Рішення № 92286593, 20.10.2020, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2658/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина», місто Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агросет», село Шебелинка,

про стягнення 105 444,68 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина», звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агросет», про стягнення основного боргу у сумі 72 396,90 грн., процентів за користування чужими коштами у сумі 7 283,26 грн., пені у сумі 3 189,70 грн., штрафу у сумі 21 719,07 грн., інфляційних втрат у сумі 161,27 грн. та 3% річних у сумі 694,48 грн. за договором купівлі-продажу № 55 від 21 січня 2020 року.

21 серпня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити спрощене позовне провадження у справі № 922/2658/20. Розгляд справи № 922/2658/20 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, встановлено, зокрема, відповідачу, згідно статті 251 ГПК України, п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали суду для подання відзиву на позов.

16 вересня 2020 року до матеріалів справи позивачем скеровані клопотання (вх. № 21421 та вх. № 21422), які ухвалою суду долучено до матеріалів справи.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався своїм правом на надання відзиву на позов, в порядку статті 251 у сукупності із статтею 165 Господарського процесуального кодексу України.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою від 21 серпня 2020 року, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Згідно статті 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

21 січня 2020 року між Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина» (продавець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агросет» (покупець, відповідач у справі) укладено договір купівлі-продажу № 55 (далі за текстом – договір), за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність покупця обладнання, запасні частини, витратні матеріали та аксесуари (надалі – товар) окремими партіями, за найменуванням, у кількості, комплектності, асортименті та по ціні продавця, які вказуються в видаткових накладних, що є невід`ємною частиною цього договору, а покупець зобов`язуються прийняти товар і оплатити повну ціну кожної окремої партії товару в порядку, визначеному цим договором. Вся необхідно та доступна інформація про товар, зокрема про основні властивості, умови гарантійних зобов`язань продавця, тощо, міститься у товаросупровідних документах. Загальна сума договору визначається на підставі видаткових накладних на товар (розділ 1 договору).

Відповідно до пункту 2.1 договору ціна одиниці товару та повна ціна кожної окремої партії товару визначається сторонами в видаткових накладних на партію товару. Покупець протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту виписки рахунку-фактури продавцем, зобов`язується сплачувати повну ціну кожної окремої партії товару. Продавець може відпускати товар покупцю без передплати на суму, яка не перебільшує встановлений ліміт відпуску товару на умовах відстрочення платежу. Продавець здійснює розрахунок на відпуск товару на умовах відстрочення платежу кожного останнього числа календарного місяця. У разі несплати покупцем повної ціни кожної окремої партії товару в розмірі та в строк, передбачений пунктом 2.2.5 договору (протягом 30 календарних днів з моменту фактичного отримання кожної окремої партії товару за рахунок ліміту відпуску товару на умовах відстрочення платежу), на користь продавця підлягають нарахуванню та сплаті проценти за користування чужими грошовими коштами в розмірі 25% річних від вартості простроченої частини ціни кожної окремої партії товар, починаючи від дня передачі партії товару до дня його фактичної оплати (розділ 2 договору).

Згідно пункту 6.1 та 6.2 договору за порушення строку оплати повної ціни кожної окремої партії товару, передбаченої пунктом 2.2.5 цього договору, покупець сплачує на користь продавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, від суми заборгованості за кожен день прострочення. За прострочення покупцем понад 30 (тридцять) днів оплати повної ціни окремої партії товару за цим договором, на користь продавця додатково стягується штраф у розмірі 30% (тридцять) відсотків від простроченої частини повної ціни партії товару.

Розділ 11 передбачає, що договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання ними своїх зобов`язань.

Позивачем, на виконання умов договору, було сформовано рахунки-фактури на кожну партію товару.

В рамках господарських відносин, які виникли на підставі зазначеного вище договору купівлі продажу, позивачем продано, а відповідачем куплено обумовлений товар, що підтверджується видатковими накладними та довіреностями на отримання товарно-матеріальних цінностей.

Тобто, позивач свої договірні зобов`язання, які обумовлені умовами договору, виконав в поновному обсязі, напроти відповідач здійснив прострочення сплати вартості товару, перераховуючи грошові кошти за товар не в новому обсязі , у зв`язку з чим утворилась заборгованість в сумі 72 396,90 грн.

Позивач вказує, що відповідачем не було вчинено жодних активні дії, покликаних на перерахування грошових коштів за куплений товар, у зв`язку з чим підприємство-позивача було змушено звернутись до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів.

Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу. Відповідно до частини 1 статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

На виконання умов договору, позивач продав відповідачу товар на загальну суму 74 037,64 грн., що підтверджується видатковими накладними, які містяться в матеріалах справи (а. с. 18-30, том 1). Вказані видаткові накладні підписані уповноваженими представниками та скріплені печатками сторін, а також в них міститься посилання на реквізити договору. Таким чином, дані накладні підтверджується виконання позивачем своїх зобов`язань за договором з продажу відповідачу товару.

Відповідно до частини 1 статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Як-то обумовлено сторонами у розділі 2 договору, покупець протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту виписки рахунку-фактури продавцем, зобов`язується сплачувати повну ціну кожної окремої партії товару. Продавець може відпускати товар покупцю без передплати на суму, яка не перебільшує встановлений ліміт відпуску товару на умовах відстрочення платежу. Продавець здійснює розрахунок на відпуск товару на умовах відстрочення платежу кожного останнього числа календарного місяця. Покупекць протягом 30 календарних днів з моменту фактичного отримання кожної окремої партії товару за рахунок ліміту відпуску товару на умовах відстрочення платежу повинен перерахувати позивачу грошові кошти або розрахуватись готівкою до каси продаіця по кожній окремій партії товару.

За бухгалтерськими документами підприємства-позивача встановлено, що відповідач здійснив сплату за товар в розмірі 1 640,74 грн.

Відповідно до стаття 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України)

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

На момент подання позову, відповідачем не було здійснено повної оплати вартості купленого товару та за ним рахувалась заборгованість в розмірі 72 396,90 грн.

Водночас, судом встановлено, що під час розгляду справи в суді (позивач звернувся із даним позовом до суду 19 серпня 2020 року), відповідачем було сплачено на користь позивача суму основної заборгованості в загальній сумі 72 396,90 грн., що підтверджуєтеся випискою по особовому рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина».

Позивачем було представлено до суду клопотання про закриття провадження у справі в частині основного боргу.

Суд може констатувати, з урахуванням наданих позивачем документів, що відповідачем було сплачено суму основного боргу у розмірі 72 396,90 грн. в межах розгляду даної справи.

За приписами пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

З огляду на факт сплати відповідачем суми основної заборгованості під час розгляду справи, провадження у справі в частині стягнення 72 396,90 грн. основної заборгованості підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України, чим задовольняється клопотання позивача.

Суд попереджує сторін, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спором між сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Водночас, суд враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

У відповідності до пункту 6.1 договору за порушення строку оплати повної ціни кожної окремої партії товару, передбаченої пунктом 2.2.5 цього договору, покупець сплачує на користь продавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Дії відповідача щодо несвоєчасної оплати є порушенням умов договору, що є підставою для застосування відповідальності, відповідно до умов пункту 6.1 договору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає його вірним та таким, що повністю відповідає приписам чинного законодавства, здійсненим з урахуванням пункту 6.1 договору та приписів статті 231 ГК України, у зв`язку з чим задовольняє позовні вимоги в означеній частині та стягує з відповідача пеню в розмірі 3 189,70 грн.

Суд, зазначає, що окрім пені, позивач просить стягнути з відповідача штраф у розмірі 30 % від суми простроченого платежу у сумі 21 719,07 грн. на підставі п. 6.2 договору.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Таким чином одночасне стягнення пені та штрафу не суперечить вимогам чинного законодавства та статті 61 Конституції України. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17 та від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17).

Враховуючи викладене, перевіривши розрахунки на підставі поданих первинних документів та розрахунків, які містяться в матеріалах справи, суд визнав позовні вимоги позивача про стягнення 30 % штрафу за порушення строку оплати в розмірі 21 719,07 грн. законними та обґрунтованими.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 25 % процентів в сумі 7 283,26 грн. необхідно зазначити таке.

Частиною 3 статті 692 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Так у розділі 2 сторонами обумовлено, що у разі несплати покупцем повної ціни кожної окремої партії товару в розмірі та в строк, передбачений пунктом 2.2.5 (протягом 30 календарних днів з моменту фактичного отримання кожної окремої партії товару за рахунок ліміту відпуску товару на умовах відстрочення платежу), на користь продавця підлягають нарахуванню та сплаті проценти за користування чужими грошовими коштами в розмірі 25% річних від вартості простроченої частини ціни кожної окремої партії товар, починаючи від дня передачі партії товару до дня його фактичної оплати.

Статтею 536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

В пункті 6.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" роз`яснено, що стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами.

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством., які нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами.

Отже, нарахування позивачем 25 % за користування чужими грошовими коштами передбачено умовами договору, відповідає чинному законодавству, дійсним обставинам справи, у зв`язку з чим вимоги про їх стягнення в сумі 7 283,26 грн. підлягають задоволенню.

Положення ж частини 2 статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов`язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов`язання.

Виплати, передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України не є відсотками за користування чужими грошима в розумінні статті 536 цього Кодексу, а є гарантією належного виконання грошового зобов`язання, тобто мають самостійну правову природу.

Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування та 3% річних на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат та 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у сумі 161,27 грн. та 3% річних у сумі 694,48 грн.

Здійснивши перерахунок інфляційних втрат та 3% річних, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, господарський суд вважає, що позивачем здійснено арифметично вірний розрахунок похідних вимог, обумовлених статтею 625 ЦК України, у зв`язку з чим в повному обсязі задовольняє ці вимоги.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 20 000 грн., суд зазначає наступне.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 17 серпня 2020 року між адвокатом Гаврильченко Ю.О. (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина» (клієнт, позивач у справі) укладено договір № 17/08 про надання правової допомоги за умовами якого адвокат зобов`язується надавати за дорученням клієнта правову допомогу, а клієнт зобов`язується оплатити адвокату зазначені послуги в порядку та на умовах, визначених цим договором.

Пунктом 3.1 договору за надання правової допомоги клієнт протягом терміну і на умовах, визначених додатковою угодою до цього договору, сплачує адвокату гонорар.

Додатковою угодою від 16 вересня 2020 року сторонами визначено, що за надання клієнту правової допомоги, клієнт в 20 (двадцяти) денний строк з моменту набуття чинності рішенням (ухвалою), сплачує адвокату гонорар в сумі 20 000,00 грн.

В підтвердження вартості послуг, пов`язаних з наданням правової допомоги адвокатом було надано суду детальний опис виконаних та наданих послуг при надання правової допомоги від 16 вересня 2020 року, який за своєю правовою природою є актом наданих послуг.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Гаврильченко Ю.О. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати позивача в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об`єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту надання послуг від 19 вересняя 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатом (бюро) надано наступний перелік послуг: - Аналіз письмових документів (доказів) наданих клієнтом на підтвердження дійсності та обґрунтованості грошових вимог – 1 000,00 грн. (1 година); - Аналіз чинного законодавства України, положення якого підлягають застосуванню до спірних правовідносин та судової практики вирішення аналогічних спорів – 1 000,00 грн. (1 година); - Підготовка позовної заяви, формування додатку (пакету документів), направлення копії позову відповідачу та подача позову до суду – 10 000,00 грн. (10 годин); - Підготовка та подача до суду клопотання про закриття провадження у справі в частині основного боргу – 3 000,00 грн. (3 години); - Підготовка детального опису виконаних та наданих адвокатом послуг – 1 000,00 грн. (1 година); - Підготовка, відправлення відповідачу та подача до суду клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових письмових пояснень – 4 000,00 грн. (4 години).

Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 20 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 20 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Перш за все, суд враховує, що спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням пункту договору щодо наслідків построчення (пеня, штраф, проценти за корисування) та статті 625 ЦК України, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.

Матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження б яких адвокат витратив значний час.

Надані адвокатом послуги частині аналізу письмових документів (доказів), чинного законодавства України, положення якого підлягають застосуванню до спірних правовідносин та судової практики вирішення аналогічних спорів, яка оцінена в розмірі 2 000,00 грн., не може бути віднесено до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені в статтях 1, 19 закону "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", а тому витрати на здійснення вказаної послуги не можуть бути відшкодовані, як витрати на професійну правничу допомогу. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у справі № 9901/264/19 від 04 листопада 2019 року.

Підготовка детального опису виконаних та наданих адвокатом послуг, яка має вартісне вираження в розмірі 1 000,00 грн. не стосується правової допомоги, яка надається клієнту по даній справі.

Крім того, суд рахує, що підготовка та подача до суду клопотання про закриття провадження у справі, на яке адвокатом затрачено 3 години, для суду не є зрозумілим, оскільки дане клопотання має одну сторінку з обох сторін та містить виклад обставин справи та посилання на факт розрахунку відповідача з позивачем. Також, суд звертає увагу, що за сталою практикою Верховного суду, подача до суду клопотання, як дія, не може бути зарахована до надання адвокатських послуг.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат і стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Suominen v. Finland від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору покладаються на відповідача. При цьому, судом враховано, що сплата суми боргу відбулась вже під час розгляду справи по суті (ч. 2 ст. 251 та ч. 3 ст. 130 кодексу)

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 130, 231, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252, господарський суду Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агросет» (64251, Харківська область, Балаклійський район, село Шебелинка, вулиця Центральна, будинок 57, ідентифікаційний код юридичної особи 34329080) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрозапчастина» (61124, місто Харків, вулиця Матровова, будинок 1 А, ідентифікаційний код юридичної особи 25188223) проценти за користування чужими коштами у сумі 7 283,26 грн., пеню у сумі 3 189,70 грн., штраф у сумі 21 719,07 грн., інфляційні втрати у сумі 161,27 грн., 3% річних у сумі 694,48 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 2 102,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Закрити провадження у справі № 922/2658/20 в частині стягнення основного боргу в сумі 72 396,90 грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено 20 жовтня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/2658/20