Рішення № 92380712, 22.10.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2020 року м. Київ № 640/6493/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом Громадянина Палестини ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України,

третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області

про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Палестини ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 39-20 від 21 лютого 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У відзиві на позов представник Державної міграційної служби України заперечував проти його задоволення та зазначив, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної або політичної партії та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

27 грудня 2018 року громадянин Палестини ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України № 39-20 від 21 лютого 2020 року позивачу відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Незгода позивача із зазначеним рішенням зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Відповідно до наявного в матеріалах справи протоколу співбесіди, проведеної з позивачем, останній повідомив, що він є громадянином Палестини, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Доха, Катар, що підтверджується паспортом для виїзду за кордон № НОМЕР_1 від 21 червня 2016 року, дійсного до 20 червня 2021 року.

За релігійними переконаннями мусульманин (суніт), за національністю араб. Сімейний стан - релігійний шлюб по шаріату. Дружина - українка, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рідна мова арабська, вільно володіє російською та трохи англійською. Освіта середня, закінчив 12 класів школи «Камаль Насир» в м. Ханюніс, Палестина.

Прибув на територію України транзитом через Єгипет і Туреччину повітряним шляхом легально, в аеропорт «Бориспіль» 22 жовтня 2011 року.

Зі слів позивача, в Україні з 2012 по 2015 рік працював неофіційно кальянщиком в кафе « ІНФОРМАЦІЯ_3 » та продавцем кальяну та кальянної продукції.

На даний час працює кальянщиком в ресторані «Сезам» біля метро Святошино.

31 жовтня 2018 року Управлінням ДМС України в Київській області відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП та накладено стягнення у розмірі 1700,00 грн.

Позивач вищевказаний штраф сплатив.

Також, як вбачається з заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, основаною причиною звернення за захистом позивач вказав, що хоче жити і працювати в Україні та допомагати своїй родині, яка залишилась в Палестині.

Вказує, що не може повернутись у країну походження у зв`язку з тим, що Сектор Гази страждає від терористичного свавілля ХАМАС та те, що в Палестині в Сектор Газа зараз йде війна, в якій загинуло багато людей. А тому, в цій країні немає ніяких можливостей працювати і забезпечувати себе.

Позивач також повідомив, що служив в армії та під час війни потрапив за грати і відсидів 6 місяців, після чого не мав ніякого доходу. В зв`язку із зазначеним позивач вирішив приїхати в Україну. Повертатись в Палестину намірів не має, оскільки не зможе там нормально існувати і заробляти кошти.

З заяви-анкети встановлено, що родичі позивача проживають в Секторі Гази. Зі слів позивача батько ОСОБА_3 загинув у 2006 році, мати ОСОБА_4 - домогосподарка, проживає у м. Ханюніс Сектор Гази.

Позивач є військовозобов`язаним, з 2005 по 2007 рік служив за контрактом в армії «ФАТАХ» у Сектор Гази, в морських військах, у військових діях участі не брав.

Як вбачається з матеріалів справи, в реєстраційному листку від 27 грудня 2018 року позивач у пункті 3.9 вказав, що не проходив процедуру набуття статусу біженця в Україні та вперше звернувся за захистом, що не відповідає дійсним обставинам справи.

Як встановлено судом, 21 травня 2015 року позивач звертався до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про надання статусу біженця.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 102 від 05 червня 2015 року прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 168 від 09 вересня 2015 року розгляд заяви було призупинено у зв`язку із зникненням особи.

Також судом встановлено, що мати, сестри та брати позивача проживають на даний час у Секторі Газа, м. Ханюніс. Рідні брати участі у конфлікті не брали. Про переслідування та утиски через політичні погляди не повідомляли, що підтверджує безпекову ситуацію в країні. Тобто, будь-якої дискримінації щодо рідних позивача судом не встановлено.

З матеріалів справи вбачається, що позивач в`їхав на територію України в 2011 році, за захистом звернувся вперше в 2015 році до ГУ ДМС в Одеській області та вдруге в 2018 року до УДМС в Київській області.

Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності і прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Крім того, суду зазначає, що суперечливі та різні за змістом пояснення позивача дають підстави вважати їх не переконливими та такими, що підпадають під положення Керівництва УВКБ ООН.

Крім того, позивач вказує, що документувався паспортом у 2016 році в Посольстві Палестинської Національної Автономії в м. Києві, що свідчить про те, що позивач не мав побоювань переслідувань його органами державної влади та не тільки відмовився від захисту уряду країни громадянської належності, але й скористався цим захистом під час проживання в Україні.

Матеріалами справи не встановлено будь-якої дискримінації стосовно позивача. Позивач не належав до жодної громадянської, релігійної організації, участі у політичній або релігійній діяльності не брав. Інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами не встановлено.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що причини, які позивач вказує, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами та доказами.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України.

Суд враховує складну ситуацію, яка спостерігається на території Сектор Гази, що є загальновідомим фактом та підтверджено міжнародним товариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.

Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації.

Варто зауважити, що при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням викладеного суд вважає, що позивачем не було доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, правомірно не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Таким чином, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого вище Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.

Відповідачем при прийнятті рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження та постраждати від військового конфлікту є реальними, а перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує життю та свободі позивача.

За таких обставин суд вважає, що оскаржуване рішення №39-20 від 21 лютого 2020 року є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийнято уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Громадянина Палестини ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення», Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко