Рішення № 92287144, 10.09.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2020 року Справа № 160/9079/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Кучми К.С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2020 року позивач звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення їй пенсійних виплат з 01 квітня 2017 року;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити їй пенсійні виплати, здійснити нарахування та виплату заборгованості по її пенсії за весь минулий час, а саме за період з 01 квітня 2017 року.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що вона перебувала на обліку у відповідача та отримувала пенсію за вислугу років з серпня 2003 року. 25.09.2008 року вона виїхала з України на ПМЖ до Федеративної Республіки Німеччина, де в подальшому отримувала пенсійні виплати, проте з квітня 2017 року їй було припинено виплату пенсії, без повідомленням причин та підстав. В липні 2017 року позивач перебуваючи у м.Дніпро особисто звернулася із письмовою заявою до відповідача з вимогою відновлення пенсійних виплат. Але відповідач, розглянувши зазначену заяву позивача, виплату їй пенсії не відновив, посилаючись на рішення комісії органу соціального захисту №26 від 24.07.2017 р., а також на те, що вона була включена до списків тривало відсутніх за місцем проживання одержувачів пенсії з числа внутрішньо переміщених осіб. Листом від 01.06.2020 року за вих.№0400-0406-8/35081 відповідач у відповідь на адвокатський запит повідомив, що дійсно позивач перебуває на пенсійному обліку, що з 01.04.2017 року виплата пенсії ОСОБА_1 призупинена до одержання інформації про скасування довідки та/або результатів додаткової перевірки, що станом на 01.06.2020 року вона до управління із заявою про поновлення пенсій не зверталася, хоча це протирічить листу Департаменту пенсійного забезпечення ПФУ від 06.09.2017 р. за вих.№11601/В-109. В якому зазначалося, що 12.07.2017 року ОСОБА_1 особисто зверталася до пенсійного органу із заявою про відновлення пенсійних виплат. За таких обставин, позивач вимушена була звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.08.2020 року було відкрито провадження по даній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

На виконання вимог ухвали суду 04.09.2020 року відповідачем було подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що, на підставі отриманих списків тривало відсутніх за місцем проживання одержувачів пенсій з числа внутрішньо переміщених осіб на період до одержання інформації про скасування довідки або результатів додаткової перевірки виплату пенсії позивачу було призупинено з 01.04.2017 року. Поновлення виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам здійснюється на підставі Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування. Тобто, поновлення виплат можливе лише в тому випадку, коли пенсіонер фактично проживає за місцем звернення за пенсією. 12.07.2017 р. позивач зверталася до управління із заявою про відновлення виплати пенсії. Позивача було включено до списку осіб, які звернулися за призначенням (відновленням) пенсій, для розгляду на Комісії, який передано до управління соціального захисту населення. На підставі рішення Комісії від 24.07.2017 р. №26 у відновленні виплати пенсії їй було відмовлено. У позовній заяві позивач вказує, що вона виїхала з України на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина у зв`язку із одруженням. На даний час на території Дніпропетровської області позивач не перебуває/проживає, а тому на виплату пенсії, як внутрішньо переміщена особа, вона не має права. Крім того, угоди про соціальне страхування чи пенсійне забезпечення між Україною та Федеративною Республікою Німеччини не має. Враховуючи викладене, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Керуючись приписами ст.263 КАС України, суд ухвалив розглянути адміністративну справу без повідомлення учасників справи, у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену у позовній заяві, позицію відповідача, викладену у відзиві на позовну заяву, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та об`єктивному розгляді обставин справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 серії НОМЕР_2 , виданого 11.02.2013 року Пенсійним фондом України та матеріалами пенсійної справи з 20.08.2003 року користується правом на отримання пенсії за вислугою років.

25.09.2008 року позивач виїхала з України на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина, у зв`язку з одруженням. Чоловік позивача є громадянином ФРН.

З 26.11.2008 року позивач була прийнята на тимчасовий консульський облік Генерального консульства України у Франкфурті-на-Майні. Вказана обставина підтверджується відповідними сторінками паспортів громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 .

Позивач продовжувала приїздити до м.Луганська, в якому зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та отримувати пенсійні виплати через Управління ПФУ в Артемівському районі м.Луганська, в якому перебувала на пенсійному обліку.

Відповідач, взявши позивача на свій пенсійний облік, з листопада 2014 року поновив її пенсійні виплати, виплатив заборгованість, яка виникла за період з червня по листопад 2014 року, та продовжував регулярно виплачувати пенсію до березня 2017 року включно. А з 01.04.2017 року, припинив виплату пенсії, що підтверджується листом відповідача від 01.06.2020 р. за вих.№0400-0406-8/35081 та листом Департаменту пенсійного забезпечення ПФУ від 06.09.2017 р. за вих.№ 11601/В-109.

12.07.2017 року позивач перебуваючи у м.Дніпро звернулася із письмовою заявою до відповідача з вимогою відновлення пенсійних виплат.

Своїм листом від 06.09.2017 р №11601/В-109 відповідач повідомив, що позивача було включено до списку осіб, які звернулися за призначенням (відновленням) пенсій, для розгляду на Комісії, який передано до Управління соціального захисту населення. На підставі рішення Комісії від 24.07.2017 року №26 у відновленні виплати пенсії позивачу було відмовлено.

05.05.2020 року позивач звернулася по допомогу до Представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.

Листом від 01.06.2020 року за вих.№0400-0406-8/35081 відповідач у відповідь на адвокатський запит повідомив, що дійсно позивач перебуває на пенсійному обліку, що з 01.04.2017 року виплата пенсії ОСОБА_1 призупинена до одержання інформації про скасування довідки та/або результатів додаткової перевірки, що станом на 01.06.2020 року вона до управління із заявою про поновлення пенсій не зверталася.

Аналізуючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд приходить до наступного.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Право на отримання пенсії в України є конституційним правом громадянина України.

Передбачене Конституцією право громадян на соціальний захист конкретизоване у Законі України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та Законі України “Про пенсійне забезпечення”, якими встановлено порядок та виплата пенсії.

Згідно з частинами 1, 2 статті 28 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

З 1 січня 2018 року для осіб, які досягли віку 65 років, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі 40 відсотків мінімальної заробітної плати, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік, але не менше прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Виходячи з положень статті 22 та статті 64 Конституції України, право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень) лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.

Згідно з ч.1 ст.7 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Таким чином, позивач проживаючи в державі Німеччина, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

В силу ч.2 ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За таких обставин, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина 3 статті 25 Конституції України).

Згідно з п.2 ч.1 ст.49, другим реченням статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, орган Пенсійного фонду, враховуючи відсутність на даний час механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення, не може бути підставою для позбавлення позивача як громадянина України гарантованого йому державою права на отримання пенсії у старості.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі №537/52/17 (адміністративне провадження №К/9901/29491/18), від 18 липня 2018 року у справі №263/3644/17 (адміністративне провадження № К/9901/23479/18).

Частиною 1 статті 44 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” (далі – Закон № 1058-IV) встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до ч.5 ст.45 Закону № 1058-IV, документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду України та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 року № 22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1).

Пунктом 1.5 цього Порядку № 22-1 передбачено, що заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім`ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

За приписами статті 44 Закону № 1058-IV, перерахунок та поновлення виплати пенсії здійснюється на підставі особисто поданої пенсіонером заяви, також, заяву про перерахунок та поновлення виплати пенсії може бути подано пенсіонером через свого повноважного представника.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що Головне управління ПФУ в Дніпропетровській області відмовляючи позивачу в перерахунку та поновленню виплати пенсії за віком діяло не на підставі та не у спосіб передбачений чинним законодавством.

Щодо позовних вимог позивача про зобов`язання відповідача поновити їй пенсійні виплати, здійснити нарахування та виплату заборгованості по її пенсії за весь минулий час, а саме за період з 01 квітня 2017 року, суд зазначає наступне.

Так, законодавством не встановлено обов`язку для пенсійного органу як суб`єкту владних повноважень поновлювати пенсію громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, автоматично, при цьому за відсутності у пенсійного органу інформації про її місце проживання тощо.

Водночас позивачем не наведено обґрунтованих причин, які унеможливили її звернення, яка в першу чергу зацікавлена в поновленні виплати пенсії, звернутися до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії після припинення її виплат.

Отже, з огляду на вказані обставини справи, позивач з моменту виїзду на постійне місце проживання до Німеччини мала право на поновлення пенсійних виплат, однак вказаним правом скористалися, лише 12.07.2017 р., коли звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із відповідною заявою.

Враховуючи наведене, суд приходить висновку, що поновити пенсію позивачу необхідно з дня її звернення до пенсійного органу з відповідною заявою.

За таких обставин, суд вважає лише за можливе зобов`язати відповідача поновити позивачу пенсійні виплати, здійснити нарахування та виплату заборгованості по її пенсії з 12.07.2017 року, а не з 01.04.2017 року.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позовну заяву задоволено частково, слід повернути позивачу частину судових витрат по справі в розмірі 420,40 грн. (840,80 грн. : 2).

Щодо вимоги про те, що відповідно ст.382 КАС України, слід зобов`язати Головне управління ПФУ в Дніпропетровській області в місячний термін надати до суду звіт про виконання судового рішення, суд зазначає таке.

Відповідно до ч.1 ст.382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є правом, а не обов`язком суду.

На теперішній час, суд не знаходить підстав для встановлення судового контролю за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень, враховуючи, що у суду не має достатніх підстав вважати, що відповідач буде перешкоджати його виконанню або ухилятися від цього, після набрання рішенням законної сили.

На підставі викладеного, та керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241-246, 250, 263 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення пенсійних виплат ОСОБА_1 з 12 липня 2020 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 пенсійні виплати, здійснити нарахування та виплату заборгованості по її пенсії за період з 12 липня 2017 року по теперішній час.

У задоволенні решти позовної заяви - відмовити.

Присудити за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 ) судові витрати по справі у розмірі 420,40 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржено в строки, передбачені статтею 295 КАС України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційної-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.

Суддя К.С. Кучма