Рішення № 92255795, 05.10.2020, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.10.2020 справа № 914/845/20

За позовом: Фермерського господарства «Рисовський», с.Зубра Пустомитівського району Львівської області

до відповідача-1: Солонківської сільської ради, с.Солонка Пустомитівського району Львівської області

до відповідача-2: Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, м.Львів

про: визнання права на постійне користування земельною ділянкою

Суддя Синчук М.М.

За участю секретаря судового засідання

Махник О.В.

Представники учасників справи:

позивач: Рисовський І.Г.;

відповідач-1: Корилкевич Б.П.-представник;

відповідач-2: не з`явився.

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Фермерського господарства «Рисовський» до Солонківської сільської ради, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання права на постійне користування земельною ділянкою.

Ухвалою суду від 04.05.2020 р. прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі №914/845/20 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.05.2020р.

Через канцелярію Господарського суду Львівської області 19.05.2020р. від відповідача-2 надійшла заява про закриття провадження у справі.

Заява обґрунтована тим, що позивачем у справі є Фермерське господарство «Рисовський» як юридична особа, тоді як Державний акт на право постійного користування землею, який позивач покладає в основу обґрунтування своїх позовних вимог, видано фізичній особі, а тому спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Ухвалою суду від 20.05.2020 року продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, розгляд справи відкладено на 22.06.2020 року.

22.05.2020 року на адресу Господарського суду Львівської області поступило клопотання відповідача - 1 про закриття провадження у справі.

12.06.2020 року на адресу Господарського суду Львівської області поступила відповідь на заяву відповідача - 1 про закриття провадження у справі.

У судовому засіданні 22.06.2020р. відповідач - 1 заявив усне клопотання про продовження строку на подачу відзиву на позовну заяву.

Ухвалою суду від 22.06.2020р. клопотання Солонківської сільської ради про продовження строку для подання відзиву задоволено. Продовжено Солонківській сільській раді строк для подання відзиву у даній справі до 15.07.2020р. Розгляд справи відкладено в межах підготовчого провадження на 20.07.2020 р.

На електронну адресу суду 16.07.2020 р. відповідачем-2 надіслано відзив на позовну заяву, у якому відповідач-2 просить суд відмовити в задоволенні позовної заяви Фермерського господарства «Рисовський».

Відзив на позовну заяву відповідача-2 долучено до матеріалів справи.

Канцелярією Господарського суду Львівської області 17.07.2020р. зареєстровано відзив на позовну заяву відповідача-1, у якому відповідач-1 просить суд відмовити в задоволенні позову повністю.

Відзив на позовну заяву відповідача-1 долучено до матеріалів справи.

До канцелярії Господарського суду Львівської області позивачем подано клопотання про долучення доказів, а саме: позовної заяви від 09.10.2017р., копії позовної заяви по справі №450/1524/17.

Судом задоволено клопотання позивача від 20.07.2020р. та долучено відповідні докази до матеріалів справи.

У судовому засіданні 20.07.2020р. оголошено перерву до 03.08.2020 р.

Через канцелярію Господарського суду Львівської області 23.07.2020р. від відповідача-2 надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

Судом долучено відповідні докази до матеріалів справи.

Канцелярію Господарського суду Львівської області 03.08.2020р. зареєстровано відповідь на відзив на позовну заяву.

Відповідь на відзив на позовну заяву судом долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні 03.08.2020 р. судом постановлено закрити підготовче провадження у справі №914/845/20, розгляд справи №914/845/20 по суті призначено на 16.09.2020 р.

В судовому засіданні 16.09.2020 року судом заслухано вступне слово позивача, представника відповідача-1. Розгляд справи по суті відкладено на 05.10.2020р.

В судове засідання 05.10.2020 року позивач з`явився. Позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві.

В судове засідання 05.10.2020 року представник відповідача-1 з`явився. Проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

В судове засідання 05.10.2020 року представник відповідача-2 не з`явився. Про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду справи по суті був належним чином та завчасно повідомлений на адресу, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осію-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікована Україною 17.07.1997р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Відповідно до частини першої ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст. 202 ГПК України).

У судовому засіданні 05.10.2020р. суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи по суті.

Судом у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

АРГУМЕНТИ СТОРІН.

Аргументи позивача.

Позивач звернувся до суду з позовом до Солонківської сільської ради, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання права на постійне користування земельною ділянкою ДА 060378 Б.

Позовні вимоги обґрунтовує наступними доводами.

Розпорядженням Представника Президента України у Пустомитівському районі від 12.03.1993р . №77 ОСОБА_1 визнано фермером з 4 га землі, про що виданий Державний акт на право постійного користування землею №060378 Б та винесено межі земельної ділянки в натурі, що зареєстровано в книзі Державних актів на право постійного користування за №550.

Рішення Пустомитівської районної ради від 04.12.1992р. про скасування рішення Пустомитівської районної ради від 11.05.1992 року про виділення позивачу земельної ділянки є незаконне, так як земельна ділянка «ДА 060378 Б» отримана в постійне користування з земель державної власності, на що вказує кадастрова карта.

Державний акт 060378Б є дійсним та законним, оскільки інше не встановлено судом.

Відповідачі незаконно, безпідставно не визнали право ОСОБА_1 на землю і на фермерство, першочергово не перенесли відомості про земельну ділянку з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру, не присвоївши кадастровий номер земельній ділянці та відмовили ОСОБА_1 у видачі витягу на земельну ділянку площею 2,816 га ДА 060378 .

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду по справах №813/7654/14 та № 1340/4728/18, якими було закрито провадження з огляду на те, що такі спори не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Як зазначає позивач, в процесі розгляду справ відповідач частково визнав позов, а саме право ОСОБА_1 на частину земельної ділянки ДА 060378 Б пл.2,816га; внесено відомості до кадастрової карти та присвоєно кадастровий №4623683300:03:000:0057, що дало можливості позивачу отримати витяг з Державного земельного кадастру.

Аргументи відповідача-1.

Відповідач-1 у клопотанні від 22.05.2020р. та відзиві на позовну заяву від 17.07.2020р. просив суд закрити провадження у справі з огляду на те, що спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Відповідачем-1 зазначено, що спірна земельна ділянка надана фізичній особі ОСОБА_1 на підставі Державного акта №Б060378 для ведення селянського (фермерського господарства).

За твердженнями позивача, відповідачі порушують його право постійного користування на спірну земельну ділянку.

Проте, ці вимоги стосуються речового права фізичної особи ОСОБА_1 на землю і з огляду на вимоги п.6 ч.1 ст.20 ГПК не повинні розглядатись в порядку господарського судочинства, що є підставою для закриття провадження у цій справі на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України.

Щодо змісту позовних вимог, відповідач 1 заперечує проти позову через незаконність та необґрунтованість позовних вимог, з огляду на наступне.

Державний акт на право постійного користування від 27 квітня 1993 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за №550, жодним чином до уваги братися не може, так як він не має на даний час юридичної сили.

Скасування рішення Пустомитівської районної ради 11.05.1992р. було достатнім і не потребувало додаткових рішень про скасування Державного Акту, щоб визнати факт припинення землекористування Позивачем.

Позивач стверджує, що перенести в Державний земельний кадастр мали дані про ділянку площею 4 га, згідно Державного Акту.

Надалі позивач зазначає, що відбулося часткове визнання його попередніх позовних вимог, коли Відповідачем 2 було сформовано і передано у комунальну власність Відповідачу 1 земельну ділянку площею 2,8160га, кадастровий номер 4623683300:03:000:0057 (надалі - земельна ділянка 2).

Проте, земельна ділянка 2 була сформована не в результаті позовів Позивача, а була сформована та передана з державної власності в комунальну в порядку ст. 117 Земельного кодексу України, тобто, в результаті процесу, який жодного відношення до Позивача не має.

В позовній заяві відсутнє обґрунтування різниці в площах - згідно Державного акту - 4 га, а площа земельної ділянки 2 - 2,8160 га. З огляду на це, відсутні будь які правові підстави вважати, що це одна і та сама земельна ділянка.

Ухвала Господарського суду Львівської області від 17.09.2004р. у справі №3/168-13/302 не встановлює чинності чи нечинності Державного акту.

Відтак, відповідачем- 1 зроблено висновок, що неперенесення даних з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру не є порушенням прав Позивача. Таке перенесення не могло відбутися, бо не існувало даних для його здійснення. Також, не є порушенням прав Позивача не проведення реєстрації Відповідачем 1 права постійного користування земельної ділянки площею 4 га, так як чинним законодавством України не передбачено такого обов`язку Відповідача 1, бо Відповідач 1 не є власником земельної ділянки площею 4 га, виданої згідно Державного акту, а є власником земельної ділянки 2 площею 2,8160га.

Аргументи відповідача-2.

Відповідачем-2 подано заяву від 19.05.2020р. про закриття провадження у справі з огляду на те, що заявлена позивачем вимога не повинна розглядатись в порядку господарського судочинства.

Відповідач-2 у відповідній заяві вказує, що позивачем у цій справі є Фермерське господарство «Рисовський» як юридична особа, тоді як Державний акт на право постійного користування землею серії Б № 060378, який позивач покладає в основу обґрунтування своїх позовних вимог, видано фізичній особі.

Заявлена позивачем вимога стосуються речового права фізичної особи ОСОБА_1 на землю, а відтак, в силу вимог п. 6 ч.1 ст.20 Господарського процесуального кодексу України не повинна розглядатися в порядку господарського судочинства.

Крім того, відповідач-2 позовні вимоги заперечив з огляду на наступні доводи.

Згідно з положеннями земельного законодавства, чинними на час звернення ФГ "Рисовський» до суду із вимогою про визнання за останнім права постійного користування «земельною ділянкою ДА 060378Б» для ведення фермерського господарства, набуття права постійного користування земельною ділянкою фермерськими господарствами (для ведення фермерського господарства) не передбачено.

ФГ "Рисовський» не є постійним користувачем земельної ділянки, визначеної у Державному акті серії ДА № 060378Б, а тому позовна вимога про визнання права постійного користування на «земельну ділянку ДА 060378Б» не підлягає до задоволення.

Станом на час звернення до суду з позовом і на час розгляду даної справи, такого об`єкта цивільних прав, як «земельна ділянка ДА 060378Б» немає, що, у свою чергу, також свідчить про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання за ФГ "Рисовський" права постійного користування земельною ділянкою.

Рішення Пустомитівської районної ради від 1 травня 1992 року, якою гр. ОСОБА_1 виділено земельну ділянку площею 4 га скасовано рішенням Пустомитівської районної ради від 4 грудня 1998.

Державний реєстр земель почав діяти з часу прийняття Державним комітетом України по земельних ресурсах наказу від 02.07.2003 N 174 «Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель».

Відтак, перенесення даних з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру не могло відбутися, оскільки такі дані не заносились до Державного реєстру земель, внаслідок визнання незаконним рішення на підставі, якого був виданий Державний акт.

ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

Як вбачається із позовної заяви, Фермерське господарство «Рисовський» просить суд визнати за ним право постійного користування на «земельну ділянку ДА 060378Б».

11 травня 1992 року Пустомитівська районна рада прийняла рішення про вилучення у сільськогосподарського підприємства «Л.» земельної ділянки з метою передання її у постійне користування окремим фермерам. Частину цієї земельної ділянки площею 4 га, яка належала селу Зубра, було виділено ОСОБА_1

12 березня 1993 року Розпорядженням представника Президента України «Про державну реєстрацію статутів підприємств» на підставі поданих від засновників заяв та документів, необхідних для державної реєстрації суб`єктів підприємницької діяльності, керуючись Положенням про місцеву державну адміністрацію та Законом України про підприємництво постановлено провести державну реєстрацію статутів Фермерського господарства «Рисовський/с. Зубра/, головою якого є ОСОБА_1 .

27 квітня 1993 року на ОСОБА_1 було видано Державний акт на право користування землею Б №060378, яким засвідчувалося його безстрокове право користуватися земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Державний акт на право постійного користування від 27 квітня 1993 року зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за №550.

25 листопада 1998 року прокурор Пустомитівського району Львівської області вніс протест на рішення 1992 року про виділення Позивачу земельної ділянки.

04 грудня 1998 року Пустомитівська районна рада скасувала зазначене рішення на підставі протесту прокурора та звернулася до прокурора з вимогою ініціювати провадження зі скасування виданого заявникові Державного акта на право користування землею та його реєстрації як фермера.

ОСОБА_1 оскаржив це рішення до арбітражного суду Львівської області.

19 грудня 2002 року господарський (колишній арбітражний) суд Львівської області у справі №3/18-38/16 відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Він зазначив, що 28 січня 1992 року Пустомитівська районна рада прийняла рішення про надання земельних ділянок, вилучених у сільськогосподарського підприємства «Л.» для виділення окремим фермерам, його (колишнім) працівникам згідно з чинними на той час статтею 7 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» та статтею 5 Земельного кодексу України. Оскільки заявник не був працівником підприємства «Л.», він не мав права отримувати ділянку з відповідних земель. Суд також зазначив, що позасудова процедура скасування рішення районної ради була законною, оскільки згідно із Законом України «Про прокуратуру» прокурор мав право вносити протести на незаконні рішення різних органів і зобов`язувати їх переглядати свої рішення та усувати, за необхідності, їх недоліки. Щодо направленої прокурору вимоги районної ради ініціювати провадження зі скасування Державного акта на право користування землею та реєстрації заявника як фермера, то це були лише рекомендації і як такі не мали жодного значення для прав заявника. 15 травня 2003 року апеляційний господарський суд Львівської області залишив це рішення без змін.

ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, стверджуючи, що скасування рішення від 11 травня 1992 року не відповідало застосовним у цій справі нормам матеріального та процесуального законодавства. Зокрема, у результаті цього скасування заявник був de facto позбавлений земельної ділянки з підстав, не передбачених чинним законодавством, та з порушенням процедурних вимог, відповідно до яких рішення про таке позбавлення могло бути прийнято лише у результаті судового провадження.

14 січня 2004 року Вищий господарський суд залишив попередні судові рішення без змін, зазначивши, що заявник ніколи не подавав належної заяви про виділення земельної ділянки та що, оскільки він ніколи не працював на підприємстві «Л.», підстав для включення його до списку осіб, які мали право отримати землю цього підприємства в першочерговому порядку, не було. У світлі зазначеного також не було підстав для висновку, що прокурор незаконно вніс протест на рішення 1992 року чи що районна рада незаконно його скасувала у відповідь на цей протест.

В позовній заяві позивач зазначає: відповідач здійснив державну реєстрацію права власності на частину земельної ділянки ДА 060378 Б пл.2,8160га кадастровий номер №4623683300:03:000:0057 та не здійснив реєстрації права постійного користування на вказану земельну ділянку за позивачем.

З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованого 26.12.2018р. на підставі запиту ОСОБА_1 , кадастровий номер №4623683300:03:000:0057, пл.2,8160га, місце розташування: Львівська область, Пустомитівський район, Солонківська сільська рада вбачається, що вказана земельна ділянка перебуває у комунальній власності.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрації права власності, сформованого 04.10.2018р. на підставі заяви ОСОБА_2 , земельна ділянка реєстраційний номер: 1660257346236, кадастровий номер №4623683300:03:000:0057, пл.2,816 га, місце розташування: Львівська область, Пустомитівський район, Солонківська сільська рада перебуває у комунальній власності.

Підстави виникнення права власності: рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на передачу, серія та номер: 1226, виданий 30.08.2018, видавник: Солонківська рада Пустомитівського району Львівської області; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданий 06.06.2018, видавник: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області та Солонківська сільська рада Пустомитівського району Львівської області.

У відзиві на позовну заяву Солонківською сільською радою Пустомитівського району Львівської області вказано, що на території правонаступника Зубрянської сільської ради - Солонківської сільської ради немає земельних ділянок, які б перебували в користування позивача- Фермерського господарства «Рисовський» чи голови фермерського господарства - ОСОБА_1 .

В тексті остаточного Рішення Європейського суду з прав людини «Рисовський проти України» від 20.10.2011 викладено наступні висновки:

« 75. З огляду на це Суд зазначає, що підхід органів влади до ситуації заявника у цій справі був непослідовним і нескоординованим та характеризувався різними затримками. Зокрема, хоча із самого початку сільська рада відмовилася виконувати рішення районної ради 1992 року про виділення заявникові землі, воно було скасовано як помилкове лише через шість років після того, як органи судової влади своїм рішенням підтвердили його законність. Це рішення суду, в свою чергу, не було оскаржено сільською радою в апеляційному порядку, хоча після набрання ним законної сили районна рада прийняла формальне рішення його не виконувати. Так само не переглядалися в апеляційному порядку і судові рішення про визнання незаконним рішення 1998 року про позбавлення заявника його права, а лише згодом були скасовані в порядку нагляду. Водночас після того, як суди зрештою підтвердили таке позбавлення, жодних дій не було вжито з метою визнання належного заявникові Державного акта на право користування землею недійсним чи скасування рішення суду 1994 року, яке підтверджувало право заявника. У 2010 році це рішення суду все ще розглядалося національними судами як чинне, хоча вони й не задовольнили вимогу заявника зобов`язати державних виконавців його виконати. На підставі цих суперечливих документів неможливо дійти чіткого висновку, чи має заявник на сьогодні право згідно з національним законодавством на спірну земельну ділянку.

76. У підсумку, непослідовний і некоординований підхід державних органів до ситуації заявника призвів до невизначеності щодо його права на земельну ділянку, що тривала з 1992 року, тобто приблизно двадцять років, близько тринадцяти з яких підпадає під часову юрисдикцію Суду.

77. Оцінюючи тягар, якого заявник зазнав у зв`язку з цією триваючою невизначеністю, Суд звертає увагу на доводи заявника щодо стверджуваної сплати земельного податку та марного придбання сільськогосподарської техніки і товарів. Проте загальний характер доводів заявника, які не підкріплено достатніми документами, не дає можливості Суду оцінити розмір майнової шкоди, якої він нібито зазнав. Однак, на думку Суду, незалежно від будь-яких фінансових наслідків, розчарування, яке, природно, може виникнути у результаті такої триваючої ситуації невизначеності, саме по собі становить непропорційний тягар, який було ще більше посилено відсутністю будь-якого відшкодування за нескінченну неможливість формальної реалізації заявником його права на земельну ділянку.

78. З огляду на вищезазначене було порушення статті 1 Першого протоколу.»

За наслідками розгляду Європейським судом з прав людини вищезазначеної справи, заявнику присуджено 8000 євро відшкодування моральної шкоди.

ОЦІНКА СУДУ.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Згідно із частиною 1 статті 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до статті 7 Земельного кодексу України (у вказаній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Положеннями частини 1 статті 23 Земельного кодексу України (у вказаній редакції) визначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Аналіз наведених норм права, які діяли на момент створення Фермерського господарства "Рисовський", вказує на те, що земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не громадянину України, а спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції Закону від 14.10.1992 № 2683-XII, на момент створення Фермерського господарства "Рисовський"; втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України від 19.06.2003 № 973-IV "Про фермерське господарство") після одержання Державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянського (фермерського) господарства підлягає державній реєстрації в районній, міській Раді народних депутатів, що надала земельну ділянку у довічне успадковуване володіння, приватну власність або користування. Для державної реєстрації до відповідної Ради народних депутатів селянське (фермерське) господарство подає заяву про реєстрацію цього господарства, список осіб, які виявили бажання створити його, прізвище, ім`я, по батькові голови, документ про внесення плати за державну реєстрацію (ч. 1). Після відведення земельної ділянки в натурі і одержання Державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, приватної власності або договору на оренду земельної ділянки та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи (ч. 2).

Законодавством, чинним на момент створення Фермерського господарства "Рисовський", було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянським (фермерським) господарством як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянське (фермерське) господарство, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації такого господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого господарства.

19.06.2003 було прийнято новий Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20.12.1991 № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

Положеннями статті 1 Закону № 937-IV визначено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

За змістом частини 1 статті 5, частини 1 статті 7 Закону № 937-IV (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

З наведених вище правових норм вбачається, що як на момент створення Фермерського господарства "Рисовський", так і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі), яке є формою підприємницької діяльності громадян, створюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення (створення) фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

За змістом положень статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV, після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 по справі № 922/989/18.

З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. При цьому, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Зважаючи на те, що позивач, Фермерське господарство «Рисовський» звернулось до суду з вимогою визнати право на постійне користування земельною ділянкою, право на яку набуто відповідно до Державного акту від 27 квітня 1993 року на право постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, суд дійшов висновку, що характер спірних відносин має господарську природу та відхиляє доводи відповідача-1, -2 про те, що заявлена позивачем вимога стосуються речового права фізичної особи ОСОБА_1 на землю, а відтак, в силу вимог п. 6 ч.1 ст.20 Господарського процесуального кодексу України не повинна розглядатися в порядку господарського судочинства.

Як встановлено судом, 11 травня 1992 року Пустомитівська районна рада прийняла рішення про вилучення у сільськогосподарського підприємства «Л.» земельної ділянки з метою передання її у постійне користування окремим фермерам. Частину цієї земельної ділянки площею 4 га, яка належала селу Зубра, було виділено ОСОБА_1

12 березня 1993 року Розпорядженням представника Президента України «Про державну реєстрацію статутів підприємств» на підставі поданих від засновників заяв та документів, необхідних для державної реєстрації суб`єктів підприємницької діяльності, керуючись Положенням про місцеву державну адміністрацію та Законом України про підприємництво постановлено провести державну реєстрацію статутів Фермерського господарства «Рисовський/с. Зубра/, головою якого є ОСОБА_1 .

27 квітня 1993 року на ОСОБА_1 було видано Державний акт на право користування землею Б №060378, яким засвідчувалося його безстрокове право користуватися земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

25 листопада 1998 року прокурор Пустомитівського району Львівської області вніс протест на рішення 1992 року про виділення Позивачу земельної ділянки.

04 грудня 1998 року Пустомитівська районна рада скасувала зазначене рішення на підставі цього протесту прокурора та звернулася до прокурора з вимогою ініціювати провадження зі скасування виданого заявникові Державного акта на право користування землею та його реєстрації як фермера.

Частинами першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (частина перша статті 126 ЗК України).

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Верховного суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-33цс13, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Статтею 140 ЗК України встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у справі, що розглядається, судом встановлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке згодом було скасовано.

З наведеного вбачається, що так як 04 грудня 1998 року Пустомитівська районна рада скасувала рішення Пустомитівської районної ради від 11 травня 1992 року, на підставі якого позивач отримав Державний акт на право користування землею Б №060378, такий Акт є недійсним і вказана обставина не потребує додаткового встановлення судом.

Щодо посилань позивача на часткове визнання відповідачами позовних вимог у інших судових спорах щодо земельної ділянки площею 4 га шляхом формування і передання у комунальну власність відповідачу- 1 земельної ділянки площею 2, 8160 га, кадастровий номер 4623683300:03:000:0057 суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1-3, 5 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до положень ч. 1 статті 117 Земельного кодексу України, передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрації права власності, сформованого 04.10.2018р. на підставі заяви ОСОБА_2 , земельна ділянка реєстраційний номер: 1660257346236, кадастровий номер №4623683300:03:000:0057, пл.2,816 га, місце розташування: Львівська область, Пустомитівський район, Солонківська сільська рада перебуває у комунальній власності.

Підстави виникнення права власності: рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на передачу, серія та номер: 1226, виданий 30.08.2018, видавник: Солонківська рада Пустомитівського району Львівської області; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданий 06.06.2018, видавник: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області та Солонківська сільська рада Пустомитівського району Львівської області.

Відтак, земельна ділянка, кадастровий номер №4623683300:03:000:0057, пл.2,816 га, про яку зазначає позивач у позовній заяві, перебуває у комунальній власності та не належить позивачу на праві власності чи користуванні, не є тотожною земельній ділянці площею 4 га, що була передана Рисовському 27 квітня 1993 року на підставі Державного акту на право користування землею Б №060378 на праві безстрокового користуватися земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Положеннями ст.ст. 193-195 Земельного кодексу України, визначено: державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів.

Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.

Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: а) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; б) застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; в) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Відповідно до чинної статті 202 Земельного кодексу України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.

Порядок державної реєстрації земельної ділянки визначено Законом України № 3613-VI від 07.07.2011 «Про Державний земельний кадастр», який набрав чинності з 01 січня 2013 року.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - це внесення до Державного земельного кадастру відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Згідно з абз. 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Відповідно до абз. 2 цього пункту у разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.

Згідно з абз. 1 пункту 4 Розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» у разі, якщо земельні ділянки, обмеження (обтяження) у їх використанні зареєстровані до набрання чинності цим Законом у Державному реєстрі земель, відомості про такі земельні ділянки, обмеження (обтяження) підлягають перенесенню до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку, без подання заяв про це їх власниками, користувачами та без стягнення плати за таке перенесення.

Аналіз наведених норм Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" свідчить про те, що порядок перенесення (внесення) відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру - автоматично або ж на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі за заявою їх власників, залежить від того, коли зареєстровано право власності на земельну ділянку та від наявності або ж відсутності відповідних відомостей про земельну ділянку у Державному реєстрі земель.

Тобто, підставою перенесення відомостей про земельні ділянки до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку є факт реєстрації такої земельної ділянки до набрання чинності Законом України «Про Державний земельний кадастр», тобто до 01 січня 2013 року, у Державному реєстрі земель.

Як встановлено судом, Державний акт позивача зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 550.

Проте відомості про земельну ділянку площею 4, 00 га, що розташована на території Зубрянської сільради Пустомитівського району Львівської області, до Державного реєстру земель (який на той час складався з книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку) не вносились у зв`язку з відсутністю правової підстави для цього, а саме скасування рішення Пустомитівської районної ради від 11 травня 1992 року про виділ земельної ділянки площею 4 га, яка належала селу ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , на підставі якого 27 квітня 1993 року ОСОБА_1 було видано Державний акт на право користування землею Б №060378.

Як встановлено ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 79 ГПК України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В порядку, передбаченому ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

СУДОВІ ВИТРАТИ.

Витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-78, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення виготовлено 16.10.2020 р.

Суддя М.М. Синчук