Рішення № 92499919, 19.10.2020, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/4182/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Прохорова С.А.

при секретарі судового засідання Яковенко Ю.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовомФермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича, 64722, Харківська область, Барвінківський район, с. Велика Комишуваха, вул. Кірова, 15, код 24664740 доГоловне управління Держгеокадастру у Харківській області, 61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, 8-9 пов., код 39792822 про визнання права користування земельною ділянкою та визнання недійсним наказу за участю представників:

позивача Кужелєва С.В. за ордером ЧК №88348 від 16.09.2019

відповідача не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Фермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області в якому просить суд :

- визнати за Фермерським господарством Корнієнко Анатолія Івановича право постійного користування земельною ділянкою площею 36,40 гектарів, розташованою на території Великокомишувахської сільської ради, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ХР-02-00- 000528, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26,

- визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області №8999-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей від 24 вересня 2019 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.12.2019, для розгляду справи було визначено суддю Прохорова С.А.

Ухвалою суду від 20.12.2019 було відкрито провадження по справі, призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження та розпочато підготовче провадження.

Також, разом з позовною заявою, позивачем було подано заяву про забезпечення позову, в задоволенні якої було відмовлено ухвалою суду від 20.12.2020.

До суду надійшло клопотання відповідача (вх. № 667 від 13.01.2020) про зупинення провадження у справі № 922/4182/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 922/989/18 та аналогічне клопотання позивача (вх. № 1295 від 20.01.2020).

Ухвалою суду від 20.01.2020 було зупинено провадження у справі 922/4182/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 922/989/18.

27.07.2020 до суду надійшло клопотання позивача вх. №17188 про поновлення провадження по справі.

Розглянувши клопотання, суд встановив, що Великою Палатою Верховного Суду у справі № 922/989/18 було прийнято 23.06.2020.

Ухвалою суду від 28.07.2020 було поновлено провадження у справі.

Ухвалою суду від 12.08.2020 було продовжено строки підготовчого провадження у справі.

Ухвалою суду від 02.09.2020 було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

Представник позивача, в судовому засіданні, підтримував вимоги, викладені в позовній заяві.

Відповідач свого представника в судове засідання не направив,

У відзиві на позовну заяву (вх. №668 від 13.01.2020) відповідач проти позову заперечував.

Позивачем надано відповідь на відзив на позов (вх. №1644 від 22.01.2020).

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Враховуючи положення ст.ст. 13,74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами без явки в судове засідання відповідача.

Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 19.10.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993, громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, для одержання земельної ділянки у користування, подають до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993, на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право постійного користування землею. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993, було закріплено, що після одержання Державного акта на право постійного користування землею селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993, після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою створення селянського (фермерського) господарства, гр. ОСОБА_1 на виконання ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993 подав до районної ради Барвінківського району заяву від 17.10.1995 про виділення земельної ділянки (як голова новостворюваного ФГ).

Рішенням Барвінківської районної ради народних депутатів від 22 листопада 1995 року надано згоду на виділення ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення селянського господарства у постійне користування площею 44,6 га.

На підставі вказаного рішення гр. ОСОБА_1 замовив Технічний звіт по встановленню окружних меж, підготовці до видачі державного акта на земельну ділянку відведену ОСОБА_1 в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства.

При отримані координат окружної межі складений план та вирахувана площа земельної ділянки, яка склала 36,40 га, що на 8,2 га менше ніж в рішенні Барвінківської районної ради (про що зазначено в пояснювальній записці до Технічного звіту).

В результаті проведеного комплексу польових та камеральних робіт був виготовлений Державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528.

Державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528 виданий 11.04.1996 виданий на ім`я ОСОБА_1 та посвідчує право постійного користування земельною ділянкою площею 36,40 гектарів, розташованою на території Великокомишувахської сільської ради, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства. Державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528 зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26.

19.09.1996 на виконання вимог ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» в ред. від 23.07.1993 ОСОБА_1 подав заяву про реєстрацію юридичної особи - фермерського господарства. Та зазначив в заяві про Державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528.

23.09.1996 Розпорядженням Барвінківської РДА Харківської області №634, зареєстровано юридичну особу - Фермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича.

04.03.1997 Фермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича було внесено до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій та присвоєно Ідентифікаційний код суб`єкта підприємницької діяльності 24664740.

Фермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича, код 24664740, діє до теперішнього часу, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

Отже, на час отримання земельної ділянки для створення ФГ ОСОБА_1 земельна ділянка мала своє цільове призначення -забезпечувала правові підстави створення та подальшу господарську діяльність суб`єкта підприємництва - селянського (фермерського) господарства.

Приписами Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» право використання земельної ділянки і отримання від неї благ надано ФГ, обов`язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на ФГ, а суб`єктом (носієм) речового права залишена фізична особа - Голова ФГ.

22.07.2019 Протоколом №1 Загальних Зборів членів Фермерського господарства ОСОБА_1 до складу членів ФГ Корнієнко А.І. було включено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер, що підтверджується Свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 виданим 30.07.2019.

08.08.2019 Протоколом №2 Загальних Зборів членів Фермерського господарства ОСОБА_1 у зв`язку зі смертю засновника ФГ Корнієнко А.І. - ОСОБА_1 виключено зі складу членів, виконавчим директором ФГ Корнієнко А.І. було призначено ОСОБА_3 .

З матеріалів справи вбачається, що з моменту створення та реєстрації ФГ Корнієнко А.І., після смерті ОСОБА_1 та до теперішнього часу саме вказане господарство здійснює користування спірною земельною ділянкою, яка була видана саме для його створення, хоча і оформлена на виконання вимог чинного на той час законодавства на ім`я Голови Г осподарства.

Отримання спірної земельної ділянки саме для створення вказаного ФГ підтверджується також Статутами ФГ Корнієнко А.І. в редакціях 2002 та 2019 року.

24 вересня 2019 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області винесло НАКАЗ №8999-СГ «Про впорядкування земельно-облікових відомостей», відповідно до якого наказано вважати припиненим право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 36,40 гектарів, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Великокомишуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26 від 11 квітня 1996 року, у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки гр. ОСОБА_1 .

Земельну ділянку віднесено до земель запасу.

Наказано вважати таким, що втратив чинність, державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26 від 11 квітня 1996 року, у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Спеціальним законом, яким визначені особливості створення фермерського господарства та врегульовані особливості діяльності, прав та обов`язків цієї особи та засновника, на час надання земельної ділянки та створення селянського (фермерського) господарства, діяв Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 21.05.1993 року, а на час припинення права користування земельною ділянкою та видання наказу Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області - Закон України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 року.

Частиною 1 статті 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (в редакції, чинній на час створення селянського (фермерського) господарства) визначено, що селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" передбачав реєстрацію Селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Аналогічна правова норма також була закріплена в ч.1 ст.1 Закон України Про фермерське господарство, відповідно до якої фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи.

Таким чином, зазначені вище Закони передбачають можливість створення селянського (фермерського) господарства, фермерського господарства як юридичної особи, тобто особи з окремою правосуб`єктністю.

За приписами ч.1 ст.3 Закону України Про селянське (фермерське) господарство селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Статтею 9 Закону України Про селянське (фермерське) господарство були встановлені особливості реєстрації Селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до ч.1 ст.9 цього Закону після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-деннии термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Частиною 2 цієї статті передбачено, що після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації, селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Отже, законом було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової передумови для набуття селянським (фермерським) господарством правосуб`єктності. Одержання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, в свою чергу, вимагало у подальшому здійснити реєстрацію селянського (фермерського) господарства. Тобто, закон не передбачав права використовувати земельну ділянку, надану у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.

Разом з тим, Державний акт на право постійного користування землею, відповідно до ч.5 ст.2 Закону України Про селянське (Фермерське) господарство, видається на ім`я голови селянського (фермерського) господарства. Таким чином, на час видачі акту селянське (фермерське) господарство як юридична особа ще не існує.

Особливості створення селянського (фермерського) господарства полягають у тому, що:

- обов`язковою передумовою створення селянського (фермерського) господарства є набуття засновником (відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" майбутнім головою) права на земельну ділянку, надану для ведення селянського (фермерського) господарства;

- коло учасників селянського (фермерського) господарства є обмеженим та має родинно-трудову ознаку, відповідно до якої фермерське господарство може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї відповідно до закону, а особи, у тому числі родичі, які працюють за трудовим договором (контрактом, угодою), не є членами селянського (фермерського) господарства (ч.2 ст.2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство).

У системно-логічному зв`язку з нормами Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" знаходились і норми ст. 27 Земельного кодексу України 1990 року (у редакції, чинній на час створення селянського (фермерського) господарства), якими встановлено підстави припинення користування земельною ділянкою. Так, п.3 ч.1 ст.27 Земельного кодексу України встановлено спеціальну підставу - припинення селянського (фермерського) господарства.

Таким чином, одержання правовстановлюючого документа на право користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства було необхідною передумовою набуття селянським (фермерським) господарством правосуб`єктності як юридичної особи, а припинення селянського (фермерського) господарства було підставою для припинення права користування цією земельною ділянкою. При цьому, використання такої земельної ділянки без створення селянського (фермерського) господарства законом передбачено не було.

Статтею 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство на селянське (фермерське) господарство покладено, зокрема, обов`язки забезпечення використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання; ефективного використання землі відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищення її родючості; здійснення комплексу заходів щодо охорони земель; своєчасного внесення земельного податку або орендної плати за землю.

Приймаючи до уваги вищезазначені висновки та норми права, з урахуванням нерозривності зв`язку прав, обов`язків та відповідальності землекористувача, можна зробити висновок, що після одержання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства та проведення державної реєстрації такого господарства як юридичної особи, обов`язки користувача цієї земельної ділянки виконує саме селянське (фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації селянського (фермерського) господарства у правовідносинах користування земельною ділянкою, наданою на підставі Закону України Про селянське (фермерське) господарство, відбувається фактична заміна землекористувача.

Як вже було зазначено вище, Державний акт на право постійного користування землею серії ХР-02-00-000528 від 11.04.1996 виданий на ім`я ОСОБА_1 та посвідчує право постійного користування земельною ділянкою площею 36,40 гектарів, розташованою на території Великокомишувахської сільської ради, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства.

Тобто, в якості фактичного користувача земельною ділянкою виступало саме фермерське господарство Корнієнко А.І., як юридична особа.

Слід зазначити, що чинне на час створення фермерське господарство ОСОБА_1 земельне законодавство та законодавство, яким врегульовані питання створення селянського (фермерського) господарства не визначають порядок подальшого переходу та реєстрації речового права на земельну ділянку, надану її засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства, а також не встановлюють при цьому обов`язок здійснити державну реєстрацію (перереєстрацію) права на цю земельну ділянку за селянським (фермерським) господарством.

Право постійного землекористування є безстроковим на відміну від права оренди і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст.141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, за приписами ст.141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної-ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної-плати;

е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

є) використання земельної-ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини;

ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

Таким чином, смерть ОСОБА_1 , якому було надано земельну ділянку на праві постійного землекористування з метою ведення селянського господарства з подальшим утворенням селянського (фермерського) господарства, не є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою в розумінні ст.141 Земельного кодексу України.

З наведеного вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2009-XII Про селянське (фермерське) господарство (у редакції Закону на момент створення СФГ; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV Про фермерське господарство) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Отже, законодавством, чинним на момент створення ФГ Корнієнко А.І., було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19.06.2003 року було прийнято новий Закон України №937-IV Про фермерське господарство (далі - Закон №937-IV), яким Закон України Про селянське (фермерське) господарство № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України Про селянське (фермерське) господарство № 2009-XII, який був чинним до 29 липня 2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 937-IV, який набрав чинності 29 липня 2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2007 року у справі №6-20859св07, від 10 жовтня 2007 року у справі №6-14879св07, від 30 січня 2008 року у справі № 6-20275св07).

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі №574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Згідно з частиною першою статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (частина друга статті 92 цього Кодексу).

У 2019 році помер землекористувач та засновник ФГ Корнієнко А.І., у зв`язку з чим, відповідач вважає постійне право користування спірною земельною ділянкою припиненим через відсутність її переоформлення за позивачем.

Відповідач зазначає, що на час смерті ОСОБА_1 право громадян та приватних юридичних осіб на використання земельних ділянок на підставі права постійного користування законодавством не передбачено, посилаючись на п.6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо обов`язку переоформлення права постійного користування в строк до 01.01.2008 року.

Суд не погоджується з цим твердженням відповідача, з огляду на наступне.

Пунктом 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте, Конституційний Суд України Рішенням № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Суд вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві. У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18 (провадження № 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент смерті ОСОБА_1 ) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року), яка діяла до 01 січня 2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення ФГ Корнієнко А.І., так і на сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ- відсутня.

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Звідси у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 року у справі №922/989/18 зазначає, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника, та відступає від правових висновків, викладених в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 922/3312/17.

Також Велика Палата Верховного Суду у справі №922/989/18 відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16, згідно з якими, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 року по справі №922/989/18 зазначила, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

За таких обставин суд дійшов висновку, що зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, таке право не є таким, що припинилось.

Натомість твердження відповідача про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала, наведеним нормам матеріального права не відповідає.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області №8999-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей від 24 вересня 2019 року, суд зазначає наступне.

Пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №5 Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру ГУ Держгеокадастру у Харківській області є територіальним органом Держгеокадастру.

Ввідповідно до пункту 3 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 12 листопада 2019 року №285, завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області.

Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, до компетенції останнього належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Харківської області.

Отже, ГУ Держгеокадастру наділене повноваженнями з передачі у власність або в користування для всіх потреб земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих у межах Харківської області.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Як уже зазначалося, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв`язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.

Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя статті 41 Конституції України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Поняття майно в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися правом власності, а відтак і майном.

Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Говорячи про закон, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди враховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19).

З оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області вбачається, що його було видано із посиланням на статті 15-1, 22, 122 Земельного кодексу України, які регламентують повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначають землі сільськогосподарського призначення та порядок їх використання та повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування. Тобто ці приписи земельного законодавства України не містять підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Як вже зазначалося, підстави припинення права користування земельною ділянкою закріплені статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент смерті ОСОБА_1 ), серед яких добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

За таких обставин оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність ФГ Корнієнко А.І. на момент видачі спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою також були відсутні.

Отже, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, видаючи спірний наказ, діяло всупереч вимогам закону, а саме статті 141 Земельного кодексу України, так як були відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення ФГ Корнієнко А.І. права використання земельної ділянки його засновника внаслідок припинення права постійного користування цією земельною ділянкою.

Виданням оспорюваного наказу всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.

З огляду на наведене, ФГ Корнієнко А.І. на законних підставах звернулося до суду за захистом порушеного права.

Відповідно до ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 78 ГПК України передбачено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 ГПК України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приписами статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст.129 ГПК України, відповідно до яких, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача, з вини якого виник спір.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 1, 4, 5, 20, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, 130, 185, ст. ст. 236-239 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати за Фермерським господарством Корнієнко Анатолія Івановича право постійного користування земельною ділянкою площею 36,40 гектарів, розташованою на території Великокомишувахської сільської ради, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ХР-02-00- 000528, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26,

Визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області №8999-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей від 24 вересня 2019 року.

Витрати позивача по сплаті судового збору покласти на відповідача.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, 8-9 пов., код 39792822) на користь Фермерського господарства Корнієнко Анатолія Івановича (64722, Харківська область, Барвінківський район, с. Велика Комишуваха, вул. Кірова, 15, код 24664740) - 3842,00 грн судового збору.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Згідно із ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області (п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

УЧАСНИКИ СПРАВИ

Позивач Фермерське господарство Корнієнко Анатолія Івановича, 64722, Харківська область, Барвінківський район, с. Велика Комишуваха, вул. Кірова, 15, код 24664740.

Відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, 61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, 8-9 пов., код 39792822.

Повне рішення складено "27" жовтня 2020 р.

СуддяС.А. Прохоров