.1.8 даної Інструкції платники та стягувачі оформляють доручення/розпорядження про списання коштів з рахунків на відповідних бланках розрахункових документів, форма та порядок оформлення яких визначаються цією Інструкцією.

При цьому, відповідно до п.3.8 зазначеної Інструкції реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність установленим вимогам лише за зовнішніми ознаками.

Отже, право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику, у даному випадку Товариству з обмеженою відповідальністю "С-Інвест".

Таким чином, допустимим доказом призначення грошових коштів, що перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу.

В платіжному дорученні №245 від 17.07.2020 на суму 2 700,00 грн. відповідач посилався на рахунок №2282 від 16.07.2020.

Суд звертає увагу відповідача на те, що в даному спорі вирішується питання наявності заборгованості за рахунками на оплату №1936 від 11.07.2019, №1840 від 04.07.2019, №1986 від 15.07.2019.

Будь-яких посилань на вищезазначені рахунки в платіжному дорученні №245 від 17.07.2020 на суму 2 700,00 грн. відповідачем здійснено не було.

При цьому, платіжне доручення №245 від 17.07.2020 на суму 2 700,00 грн. не містить посилання на жодну видаткову накладну за спірним договором чи на самий договір.

Дослідивши надане відповідачем платіжне доручення №245 від 17.07.2020 на суму 2 700,00 грн. судом встановлено, що із даного платіжного доручення не вбачається факту оплати саме за спірним договором.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що заборгованість за договором поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019 складає 56 815,84 грн., у зв`язку із чим позовні вимоги у цій частині підлягають частковому задоволенню у розмірі 56 815,84 грн..

Разом з тим, позивач просить стягнути з відповідача суму 3% річних у розмірі 2 350,63 грн. та суму інфляційного збільшення суми боргу у розмірі 1 533,25 грн.

Представник відповідача надав суду власний розрахунок інфляційних втрат, який становить 1 533,25 грн.

Частиною 2 статті 193 ГК України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013 року, з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Верховний Суд України у постанові від 12 квітня 2017 року по справі №3-1462гс16 зазначив, що порушення відповідачем строків розрахунків за отриманий товар, що встановлені договором поставки, є підставою для нарахування платежів, передбачених ст. 625 ЦК України, а наявність форс-мажору не звільняє відповідача від обов`язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами.

Верховний Суд України підкреслив, що платежі встановлені ст.625 ЦК України є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення виконання ним грошового зобов`язання, яка має компенсаційний, а не штрафний характер, які наприклад статті законів, які передбачають неустойку. Компенсація полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Також Верховний Суд України відмітив, що ст.617 ЦК України встановлені загальні підстави звільнення особи від відповідальності за порушення зобов`язання, а ст. 625 ЦК України є спеціальною та такою, що не передбачає жодних підстав для звільнення від відповідальності за порушення виконання грошового зобов`язання.

Отже, Верховний Суд України розв`язуючи спір застосовує принцип права щодо пріоритету спеціальної норми над загальною.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 3-1195гс16.

Сторони у договорах поставки №234/194С від 23.04.2019, №234/213С від 10.07.2019, №234/221С від 05.09.2019, № 234/226С від 22.10.2019, №234/228С від 22.10.2019, № 238-10/507 від 28.03.2019 та №266-01/567 від 10.07.2019 визначили, що за порушення відповідачем строку оплати продукції, передбачених цими договорами, позивач має право вимагати оплату 1% річних та індексу інфляційних витрат.

14 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №924/532/19 досліджував питання щодо особливостей нарахування інфляційних втрат і 3% річних, де визначив, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.

З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 27.05.2019 по справі №910/20107/17, від 21.05.2019 по справі №916/2889/13, від 16.04.2019 по справам № 922/744/18 та №905/1315/18, від 05.03.2019 по справі №910/1389/18, від 14.02.2019 по справі №922/1019/18, від 22.01.2019 по справі №905/305/18, від 21.05.2018 по справі №904/10198/15, від 02.03.2018 по справі №927/467/17.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання.

При цьому день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення.

Так, дослідивши матеріали справи, перевіривши надані позивачем до позовної заяви розрахунки відсотків річних та інфляційних нарахувань з використанням калькулятора "Ліга-Закон" суд встановив, що дані розрахунки є арифметично вірними, а тому суд задовольняє позов у цій частині.

Також позивачем заявлено вимоги про стягнення пені за прострочену заборгованість відповідача у відповідності до договору поставки №0301-19/5-П від 03.01.2019.

Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Правові наслідки порушення грошового зобов`язання передбачені, зокрема, ст.ст. 549, 611, 625 ЦК України.

Частиною 2 статті 193 ГК України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За приписами частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України, якою передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Разом з тим, умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до п.4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 №10 даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

В силу приписів статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що період нарахування пені у даному випадку становить:

- за видатковою накладною №2915 від 04.07.2019 - з 15.07.2019 по 15.01.2020;

- за видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 - з 26.07.2019 по 26.01.2020;

- за видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 - з 28.07.2019 по 28.01.2020.

Разом з цим, відповідач заявляє клопотання про застосування строків позовної давності (вх.№22914 від 02.10.2020). Вважає, що строк позовної давності щодо стягнення пені в даному випадку сплив 28.07.2020.

Пунктом 1 частини 2 статті 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина 1 статті 259 ЦК України).

В постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» зазначено, що щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. За правилами частини першої статті 259 ЦК України сторонам дозволено за домовленістю збільшувати встановлену законом як загальну, так і спеціальну позовну давність. Умова про збільшення позовної давності може бути вміщена як в укладеному сторонами договорі купівлі-продажу, поставки, надання послуг тощо, так і в окремому документі або в листах, телеграмах, телефонограмах та інших документах, якими обмінювалися сторони і які повинні однозначно свідчити про досягнення згоди сторін щодо збільшення строку позовної давності.

Разом з тим, Верховний Суд України у постанові від 18.05.2016 по справі №6-474цс16 зазначив, що правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15 та від 25 травня 2016 року у справі №6-1138цс 15.

Як вбачається з матеріалів справи, позовну заяву позивачем було подано 11.09.2020.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про те, що строк позовної давності щодо стягнення пені в даному випадку сплив:

- за видатковою накладною №2915 від 04.07.2019 - 15.07.2020;

- за видатковою накладною №3123 від 15.07.2019 - 26.07.2020;

- за видатковою накладною №3179 від 17.07.2019 - 28.07.2020.

У зв`язку з чим суд відмовляє в задоволенні позовної вимоги в частині стягнення пені.

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, витрати на оплату судового збору, понесені позивачем, підлягають відшкодуванню йому за рахунок відповідача пропорційно розміру задоволених вимог, що складає 1 777,93 грн.

Щодо витрат на правничу допомогу суд встановив наступне.

20.10.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області від представника позивача надійшла заява (вх.№24456 від 20.10.2020) про відшкодування судових витрат, в якій просить суд стягнути з відповідача понесені судові витрати в розмірі 9 459,00 грн.

Разом із заявою представник позивача надав копії договору про надання правової допомоги від 09.09.2020, додаткової угоди №1 до договору від 09.09.2020, рахунку згідно договору про надання правової допомоги від 09.09.2020 на загальну суму 9 459,00 грн., квитанції №1 від 20.10.2020 про сплату адвокатського гонорару (винагороди), акту виконаних робіт за договором про надання правової допомоги від 09.09.2020 на загальну суму 9 459,00 грн., розрахунку розміру винагороди адвоката за надання правової допомоги, детального опису робіт (надання послуг) від 20.10.2020, виконаних адвокатом за договором про надання правової допомоги від 09.09.2020 (а.с.86-95 т.1).

В свою чергу відповідач 02.11.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області надав клопотання про зменшення витрат на оплату правової допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В обґрунтування клопотання зазначає, що заявлений розмір витрат не відповідає критерію реальності таких витрат, а акт виконаних робіт не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Так, положеннями статті 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективного захисту своїх прав в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина 1 статті 16 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, як зазначено у частині 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Частинами 2, 3 статті 126 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Частиною 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Також, суд зазначає, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно з частиною 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а також розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відносно обґрунтованості розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу та його (розміру) пропорційності предмету спору, суд приймає до уваги, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, зокрема, п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015р., п.п.34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009р., п.80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006р., п.88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004р. та п.268 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014р., заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд також враховує, що в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 зазначено, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунок таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Враховуючи вищевикладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

Аналогічна правова позиція також викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №910/9111/17 та від 11.12.2018 у справі №910/2170/18.

Пунктом 3 частини 4 статті 129 ГПК України встановлено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач в позовній заяві просив суд у разі задоволення позову стягнути з відповідача понесені витрати на правову допомогу та надав попередній розрахунок судових витрат.

Судом встановлено, що правовідносини між позивачем та адвокатом Канунніковим Д.О. на момент розгляду справи господарським судом Харківської області підтверджуються договором про надання правової допомоги від 09.09.2020 та ордером серія ДН №129651 від 09.09.2020 (а.с.43-45 т.1).

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу адвоката представник позивача надав суду: копію рахунку згідно договору про надання правової допомоги від 09.09.2020 на загальну суму 9 459,00 грн., квитанції №1 від 20.10.2020 про сплату адвокатського гонорару (винагороди), акту виконаних робіт за договором про надання правової допомоги від 09.09.2020 на загальну суму 9 459,00 грн., роз0рахунку розміру винагороди адвоката за надання правової допомоги, детального опису робіт (надання послуг) від 20.10.2020, виконаних адвокатом за договором про надання правової допомоги від 09.09.2020 (а.с.91-95 т.1).

Вищевказані докази підтверджують фактичне понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 9 459,00 грн.

Частиною 4 статті 126 ГПК України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому, частині 5 статті 126 ГПК України зазначено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини 6 статті 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Верховний Суд в постанові від 01 серпня 2019 року по справі №915/237/18 зазначив, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд зазначає, що надані представником позивача документи на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в їх сукупності є достатніми доказами на підтвердження наявності підстав для відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу.

З огляду на вищевикладене, враховуючи характер спору, складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг, час, витрачений адвокатом на виконання робіт, враховуючи те, що позов в даній справі задоволено частково, суд вважає за доцільне заяву (вх.№24456 від 20.10.2020) представника позивача про відшкодування судових витрат задовольнити частково, а саме у розмірі 8 000,69 грн..

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Приватного підприємства "Будтранс-груп" до Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" (61166, м. Харків, вул. Бакуліна, б. 4-А, офіс 72; код ЄДРПОУ: 32567175) на користь Приватного підприємства "Будтранс-груп" (61038, м. Харків, вул. Маршала Батицького, б. 8; код ЄДРПОУ: 36815278) заборгованість за поставлений товар у розмірі 56 815 (п`ятдесят шість тисяч вісімсот п`ятнадцять) грн. 84 коп., суму 3% річних у розмірі 2 350 (дві тисячі триста п`ятдесят) грн. 63 коп., суму інфляційного збільшення суми боргу у розмірі 1 533 (одна тисяча п`ятсот тридцять три) грн. 25 коп., витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 777 (одна тисяча сімсот сімдесят сім) грн. 93 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "С-Інвест" (61166, м. Харків, вул. Бакуліна, б. 4-А, офіс 72; код ЄДРПОУ: 32567175) на користь Приватного підприємства "Будтранс-груп" (61038, м. Харків, вул. Маршала Батицького, б. 8; код ЄДРПОУ: 36815278) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 (вісім тисяч) грн. 69 коп.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "13" листопада 2020 р.

Суддя Т.О. Пономаренко