Рішення № 92780133, 11.11.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3049/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді -Юхтенко Л.Р.,

розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , паспортний документ НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу №56 від 23.03.2020 року та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До суду 08 квітня 2020 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 паспортний документ НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44), в якій позивач просив визнати неправомірним та скасувати наказ №56 від 23.03.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуваний наказ №56 від 23.03.2020 року, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є неправомірним та необґрунтованим.

Так, позивач зазначив, що, наказ жодним чином не обґрунтовано, висновок відповідача, що нібито у позивача відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, є безпідставним.

Позивач зазначив, що в країні його громадянської приналежності до цього часу додержуються процедури жіночого обрізання - часткове або повне видалення зовнішніх статевих органів, офіційно такий ритуал заборонено з 2015 року, однак продовжує активно виконуватись підпільно і до цього дня.

Позивач пояснив, що старійшини в його країні хотіли провести такий ритуал його сестрі, однак позивач заборонив, чим грубо порушив культурну традицію свого народу та назавжди став злочинцем на своїй Батьківщині та став жертвою переслідувань з цих підстав, а тому був змушений покинути країну своєї громадянської належності та виїхати до України в 2011 році, щоб уникнути насиль сват, тортур, незаконного арешту та порушення прав позивача.

Також, позивач зазначив, що на даний час конфлікт не вичерпаний, позивач не може повернутись в країну своєї громадянської належності через реальні побоювання стати жертвою переслідувань, зазнати смертної кари та насильства.

Ухвалою від 29 квітня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.

До суду 22 травня 2020 року (вхід. №19763/20) надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого, відповідач проти задоволення позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позову повністю, зазначивши, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження та встановив, що виїзд позивача з Гамбії не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди, матеріалами особової справи встановлено, що він ніколи не зазнавав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, близькі родичі позивача також ніколи не переслідувалися за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Таким чином, відповідач зазначив, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Гамбії, небажання повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства,(підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також відповідач зазначив, що позивач вже звертався до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту від 01.11.2018 року, за результатами розгляду якої наказом від 15.11.2018 року № 219 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення було оскаржено позивачем в судових інстанціях та у задоволенні позовних вимог йому було відмовлено (справа № 420/6086/18).

Позивач відповідь на відзив не надав.

На виконання ухвали суду відповідачем надано належним чином засвідчені матеріали особової справи позивача.

Ухвалою від 25 червня 2020 року продовжено строк підготовчого провадження у справі № 420/3049/20 на 30 днів до 27 липня 2020 року.

Ухвалою від 20 липня 2020 року задоволено клопотання позивача та зупинено провадження у адміністративній справі №420/3049/20 до одужання позивача.

Ухвалою, занесеною до протоколу підготовчого засідання 07 жовтня 2020 року поновлено провадження у справі зі стадії, на якій воно було зупинено.

Ухвалою, що занесена до протоколу підготовчого засідання від 07.10.2020 року, підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 09 листопада 2019 року.

Позивач на відкрите судове засідання не з`явився, від позивача до суду 06 жовтня 2020 року надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та про підтримання позовних вимог у повному обсязі.

Представник відповідача на судове засідання також не з`явився, подавши заяву про розгляд справи за її відсутності (вхід. ЕП/20392/20 від 09.11.2020 року).

Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З цих підстав, суд постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання від 09 листопада 2020 року, про продовження розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів.

Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив таке.

Відповідно до даних з анкети, особи, що звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Гамбії, уродженцем міста Банджул, за національністю гамбієць, етнічна група волоф, віросповідання іслам, мусульманин, дотримується частково релігії, з 18 січня 2019 року одружений на гр.. України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Суд встановив, що 01.11.2018 року ОСОБА_1 звертався до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи №2018ОD0180 громадянина Гамбії ОСОБА_1 Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.13, ч. 1, ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" дійшло висновку щодо відмови громадянину ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом №219 від 15.11.2018 року, позивачу відповідно до ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового притулку» було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив цей наказ та рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року по справі № 420/6086/18 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 15.11.2018 року №219 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення суду набрало законної сили.

Матеріалами міграційної справи позивача підтверджено, що 05 березня 2020 року позивач повторно подав заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Ця заява була прийнята до розгляду Головним управлінням міграційної служби України в Одеській області, працівниками міграційної служби були проведені співбесіди з позивачем та з`ясовані такі факти й обставини.

Позивач зазначив, що виїхав з країни громадської належності легально 23.12.2009 року, на підставі паспортного документу гр. Гамбії та оформленої української візи, з м. Багджул (намбія) - Дакар (Сенегал) паром, потім авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) -Одеса (Україна). До України прибув 27.12.2009 року, державний кордон перетнув в аеропорті м. Одеси. Далі автобусом до м. Луганськ.

Також, позивач зазначив, щодо причин виїзду з країни громадської належності, що метою його переїзду до України було здобуття освіти в вищих навчальних закладах України.

Щодо причини виїзду з країни постійного походження позивач повідомив таке.

У анкеті за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що у нього є батько, мати, два старших брата та дві молодші сестри. Позивач зазначив, що виїхав з Гамбії та приїхав до України на навчання до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля/Луганський національний університет імені Володимира Даля, навчався на підготовчому факультеті - російська мова, потім переїхав на навчання до Києва. Позивач закінчив навчання у 2015 році і хотів повернутись до Гамбії, але брат ОСОБА_4 сказав, що двоюрідна сестра, якій позивач допомагав втікати від ритуалу «Обрізання» сказала, що позивачу небезпечно повертатися на Батьківщину, оскільки позивача розшукували старійшини і не знайшли. Це було у квітні 2009 року, сестрі позивача АУА хотіли зробити ритуал обрізання, й було приблизно 21 рік. Позивач забрав сестру із ритуалу та заховав в Сенегалі ( Дакар ), а потім купив їй білет та відправив до Канади. Потім позивач повернувся додому та згодом виїхав на навчання до України, але боїться повертатися на Батьківщину, тому що його можуть вбити старійшини, хоча це було більше 10 років тому назад.

Так, позивач зазначив, що повертатися до країни постійного проживання не бажає через ймовірну загрозу зазнати переслідування від старійшин рідного міста Банджул (Гамбія) через допомогу у втечі його двоюрідної сестри від жіночого ритуалу «обрізання».

Суд встановив, що за результатами розгляду заяви відповідачем 23 березня 2020 року прийнято висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 134-143).

Зокрема, у висновку зазначено, що заявник стверджує, що не може повернутися до країни громадянської належності через ймовірне переслідування за допомогу сестрі утекти від обряду обрізання. Проте, значна тривалість проміжків перебування часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україні та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Також, у висновку зазначено, що за результатами розгляду заяви позивача було встановлено, що заявник не має потреби в набутті міжнародного захисту на території України та звертатися до територіального підрозділі ДМС лише з метою отримання документів які б дозволили йому легально знаходитись на території України, в той же час надання завідомо неправдивої легенди переслідування дають підстави вважати, що звернення до територіального підрозділу ДМС відбулось лише з метою легалізації в Україні, виїзд за межі країни громадянської належності був спричинений бажання пошуку варіантів для кращого життя неналежного працевлаштування за межами країн громадянської належності.

ГУ ДМС в Одеській області 23 березня 2020 року прийняло наказ №56 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» щодо заяви ОСОБА_1 (а.с.148).

Позивачу надіслано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 березня 2020 року вих. №5/1-84 (а.с149-153), яке він отримав 06 квітня 2020 року.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оцінюючи дії відповідача, суд доходить висновку, що позовні вимоги не належать задоволенню повністю, з огляду на таке.

Спірні правовідносини регулюються Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до положень ст.1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Перевіряючи законність рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з того, що відповідачу необхідно було з`ясувати, чи має позивач суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч. 6 ст. 8 цього Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Суд встановив, що висновок від 23 березня 2020 року Управління обґрунтувало тим, що особа не бажає повертатись до країни свого постійного проживання, у зв`язку з побоюваннями ймовірного переслідування за допомогу сестрі утекти від обряду обрізання, та що звернення до територіального підрозділу ДМС відбулось лише з метою легалізації в Україні, виїзд за межі країни громадянської належності був спричинений бажання пошуку варіантів для кращого життя неналежного працевлаштування за межами країн громадянської належності. Таким чином, за результатами аналізу заяви шукача захисту було встановлено, що ця заява особи є необґрунтованою, заява не містить умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивачем не було надано жодних документальних доказів, які б свідчили про переслідування на Батьківщині у випадку повернення.

Дослідивши вказаний висновок, суд вважає, що цей висновок є правомірним, з огляду на таке.

Із наведених позивачем доводів та фактів та проведеної відповідачем їх перевірки вбачається, що позивачем не надано даних щодо конкретних фактів (усних тверджень), які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину, також позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього насилля у разі повернення на Батьківщину.

Тим більш, з пояснень позивача, наданих під час співбесіди вбачалось, що за період проживання на території Батьківщини особисті права заявника не порушувались, всі побоювання ґрунтуються на особистих припущеннях, позивач не перебував в офіційному розшуку на території Гамбії, на даний час на території Гамбії проживають близькі родичі позивача та наразі їхнім життям нічого не загрожує, вони не зазнають пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, фактів фізичного насилля через зазначене побоювання та будь-які проблеми.

Позивач зазначив, що він не може повернутись до країни походження через побоювання можливого переслідування з боку старійшин.

Однак, проведеним органом міграційної служби дослідженням вказаних фактів та інформації по країни походження встановлено, що зазначена дія є лише традиційним уставом та не передбачається Законом Гамбії. Заявник особисто не знає випадки коли зазначене побоювання здійснювалось по відношенню до інших мешканців.

Також, суд встановив, що ні позивач, ні члени його родини ніколи не були членами політичних партій та релігійних, військових або громадських організацій. Найближчі родичі позивача на даний час проживають у Гамбії та інформація щодо їхнього переслідування в матеріалах справи відсутня.

Таким чином, позивач може користуватися захистом своєї країни.

Окрім того, суд встановив, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року по справі № 420/6086/18 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 15.11.2018 року №219 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначене рішення суду набрало законної сили 18 жовтня 2019 року.

Рішенням суду доведено, що позивач звертався із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту з тих самих підстав, через побоювання, що у випадку його повернення він може зазнати переслідування з боку невстановлених осіб старійшин, нібито через те, що допоміг рідній сестрі уникнути обряду обрізання та втекти.

У рішенні суд зазначив, що зазначені позивачем обставини щодо побоювання повернутися в країну походження є сумнівними. З аналізу особової справи та свідчень позивача встановлено, що будь-яких погроз, пов`язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань позивач, взагалі не отримував.

Так, суд встановив, що будь-яких нових обставин щодо побоювання повернутися в країну походження позивачем при повторному зверненні до органу міграційної служби не зазначено не надано відповідних доказів.

Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, суд доходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Додатково, під час аналізу матеріалів особової справи спостерігаються елементи зловживання шукачем захисту процедурою надання міжнародного захисту Україні, ознаки порушення українського законодавства, що у сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у міжнародному захисті та на звернення заявника до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації місце перебування на території України.

Також суд зазначає, що при розгляді заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу та доходить висновку, що факти, повідомлені позивачем, носять загальний характер, а тому не можуть бути визнані достатньою та обґрунтованою підставою для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене та оцінюючи встановлені факти, суд вважає, що відповідач, відмовляючи позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, відповідач довів правомірність своїх дій та прийнятого рішення, а тому позовні вимоги не належать задоволенню в повному обсязі.

З огляду на те, що позивач, відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати понесені суб`єктом владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертизи, відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, ніякі витрати не належать компенсації за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України.

Керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу №56 від 23.03.2020 року та зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням п.15.5 п. 15 Перехідних положень КАС України, п. 3 Розділу УІ Прикінцеві положення КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя Л.Р. Юхтенко

.