Рішення № 92539502, 22.10.2020, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа № 530/1662/19

Номер провадження 2/530/176/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.10.2020 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Пилипенка Є.С., представника позивача адвоката Коваль Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Зіньків цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Приватного підприємства "Агроекологія", місце знаходження: с.Михайлики, Шишацького району, Полтавської області про стягнення орендної плати,-

ВСТАНОВИВ:

В Зіньківському районному суді Полтавської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Приватного підприємства "Агроекологія", місце знаходження: с.Михайлики, Шишацького району, Полтавської області про стягнення орендної плати.

Суд, зачитавши заяву позивачки, заслухавши представника позивача, яка підтримала позовні вимоги, зачитавши заяву представника відповідача, який позовні вимоги не визнав та дослідивши наявні матеріали справи, суд приходить до висновку.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов"язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є недоторканим…».

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до змісту ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від18.12.2009року №14«Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_1 Девелопменте ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

В судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_1 з 21.12.2016 року є власником земельної ділянки площею 4,7800 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5321386000:00:009:0013, яка розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області. Земельну ділянку позивач успадкувала після чоловіка - ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.. 7).

Згідно ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною 1 ст. 1225 ЦК України встановлено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Відповідно до положень ч.5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно ч.1 ст. 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Позивач вказує, що перебираючи речі свого покійного чоловіка ОСОБА_2 вона виявила в них договір оренди землі від 06.04.2011 р., укладений між ним та ПП «Агроекологія» (надалі - договір оренди).

Примірник договору оренди землі від 06.04.2011 р., який позивач знайшла в речах свого чоловіка не містить його підпису та підпису уповноваженої особи ПП «Агроекологія» (є лише печатки підприємства (т.1 а.с.9-10).

Після оформлення свого права власності та отримання витягу з державного реєстру речових прав, згідно якого за ПП «Агроекологія» зареєстроване право оренди на успадковану позивачкою земельну ділянку згідно договору оренди датованого 06.04.2011 р. позивачка дізналася, що вказаний договір було зареєстровано 16.06.2015 р. державним реєстратором реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції Безмаль Вікторією Віталіївною.

Позивач вказує, що відповідач, ПП «Агроекологія» продовжує використовувати належну їй земельну ділянку, замість того щоб повернути її за актом прийому-передачі на підставі п. 40 договору оренди від 06.04.2011 р. та не нараховує і не виплачує орендну плату за користування її майном. Таким чином, позивач вважає, що у Відповідача існує перед нею заборгованість з орендної плати за весь час дії договору оренди від 06.04.2011 р. : 50105,87 грн., з яких: 30734,66 грн. - сума орендної плати; 5801,89 грн. - інфляційні витрати; 11775,17 грн. - пеня; 1794,17 грн. - 3% річних.

Відповідно до наданого позивачкою копії договору оренди землі в п.40 вказано, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря «є ( не є)» підставою для зміни умов або розірвання договору. (непотрібне закреслити). Закреслено слова не є. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи-орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду «переходить ( не переходить)» - всі слова закреслені, до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем (т.1 а.с.9-10).

Відповідно до позовної заяви позивач вказала, що відповідно до ст. 175 ЦПК України вона зазначає про наявність у неї оригіналів письмових доказів, копії яких додано до позовної заяви. В додатку за п.4 до позовної заяви вказано копія договору оренди землі від 06.04.2011 року (т.1 а.с.2-5).

Позивач не надала суду доказів виникнення та існування грошової заборгованості, його розміру на підставі саме договору оренди землі від 06.04.2011.

Згідно зі ст. 626 ЦК України договір – це домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину;

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Істотними умовами договору оренди землі, зокрема, є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (ст. 15 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендованої плати за замлю встановлюється як за згодою сторін у договорі оренди.

Статтею 30 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін.

Згідно зі ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Пунктом 5 спірного договору передбачено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки (далі НГО), яка є предметом спірного договору, складає 84411,20 грн. і жодного разу протягом строку дії договору сторонами не змінювалась. Всупереч наведеному, за відсутності на те згоди та вільного волевиявлення відповідача, порушуючи принцип добровільності договору, позивач намагається в односторонньому порядку за власною ініціативою протиправно внести зміни до п. 5 спірного договору та збільшити письмово погоджену сторонами НГО, як істотну умову договору оренди землі.

Тобто, всупереч нормам матеріального права, позивачем збільшене грошове зобов`язання відповідача без дотримання, встановленої законом процедури внесення змін до цивільно-правового договору, а також державної реєстрації таких змін на виконання ст. 126 Земельного Кодексу України, ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав.

Відтак, позивач дійшов помилкового висновку щодо підстав (бази) нарахування орендної плати та її остаточного розміру, а також форми виплати, протиправно та невмотивовано відкинувши зміст домовленості сторін, викладеній в п. 5 спірного договору.

Зазначена в п. 5 спірного договору домовленість сторін щодо розміру НГО не може змінюватись в односторонньому порядку будь-якою стороною договору та/або судом за власною ініціативою.

Одночасно, будь-яка зміна до договору оренди землі, підлягає державній реєстрації як передумови дійсності/чинності таких змін до договору, проте в матеріалах справи відсутні докази про внесення сторонами змін до п. 5 договору.

Як згадувалось вище, сторони договору додаткових угод на зміну умов спірного договору не складали, досягнутих домовленостей щодо зміни умов спірного договору у встановленому порядку на державну реєстрацію не передавали, відтак відсутні будь-які правові підстави для обчислення орендної плати за договором в будь-якому іншому порядку, крім, на підставі буквального змісту п. 5 та 9 спірного договору, тобто 3% від 84411,20 грн за кожний рік оренди.

Подані разом з позовною заявою довідки органів державної влади не спричиняють виникнення у відповідача додаткових зобов`язань цивільно-правового змісту аж до поки сторони не внесуть змін до спірного договору в погодженому сторонами порядку згідно з п. 36 договору оренди землі та ст. 23, 30 Закону України «Про оренду землі».

Розмір орендної плати за землю визначається сторонами у договорі, в тому числі може визначатися шляхом встановлення відсоткового відношення до нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що відповідає чинному законодавству України, зокрема, приписам ч. 1 ст. 15,21 Закону України «Про оренду землі». Ст. 30 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. Якщо зі зміною граничного розміру орендної плати таку ж зміну до договору оренди в установленому законом порядку не внесено, то застосуванню підлягає відповідна умова договору. При цьому згідно з ч. 3 ст. 653 ЦК України якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Верховний Суд України вважає, що оскільки нормативна грошова оцінка землі є основою для визначення розміру орендної плати, то зміна нормативної грошової оцінки є підставою для перегляду умов укладеного договору оренди (постанова Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі № 6-825цс16). Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 06.12.2010 № 2-1/10068-2008, від 27.12.2010 № 27/15-10, від 18.05.2016 у справі №6-325ц16 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/57986907) та в п. 2.19. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов`язковим для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Такий висновок має враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Отже, орендна плата за спірним договором згідно з досягнутими у належній формі домовленостями сторін, з урахуванням п. 5, 9 спірного договору становить: 84411,20 грн х 3% = 2532,33 грн на рік. Суд зазначає, що всі розрахунки позивача що при обрахуванні 3% річних позивач збільшив свої вимоги внаслідок арифметичної помилки.

Згідно з зі ст. 625 ЦК України 3% річних рахуються в річному, а не в щоденному вимірі, відтак позовні вимоги в цій частині безпідставні, а їхній розмір необґрунтовано завищений.

При обрахуванні 120% пені позивач збільшив свої вимоги внаслідок арифметичної помилки. Згідно зі ст. 625 ЦК України 120% від облікової ставки НБУ рахуються в річному вимірі, відтак позовні вимоги в цій частині безпідставні, а їхній розмір необґрунтовано завищений. Аналогічна – тотожна, погодженій сторонами в п. 14 спірного договору, формула для розрахунку пені, передбачена підпунктом 129.1.1 п. 129.1 ст. 129 Податкового кодексу України: погашення податкового боргу х Кднів : 100% х облікова ставка НБУ х 1,2. Зі змісту поданого позивачем доказу вбачається, що задля вирахування розміру фінансові санкції за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором необхідно розрахувати 120% від облікової ставки НБУ несплаченої суми за кожний день прострочення (п. 14 договору), а саме за математичною формулою: 84411,20 грн. х 3% х облікова ставка НБУ х 120% х Кднів:365 днів, де 84411,20 грн. – нормативна грошова оцінка згідно з п. 5 договору оренди землі від 06.04.2011, 3% – ставка орендної плати згідно з п. 9 договору оренди землі від 06.04.2011, Кднів – кількість днів прострочення.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про оренду землі», п. 36 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі.

Позивачем не надано у встановлені процесуальним законом строки належні, достатні, допустимі, достовірні докази на підтвердження факту досягнення згоди про зміну орендної плати, зокрема, щодо укладання додаткової угоди про зміну розміру орендної плати та/або порядку її розрахунку.

Зі змісту матеріалів цивільної справи№530/1662/19 вбачається, що погоджена сторонами нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 84411,20 грн (п. 5 договору) і сторонами протягом строку дії договору не змінювалась, а тому сторони повинні керуватись виключно умовами договору оренди землі при розгляді питання про орендні платежі, їх розмір ( т.1 а.с.9-10).

Проте сторони не погоджували зміни порядку обрахування орендної плати та розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а тому позовні вимоги в цій частині не ґрунтуються на умовах укладеного договору і не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно зі статтею 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Правовою позицією в постанові Верховного суду України від 03.12.2013 по справі №3-34гс13 (№ в ЄДРСР 36171774) передбачено: «нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок не залежить від волевиявлення сторін договору оренди землі, а є способом регулювання державою плати за користування землею. Зміна нормативної грошової оцінки земельних ділянок не може ототожнюватися зі зміною розміру орендної плати, а є лише її передумовою. Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14.03.2017 за наслідками розгляду справи № 21-2246а16.

Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 Закону України «Про оренду землі» та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Згідно з частиною 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно зі статтею 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За змістом частин 1, 2 статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін.

Статтею 526 Цивільного кодексу України, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 14.03.2017 у справі №530/342/17 (опубліковано в ЄДР судових рішень за веб-адресою http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65352996) за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Агроекологія» про розірвання договору оренди землі від 06 квітня 2011 року. При цьому за клопотанням ОСОБА_1 ухвалою від 15.03.2017 Зіньківський районний суд Полтавської області (опублікована в ЄДР судових рішень за веб-адресою http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65352966) «Заяву представника позивача Сивологи Людмили Миколаївни про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства Агроекологія про розірвання договору оренди землі- задовольнити. Заборонити приватному підприємству «Агроекологія», код ЄДРПОУ 24089080, місцезнаходження: село Михайлики, Шишацький район, Полтавська область, чи будь-якій іншій третій особі яка діятиме від імені приватного підприємства «Агроекологія» чи в інтересах приватного підприємства «Агроекологія», до набрання законної сили рішення суду по справі, вчиняти будь-які дії щодо користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення площею 4.7800 га, кадастровий номер 5321386000:00:009:0013, яка розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області та належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видане 21 грудня 2016 року, державним нотаріусом Зіньківської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за №1264, право власності на земельну ділянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:234374653213) зареєстроване 22.12.2016 р. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером запису про право власності: 18224099, а саме: провадити на орендованій земельній ділянці будь-які сільськогосподарські роботи, у тому числі, але не тільки: збирати врожай, боронувати, дискувати, культивувати, орати, сіяти, вносити будь-які мінеральні чи органічні добрива, засоби захисту рослин, охороняти, не перешкоджати виконанню комплексу робіт із встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), тощо. Зобовязати позивача, ОСОБА_1 , замовити розроблення та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею 4.7800 га, кадастровий номер 5321386000:00:009:0013, яка розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, цільове призначення (використання) якої «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», в натурі (на місцевості) та її закріплення межовими знаками, відповідно до вимог Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками затвердженої Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 18.05.2010 р. № 376, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 р. за № 391/17686».

Позивачем та представником позивача не надано належних та допустимих доказів, що відповідач використовував земельну ділянку площею 4.7800 га, кадастровий номер 5321386000:00:009:0013, яка розташована на території Ставківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області.

Суд, критично відноситься до позиції позивача та представника позивача в тій частині, що на чорнобілій фотокартці (т.1 а.с.222), яка надана позивачем, земельна ділянка засіяна та використовується ПП «Агроекологія».

Передумовою для неможливості використання земельної ділянки згідно з договором оренди землі є заходи та активні дії, вжиті позивачем, ОСОБА_1 з метою створення нездоланних перешкод у використанні земельної ділянки. В зв"язку з викладеним, з 15.03.2017 ПП «Агроекологія» не могло і не використовувало земельну ділянку, що належить ОСОБА_1 , з причин, що не залежать від орендаря, і перешкоди у користуванні створені саме ОСОБА_1 всупереч умовам чинного договору оренди землі. Тобто, ПП «Агроекологія», як орендар, не могло використовувати земельну ділянку за її цільовим призначенням, самостійно господарювати на землі, отримувати від її використання продукцію та доходи.

Згідно зі ст. 24 Закону України «Про оренду землі», п. 29 договору оренди землі орендодавець зобов`язаний: передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про оренду землі», п. 30 договору оренди землі орендар земельної ділянки має право: самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; отримувати продукцію і доходи.

Згідно зі ст. 28 Закону України «Про оренду землі», п. 41 договору оренди землі орендар має право на відшкодування збитків, яких він зазнав унаслідок невиконання орендодавцем умов, визначених договором оренди землі. Збитками вважаються доходи, які орендар міг би реально отримати в разі належного виконання орендодавцем умов договору.

Зважаючи на ініційовані ОСОБА_1 заходи, ПП «Агроекологія» було позбавлене можливості здійснювати на орендованій земельній ділянці господарську діяльність, а тому не отримало очікуваних урожаю сільськогосподарських культур та доходів (в тому числі доходів для виплати орендної плати) від закладеного під час строку дії договору оренди землі. Такі обставини не залежать від орендаря. Водночас такі негативні наслідки є безпосереднім результатом створення ОСОБА_1 перешкод у користуванні земельною ділянкою ПП «Агроекологія» як законному землекористувачу.

Відповідно до п.42 договору оренди землі, сторона яка порушила зобов"язання звільняється від відповідальності, якщо вона доведе, що це порушення сталося не з її вини.

З огляду на неможливість користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з 30.03.2017 через заходи, вжиті судом на вимогу позивача, ПП «Агроекологія» звільняється від обов`язку зі сплати орендної плати за період 2017 та 2018 роки через неможливість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Крім того, з огляду на звернення до суду 19.12.2019, момент оплати за 2019 взагалі не наступив з огляду на положення п. 11 договору, копію примірника якого позивач подав до суду. Умовами наданого позивачем договору передбачено, що орендна плата виплачується не пізніше 31.12.2019, але позов поданий до суду 19.12.2019, тобто до настання обставин, з якими пов`язане виникнення грошового зобов`язання. А тому позовні вимоги в цій частині подані передчасно. Відтак позовні вимоги у частині стягнення орендної плати безпідставні і не доведені в процесуальний спосіб належними, достатніми, допустимими, достовірними доказами.

ПП «Агроекологія», за відсутності ознак деліктної поведінки, не може бути примушене до виконання грошових зобов`язань за договором оренди землі, оскільки не отримало від позивача можливості реалізувати свої повноваження законного землекористувача, починаючи з 2017 року.

Невиконання позивачем як кредитором своїх обов`язків за договором оренди землі звільняє відповідача як боржника від обов`язку виконання грошових зобов`язань через відсутність вини в діях відповідача на підставі ч. 2 ст. 613, ст. 614, ч. 6 ст. 762 ЦК України.

Згідно договору про оренду землі строк розрахунків за договором оренди землі визначений 31 грудня кожного року. В зв"язку з цим відповідач ПП «Агроекологія» заявив клопотання, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогами про стягнення орендної плати за 2015 та 2016 роки. Тому ПП «Агроекологія» просить застосувати позовну давність в цій частині вимог, в тому числі щодо стягнення орендної плати, а також похідних від цього - пені, річних, інфляційних.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі №6-75 цс 15 та від 16 вересня 2015 року у праві № 6~68цс15, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права на підставі положень ст. 360-7 ЦПК України.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

За змістом рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18- рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", - є прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції (254к/96-ВР ) і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 2 статті 78 ЦПК України зазначено, щообставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу (далі ЦК) України, кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому об"єктом захисту є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, що пов"язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково, викликане поведінкою іншої особи.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Згідно висновку Верховного Суду у справі з тотожними обставинами, викладеному у постанові Верховного Суду у складі палати дл розгляду справ щодо земельних відносин та права власності від 16.03.2020 у справі №922/1658/19 (опубліковане в ЄДР судових рішень за веб-адресою http://reyestr.court.gov.ua/Review/88674065) вказано, в п.65. Відповідно до частини 2 статті 315 ГПК України в постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати. 66. Враховуючи наведене, колегія суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що у контексті спірних земельних правовідносин положення статті 21 Закону України "Про оренду землі" необхідно застосовувати у такий спосіб: Нормами статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначено, що розмір орендної плати визначається у договорі, а її обчислення (для сплати) здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором. Законодавчо не передбачено автоматичної зміни розміру орендної плати за договором оренди землі з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки. Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, однак індексація нормативної грошової оцінки не є тотожною індексації орендної плати. Водночас, з урахуванням положень статті 21 Закону України "Про оренду землі" та принципу свободи договору, сторони договору оренди землі можуть передбачити саме автоматичну щорічну індексацію нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за договором оренди землі. Проте у такому разі, зважаючи на природу індексації, одночасна подвійна індексація орендної плати та індексація нормативної грошової оцінки не повинна застосовуватися. З огляду на викладене судова палата не виявила підстав для відступу від правової позиції, наведеної у пунктах 39, 41 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.10.2019 у справі № 922/3321/18. З огляду на викладене, позивач помилково обрахував розмір грошових вимог до ПП «Агроекологія» через неправильне застосування норми матеріального права.

Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог є всі підстави для відмови в задоволенні позовних вимог позивачці, ОСОБА_1 ..

Як встановлено в судовому засіданні позивач 21.12.2016 року стала власником земельної ділянки після смерті чоловіка ОСОБА_2 ( а.с.7). До Зіньківського районного суду Полтавської області звернулася із позовними вимогами 19.12.2019 року (а.с.2-5).

Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно зі ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України"). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №301/1894/17 витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Що стосується судових витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного: Постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» п. 47, 48 також роз`яснено, що право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013). Витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом або іншим фахівцем у галузі права. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у статті 133, статтях 137, 141 ЦПК України. Витрати на правничу допомогу, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Також, відповідно до абз. 5 п. 3.1 та п. 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року (Справа N 1-23/2009) конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість. Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»(далі - Закон) визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 1 Закону України від 20.12.2011 «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» визначено граничний розмір витрат на правову допомогу. Передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Відповідно до ст. 134 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд бере до уваги, що позивачем та відповідачем не надано належні докази на підтвердження понесення витрат на правову допомогу, а саме доказів на підтвердження виконання послуг, перелік складових наданих послуг, розрахунок вартості складових наданих відповідних послуг, і тому дійшов висновку про відмову в задоволенні задоволення позову у цій частині позивача та клопотанні відповідача.

На підставі викладеного та керуючисьст. ст. 1,2,4,7, 8,12,13,19,30,81,133,137,141, 210, 228-229, 258, 263-268, 354, 430 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Приватного підприємства "Агроекологія", місце знаходження: с.Михайлики, Шишацького району, Полтавської області про стягнення орендної плати – відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 30.10.2020 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р. Должко