Рішення № 92536552, 30.10.2020, Одеський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2020 року м.Одеса Справа 420/8170/20

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу та зобов`язати вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасувати наказ відповідача №155 від 14.08.2020 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача від 27.07.2020 року щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що наказ відповідача про відмову в оформленні документів позивачу для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки подана позивачем заява не підпадає під ознаки, визначені ч.ч.6-9 Закону України “Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Зважаючи на вищевикладене та посилаючись на положення п.1 ч.1 ст.1, п.13 ч.1 ст.1, п.6 ст.8 Закону України “Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги.

18.09.2019 року (вх. №37592/20) від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, який мотивовано тим, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач у відзиві зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Враховуючи викладене, а також, з посиланням у відзиві на позов на ті ж обставини та підстави, які встановлені у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.08.2020 року, відповідач вказує, що рішення (наказ) ГУ ДМС України в Одеській області №155 від 14.08.2020 року приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Ухвалою суду від 31.08.2020 року відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Також ухвалою суду від 31.08.2020 року зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надати до суду в строк для надання відзиву належним чином засвідчену копію особової справи ОСОБА_1 .

Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Дослідивши адміністративний позов, відзив, інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об`єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом під час розгляду справи встановлено наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.1, ч.2 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Згідно матеріалів особової справи №2020ОD0077 Такам ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка розпочата 27.07.2020 року, судом встановлено, що позивач – Такам ОСОБА_2 , 27.07.20209 року звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №101.

У вказаній заяві позивачем зазначено, що ОСОБА_1 просить його захистити по причині того, що у Камеруні громадянська війна між англомовним на франкомовним населенням, закриваються школи англомовних громадян, ґвалтують жінок та оскільки на півночі керує терористична група Боко-Харам, які вбивають сотні людей.

Судом встановлено, що відносно позивача 27.07.2020 року проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, в анкеті зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в Камеруні в м.Мбанга, є громадянином Камеруну, за національністю – камерунець, віросповіданням – римо-католик. З 18.09.2015 року одружений на громадянці України ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стосовно сімейного стану згідно анкетування позивачем повідомлено, що наразі проживає у цивільному шлюбі з громадянкою ОСОБА_4 з якою має спільну дитину на установчі дані ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Також, в анкеті вказано, що родичами позивача з якими він підтримує зв`язок та, які проживають в Камеруні є: батько – ОСОБА_6 , мати- ОСОБА_7 , сестри – ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , брат – ОСОБА_10 .

Позивач зазначив, що країну громадянської належності він покинув вперше у вересні 2012 році, а вдруге у березні 2017 році, обидва рази на підставі візи.

Щодо причин виїзду з країни постійного проживання позивач зазначив, що його метою було навчання, яке згодом він не зміг продовжити. Після одруження у 2016 році в Камеруні почались проблеми між англомовним та французькомовним населенням. В Камеруні 10 регіонів з яких: 8 франкомовних та 2 англомовних. Англомовне населення пригнічується навіть у судах, так як правосуддя здійснюється державною мовою, якою є французька. Як вказав позивач, англомовні сепаратисти продовжують захоплювати міста та місто позивача - Мбанга, знаходиться на кордоні з місцем, яке вже ними захоплене. Позивач повідомив, що його батьку, який працює в полі, вказівки щодо часу праці дають сепаратисти. Окрім того, повідомив позивач, сепаратисти ходять по будинках та збирають «данину», іноді 1-2 рази на місяць. Періодично викрадають дітей та просять викуп.

Позивачем в анкеті зазначено, що він не готовий повернутись до Камеруну, оскільки влада не вирішує вказані питання та забирає чоловіків до армії воювати з сепаратистами. Однак, вказав ОСОБА_1 , він не хоче воювати проти своїх братів.

Як зазначив ОСОБА_1 , сепаратисти також можуть примусити воювати на них.

Зважаючи на те, що в Камеруні небезпечно, позивач вказав, що не може туди повернутись.

Окрім того, під час анкетування позивач вказав, що ні він, ні його батьки не перебували в політичних, військових або громадських організаціях; ні він, ні його члени сім`ї не були причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, про які вказав під час анкетування; до нього не застосовувались адміністративні заходи (арешт, затримання); він не притягався до кримінальної відповідальності; він не проходив строкову військову службу, не є військовозобов`язаним.

Окрім того, під час анкетування у позивача було з`ясовано походження підробленої посвідки на тимчасове місце проживання та ОСОБА_1 пояснив, що його було введено в оману.

З метою більш досконалого вивчення обставин, за яких позивач звернувся із заявою про надання йому статусу біженця 06.08.2020 року, відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, що підтверджується відповідним протоколом, в ході якої ОСОБА_1 повідомив, зокрема, що раніше він вже проходив процедуру співбесіді у 2019 році, з приводу надання йому статусу біженця, проте йому було відмовлено у оформленні документів, також було відмовлено всіма інстанціями в задоволенні його позову.

Так, позивач звертався із заявою про надання йому статусу біженця 04.06.2019 року та відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, що підтверджується відповідним протоколом, який наявний в матеріалах справи, в ході якої ОСОБА_1 повідомив, зокрема, що свій законний документ громадянина Камеруну він оформив ще легально в Одесі в 2014 році, однак, отримав його у 2015 році та при його оформлення жодних проблем не виникало. Причинами неможливості повернення до ОСОБА_11 позивач назвав громадянську війну та відсутність розвитку через неї.

Також, ОСОБА_1 повідомив, що якщо сепаратисти дізнаються, що діти людей проживають у Європі, то можуть викрасти батьків та вимагати викуп.

Окрім того, позивач вказав, що причиною виїзду з України у 2016 році була необхідність в отриманні візи. Такам ОСОБА_2 поїхав з Камеруну до Нігерії, так як в Камеруні немає посольства України.

Також, під час співбесіди позивач повідомив, що він бажає відкрити в Україні власний бізнес та заробити гроші і для цього йому потрібні гроші та легальне перебування.

Причинами звернення до територіального підрозділу ДМС під час співбесіди ОСОБА_1 зазначив, по перше, те, що в його країні війна, по друге, те, що він не має можливості залишитись в Україні легально, по третє, його дружина хоче розлучення, а тому свідоцтво не буде дійсне.

Разом з тим, під час проведення співбесіди з позивачем 06.08.2020 року, позивачем повідомлено фактично ті ж самі обставини щодо необхідності оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

14.08.2020 року відповідно до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, за результатами вивчення матеріалів справи ОСОБА_1 , на підставі проведених анкетування та протоколу співбесіди із вказаною особою та вивчення наявних матеріалів особової справи. З урахуванням актуальної ІКП, провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні, у якому зазначено, що заява гр. Камеруну на установчі дані ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, тобто відсутності умови, визначені пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Так, у висновку вказано, що за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту шукач захисту чітко зазначив, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або політичних переконань. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Додатково, ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами.

Також у вказаному висновку зазначено про те, що позивач вже вдруге звертається із відповідною заявою та наказом від 12.06.2019 року №111 особі відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через очевидну необґрунтованість клопотання. Зазначене рішення заявник оскаржив у судових інстанціях Одеського регіону, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07.10.2019 року за судовою справою №420/3700/19 особі було відмовлено у задоволенні адміністративного позову, зазначене рішення підтримано постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.01.2020 року та ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11.02.2020 року.

В той же час, вказано у висновку, за результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання особи в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, а саме:

- відсутній причинний зв`язок між конфліктом в англомовних регіонах Камеруну, який розпочався в 2016 році, та обставиною звернення заявника за міжнародним захистом в 2019 та 2020 роках, з огляду на його тривале перебування в Україні з 2012 року;

- повторне звернення шукача захисту в 2020 році не містить жодних нових обставин, з огляду на фактичну відсутність будь-яких елементів переслідування або дискримінації заявника в країні своєї громадянської належності.

Таким чином, вказано у висновку, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Камеруну з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності шукача захисту можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконанім вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Ані заявник, ані його близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадань, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення.

14.08.2020 року відповідачем прийнято наказ №155 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”.

14.08.2019 року відповідачем на підставі наказу №155 від 14.08.2019 року, на ім`я позивача складено повідомлення №5/1-161 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке ОСОБА_1 отримав 19.08.2020 року.

Не погодившись з наказом №155 від 14.08.2020 року, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Частиною 4 статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань, на переконання суду, є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила не повертатись в країну походження і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття “біженець”включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно з п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності, наявна суперечливість у повідомлених позивачем обставинах, не надано жодного доказу щодо обставин, на які позивач посилався.

Щодо проблематики переслідувань позивача, суд, оцінюючи побоювання позивача з суб`єктивної сторони, зазначає, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.

Однак, позивач зазначав, що він ніколи не брав участь в діяльності політичних партій та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи до соціальної групи.

Більш того, як встановлено судом, сам позивач під час співбесіди зазначав, що у нього особисто не виникало в Камеруні жодних проблем, в тому числі таких, що були б пов`язані з його віросповіданням, що його не переслідували на батьківщині за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, за політичними поглядами, належністю до певної соціальної групи, що йому особисто ніхто не погрожував.

Суд зазначає, що ані до органу міграційної служби, ані до суду з боку позивача протягом усього строку розгляду даної адміністративної справи не надано жодного доказу переслідування ОСОБА_1 за конвенційними ознаками.

При вирішення даної адміністративної справи суд також враховує, що країну громадянської належності ОСОБА_1 покинув вперше у вересні 2012 році, а вдруге у березні 2017 році, обидва рази на підставі візи.

При цьому до органу міграційної служби перший раз звернувся лише у 2019 році та повторно 2020 році.

Факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом, ставить під сумнів реальність загрози життю позивача з тих обставин, що ним були повідомлені та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише наміром легалізувати власне перебування на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, з урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Камеруні його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

При вирішенні даної адміністративної справи суд також враховує те, що позивач здійснив спробу незаконної легалізації, через посередників і отримав підроблену посвідку на тимчасове проживання в Україні, про що ним було повідомлено при анкетуванні 27.05.2019 року, що також вказує на порушення законодавства України та, що звернення до міграційної служби відбулося лише з метою легалізації.

Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Камеруні. Твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Камеруні є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину чи переслідування його родичів.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Камеруні та перебуваючи поза його межами позивач та його родичі не зазнавали і не зазнають жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, та у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”, у зв`язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Аналогічних висновків дійшов також суд у рішенні від 07.10.2019 року у справі №420/3700/19, які в свою чергу підтримано постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.01.2020 року та ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11.02.2020 року – висновки якого в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Враховуючи встановлені судом обставини у справі та досліджені докази, суд дійшов висновку, що Головним управлінням ДМС в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин, за якими громадянин Камеруну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся із заявою про надання йому статусу біженця та прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та воно прийняте, з урахуванням всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, а тому суд не знаходить підстав для його скасування та задоволення позовних вимог.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно зясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України” від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 180, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) - відмовити

Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Іванов Е.А.

.