Рішення № 92254055, 09.10.2020, Галицький районний суд Івано-Франківської області

Єдиний унікальний номер 341/697/19

Номер провадження 2/341/88/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2020 року м. Галич

Галицький районний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого-судді Юсип І.М.

з участю секретарів судового засідання Король І.Л., Матейко О.С.

з участю представників відповідача Зайцевої М.Ю. , Савіська В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Галичі, в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Кредит Фінанс» про визнання пунктів кредитного договору недійсними,-

встановив:

17.04.2019 року до Галицького районного суду Івано-Франківської області надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР Кредит Фінанс» про визнання пунктів кредитного договору недійсними.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2019 року справу передано на розгляд головуючій судді Юсип І. М.

В обґрунтування позову, позивач посилається на те, що 10.01.2019 року між нею та ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» укладено кредитний договір № 0110-9163. Пунктами 9, 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» визначено, що споживачем є фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит.

Відповідач скористався тим, що їй об`єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору та зазначив у пункті 7.6 «Позичальник підтверджує, що отримує кредит не на споживчі цілі». Вказаний пункт не узгоджувався з нею, відповідач не запитував на які саме цілі надається кредит та не надавав право вибору. Факт того, що кредит є неспоживчим - не відповідає дійсності, оскільки кошти, отримання яких вона уклала кредитний договір, необхідний для утримання двох малолітніх дітей, тобто для задоволення своїх особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою діяльністю, так як вона не є фізичною особою-підприємцем. Таким чином, кредитний договір № 0110-9163 від 10.01.2019 року слід вважати договором про споживчий кредит.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктом 1.6 оспорюваного договору зазначено, що «У разі, якщо позичальник не повернув суму кредиту у строк, встановлений п. 1.3 Договору, за весь час прострочення, включаючи день погашення кредиту, кредитодавець має право нарахувати, а позичальник зобов`язаний сплатити до 2 % від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення». Вказаний пункт грубо порушує чинне законодавство, що є підставою для визнання його недійсним.

Згідно до п.п.3), 5) ч.3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», несправедливими є, зокрема, умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50 % вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Відповідно до ч.5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійним.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Зокону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов`язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

За своїм змістом п. 1.6 оспорюваного кредитного договору № 0101-9163 від 10.01.2019 року регулює питання забезпечення виконання зобов`язання шляхом встановлення пені за несвоєчасне виконання нею зобов`язань відповідно до даного договору, розмір якої не є конкретним, оскільки передає величину до 2% від неповерненої суми кредиту.

Таким чином, відповідач самостійно та на власний розсуд застосовує будь-який відсоток пені, оскільки жодних умов чи критеріїв його застосування, окрім визначення її верхньої межі, умовами оспорюваного кредитного договору не передбачено.

З огляду на вказане, існують достатні підстави для визнання недійсним п.1.6 оспорюваного кредитного договору, оскільки відповідач не обмежений жодними умовами цього договору від застосування пені у максимальному розмірі 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення, що у сукупності становить 730% на рік, тобто перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, що є явно завищеною, не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та засадам справедливості, добросовісності, розумності, як наслідок, свідчать про непропорційність великої суми компенсації у разі невиконання позивачем зобов`язань за цим договором. Адже і сам Конституційний Суд України у своїх рішеннях вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Конституційний Суд України виходить із того, що держава сприяє забезпеченню споживання населення якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим, споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товару (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

Такі позиції узгоджуються також із міжнародним законодавством.

Таким чином, враховуючи вищевказане, пункти 1.6, 7.6 оспорюваного кредитного договору є несправедливими, а саме: всупереч принципу добросовісності, оскільки такі положення створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду їй, як споживачу, що проявляється у встановленні значного розміру пені, яка може стягуватися за прострочення зобов`язання боржником за умови, що договором взагалі не передбачено жодної відповідальності ТОВ «Укр Кредит Фінанс». Просила позов задовольнити.

ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, про дату та час розгляду справи повідомлялась належним чином, в позовній заяві просила розглядати справу у порядку спрощеного позовного провадження. Ухвалою суду постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження, однак з викликом сторін. Причин своєї неявки суду не повідомляла, заяв, клопотань від позивача не надходило.

06.06.2019 року ОСОБА_2 надіслано відповідь на відзив, в якому просить задовольнити позовні вимоги, які викладені у позові від 18 квітня 2019 року.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, подавши відзив на позовну заяву, заперечення щодо відповіді на відзив та пояснив, що позовні вимоги ОСОБА_2 є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування та не підлягають задоволенню. В обґрунтування зазначив, що дійсно, між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір № 0110-9163 на суму 10 000 грн. від 10.01.2019 року.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування», договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» цей Закон не поширюється на договори, що містять умову про споживчий кредит у формі кредитування рахунку зі строком погашення кредиту до одного місяця, та кредитні договори, що укладаються на строк до одного місяця.

Кредитний договір №0110-9163 від 10.01.2019 року на суму 10 000 грн. укладений з відповідачем терміном на 14 днів, а відтак посилання позивача на положення Закону України «Про споживче кредитування», як підстави для визнання окремих пунктів договору недійсними є безпідставними та позовні вимоги в цих частинах є незаконними.

Щодо позовних вимог позивача про те, що п. 7.6 договору підлягає визнанню недійсним, наголошує, що батьки зобов`язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні, чи визнаний шлюб недійний, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав. Тобто, утримання дітей є прямим обов`язком позивача та відповідно жодним чином кредит, отриманий на виконання обов`язку позивача, як одного з батьків не можу бути кредитом, отриманим на споживчі цілі. Оскільки виконання обов`язків не є споживчими цілями відповідно до визначення наданого Законом України «Про споживче кредитування», а тому позовні вимоги в цій частині є безпідставними, та такими, що не підлягають задоволенню.

Зазначив також, що ОСОБА_2 при укладенні договору чітко була ознайомлена та обізнана з усіма умовами договору, адже кредитний договір №0110-9163 від 10.01.2019 року є вже п`ятим договором, який укладений позивачем з ТОВ «Укр Кредит Фінанс». Всі договори укладені на однакових умовах на строк, що не перевищує 1 місяць.

ОСОБА_2 , як постійний позичальник відповідача, яка неодноразово отримувала всю необхідну інформацію щодо умов Договору, адже вона зверталася до відповідача постійно, тому обсяг, повнота та допустимість наданої інформації та документів не викликали зауважень чи додаткових запитань. А отже, інформація, отримана від відповідача була повною та достатньою. Таким чином, посилання позивача про незрозумілі умови договору, нав`язування послуги та недотримання законодавства про захист прав споживачів є безпідставними та не відповідають дійсності.

Відповідач є юридичною особою, яка здійснює підприємницьку діяльність щодо надання фінансових послуг на підставі отриманих ліцензій. ТОВ «Укр Кредит Фінанс», як суб`єкт підприємницької діяльності, здійснює діяльність на власний ризик та з метою отримання доходу. Відповідач здійснює підприємницьку діяльність щодо надання фінансових послуг шляхом кредитування за рахунок власних коштів і проценти є доходами відповідача від його підприємницької діяльності, яка здійснюється за звичайними/ринковими цінами. Процентна ставка визначена у кредитному договорі, встановлена для всіх клієнтів, вона є звичайною і не може бути направленою на використання позивачем у корисливих цілях. Відповідач діє в рамках законодавства та умови договору жодним чином не дискримінують клієнтів відповідача.

П. 1.6 Кредитного договору, який на думку позивача містить норму, яка порушує ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачає: «У разі якщо позичальник не повернув суму кредиту у строк, встановлений пунктом 1.3 договору, за весь час прострочення, включаючи день погашення кредиту, кредитодавець має право нарахувати, а позичальник зобов`язаний сплатити включно до 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення процентів за користування кредитом після закінчення визначеного п. 1.3 строку договору», відповідно до змісту даного пункту відповідач може нарахувати проценти, однак даний пункт не визначає чітке визначення процентів, а визначає їх верхню межу.

Таке твердження підтверджується тим, що ОСОБА_2 отримала кредит на суму 10 000 грн., відповідно на термін визначений в договорі, а саме до 23.01.2019 року, згідно графіку платежів, повинна була сплатити 12 800 грн.

Станом на 23.05.2019 року відповідно до п.1.6 договору ОСОБА_2 нараховано 5 000 грн. (з яких 1250 грн. сплачених, залишок до оплати 3 750), в жодному разі не перевищує 50% від вартості послуги суми кредиту, яка складає 10 000 грн. Нарахування пені за прострочення виконання зобов`язання здійснено не на всі 120 днів прострочення виконання (станом на 23.05.2019 р.), а в межах суми компенсації, яка визначена законодавством відповідно до вимог п.5, ч.3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та не перевищує 50 % компенсації у разі невиконання зобов`язань за договором.

Таким чином, відповідачем умови договору жодним чином не порушують положення п.5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», як підстави визнання недійсним п. 1.6 договору.

Щодо того, що п. 1.6 Кредитного договору визначає виключно верхню межу процентів у розмірі до 2%, зазначив, що законодавством України не передбачено обмеження у викладенні змістів пунктів договору, якщо вони не суперечать чинному законодавству та не має прямої норми на заборону. Прямою нормою в законодавстві є вимога щодо відповідності даних пунктів законодавству. Законом України «Про захист прав споживачів» визначено обмеження щодо нарахування суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. Отже, посилання ОСОБА_2 на те, що відповідач може самостійно та на власний розсуд застосувати будь-який відсоток пені, жодним чином необґрунтовано та не підтверджено жодними доказами, а відповідно, не має обґрунтування та підстав.

Просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити, оскільки всі пункти кредитного договору № 0110-9163 від 10.01.2019 року укладені у спосіб, визначений чинним законодавством України з повним дотриманням вимог щодо їх укладення із зазначенням умов, які жодним чином не порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», порядок надання та повнота наданої інформації відповідають вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно підстав для визнання пунктів 1.6 та 7.6 кредитного договору №0110-9163 від 10.01.2019 року недійними - відсутні.

За змістом ст. 275 ЦПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, встановив наступні обставини та прийшов до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Згідно положення частини 1, 3 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правам та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Судом встановлено, що 10.01.2019 року між ТОВ «Укр Кредит Фінанс» та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір № 0110-9163, за умовами якого Товариство надає позичальнику кредит на поточні потреби в сумі 10 000,00 грн., строком дії кредиту 14 днів до 23.01.2019 р., на умовах строковості, зворотності, платності, а Позичальник зобов`язалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом.

Як встановлено із змісту кредитного договору № 0110-9163 від 10.01.2019 року, оспорюваний договір укладений в електронній формі, кредит був наданий позичальнику (позивачці) виключно за допомогою веб-сайту кредитодавця (відповідача), за умови ідентифікації позичальника та використання електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором.

Вказаним договором передбачено порядок та умови погашення кредиту, погашення заборгованості по кредиту, сплата нарахованих за період користування відсотків, неустойка та інші платежі відповідно до договору, у разі наявності.

Відповідно до п. 1.5 договору, протягом строку кредиту, що складає 14 днів, тобто до 23 січня 2019 року, розмір процентів складає 2 % від суми кредиту за кожен день користування кредитом, а за пунктом 1.6 договору, у разі порушення позичальником виконання зобов`язань щодо погашення суми кредиту за цим договором, він зобов`язується сплатити на користь фінансової установи до 2 % від залишку суми кредиту за кожен день прострочення повернення кредиту.

Згідно з пунктом 7.1 кредитного договору, невід`ємною частиною цього договору є Правила надання грошових коштів у кредит ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС». Уклавши цей договір, позичальник підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє, зобов`язується і погоджується неухильно дотримуватися Правил, текст яких розміщений на веб-сайті кредитодавця (https://creditkasa.com.ua), як зазначено у пункті 7.2. договору.

Відповідно до п. 4.24. Правил надання грошових коштів у кредит, затверджених Наказом Директора ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» № 11-П від 15 грудня 2017 року, у редакції, яка діяла на час укладення договору сторонами, у випадку відмови від укладення заявником договору чи не підписання його шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором протягом 3 календарних днів з дати прийняття рішення про надання кредиту, кредитодавець має право скасувати це рішення. При цьому заявник не позбавляється права знову подати заявку на отримання кредиту в загальному порядку». Згідно з умовами зазначеного пункту 4.24 вбачається, що у позичальника для укладення договору, а відповідно і для детального ознайомлення та вивчення всіх його умов є три календарні дні.

Укладаючи договір, позичальник підтвердив, як зазначено у Розділі 7 договору, у пункті 7.5, що до укладення цього договору вона отримала від кредитора інформацію, що визначена частиною другою статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»; що позичальник повідомлений про свої права згідно з статтею 8 Закону України «Про захист персональних даних», інформація надана позикодавцем з дотриманням вимог законодавства про захист прав споживачів та забезпечує вірне розуміння позичальником суті фінансової послуги без нав`язування її придбання, до укладення цього договору надав згоду, усвідомлюючи її правові наслідки, на використання в якості аналога власноручного підпису, для підписання цього договору електронного підпису одноразовим ідентифікатором, який надається кредитодавцем, надав згоду на передачу та обробку кредитодавцем своїх персональних даних з метою оцінки стану фінансового стану позичальника та його спроможність виконати зобов`язання за договором позики, надав згоду на те, що кредитодавець має право звернутися за інформацією про фінансовий стан позичальника до третіх осіб, які пов`язані з починальником особистими, сімейними, професійними, діловими або іншими стосунками; надав згоду на те, що у разі невиконання або неналежного виконання зобов`язань позивальника перед кредитодавцем, на підставі цього договору кредитодавець має право передати персональні дані позивальника третім особам (включаючи, але не обмежуючись, Бюро кредитних історій, кредитним установам, колекторським компаніям) для захисту своїх законних прав та інтересів, стягнення заборгованості за цим договором, збитків та інших засобів правового захисту, надав згоду на передачу кредитодавцем інформації про стан заборгованості позичальника за цим договором, шляхом відправлення кредитодавцем СМС на номер мобільного телефону позичальника та електронних листів на його e-mail адресу. Позичальник розуміє, що спосіб передачі інформації, зазначений в цьому пункті договору не дає достатній рівень захисту такої інформації від можливості розголошення третім особам. Крім того, позичальник надає згоду на передачу кредитодавцем інформації, яка носить рекламно-інформаційний характер щодо умов надання кредитодавцем інших послуг, у спосіб, який зазначений у цьому пункті договору або іншим шляхом на власний розсуд кредитодавця.

У відповідності до положень ст. 61 Основного Закону України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Статтею 55 проголошено право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За положеннями статей 626, 628 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Умови кредитного договору, на яких укладають двосторонні правочини з відповідачем, є публічною пропозицією (офертою) у розумінні ст.ст. 641, 644 Цивільного кодексу України на укладення договору кредиту та визначають порядок і умови кредитування, права і обов`язки сторін, іншу інформацію, необхідну для укладення договору.

Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Електронні правочини оформлюються шляхом фіксації волі сторін та його змісту. Така фіксація здійснюється за допомогою складання документу, який відтворює волю сторін. На відміну від традиційної письмової форми правочину воля сторін електронного правочину втілюється в електронному документі.

За приписами статті 3 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Частина п`ята статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачає, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Відповідно частини першої ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Враховуючи положення частини першої ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», правочин вважається вчиненим у електронній формі у випадку, якщо в ньому наявні всі обов`язкові реквізити документа.

Також, відповідно до частини першої, другої ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

З врахуванням викладеного, лише наявність електронних підписів сторін підтверджує їх волю, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, забезпечує ідентифікацію сторін та цілісність документа, в якому втілюється воля останніх.

Відповідно до частини першої ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Нормою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, порядок укладення електронного договору. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Також, приписами ст. 12 цього закону, передбачено поняття «підпис у сфері електронної комерції». Так, якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно з пунктом 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» одноразовий ідентифікатор алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.

Договір, відповідно до п. 1.2. договору, укладався з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи відповідача веб-сайту (https://www.creditkasa.com.ua), який є сукупністю інформаційних та телекомунікаційних систем відповідача, в рамках якої реалізуються технології обробки інформації з використанням технічних і програмних засобів і які у процесі обробки інформації діють як єдине ціле.

За правилами надання грошових коштів у кредит, затверджених наказом № 11-П від 15 грудня 2017 року, позивач шляхом власноручного введення одноразового ідентифікатора отриманого від відповідача прийняв публічну пропозицію (оферту) та підписав кредитний договір (здійснив акцепт пропозиції відповідача), тобто договір укладено у відповідності до ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію». Підписанням кредитного договору позивач погодив всі його істотні умови кредитного договору.

Оскільки, підписуючи договір позичальник погоджується зі всіма його умовами, а як зазначалось вище має всі можливості та час ознайомитися із цими умовами, то посилання позивача на те, що вона не погоджувала деякі пункти договору є безпідставними.

Таким чином, суд приходить до висновку, що укладений сторонами кредитний договір відповідає вимогам законодавства щодо укладення правочинів в електронній формі.

Судовим розглядом встановлено, що відповідач є фінансовою компанією, яка здійснює свою діяльність на ринку фінансових послуг відповідно до отриманих ліцензій, які видані Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Фінансові послуги з надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту відповідач здійснює через мережу Internet. Відповідно до пп. 6) п. 19 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 913, відповідач, як фінансова установа, здійснює свою діяльність на підставі розміщених на сайті відповідача https://creditkasa.com.ua Правил надання грошових коштів у кредит.

Згідно визначення наданого частиною першою статті 1 Закону України «Про підприємництво», підприємництвом є безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб`єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно, як суб`єкт підприємницької діяльності, відповідач здійснює діяльність щодо надання фінансових послуг на власний ризик та з метою отримання доходу, шляхом кредитування за рахунок власних коштів.

Позивачем не надано суду доказів, що під час укладення спірного договору вона не була ознайомлена з усіма його умовами, передбаченими законом, або діяла на умовах зазначених як вкрай невигідних для себе: не надано підтвердження існування тяжких обставин, на які вона посилається, власне факт отримання кредиту на утримання малолітніх дітей не є самостійною тяжкою обставиною.

Відповідно до суті та змісту ст. 233 Цивільного кодексу України, для визнання правочину вчиненим особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних для неї умовах мають бути наявні дві обставини: а) наявність у однієї сторони тяжких обставин, які примушують укласти правочин на завідомо вкрай невигідних умовах; б) усвідомлення іншою стороною безвихідної ситуації контрагента і навмисне її використання з метою збагачення або отримання іншої вигоди.

Відповідно відсутні підстави для застосування ст. 233 Цивільного кодексу України, як до правочину, вчиненого під впливом тяжких обставин.

У позовній заяві позивач також посилалася на порушення відповідачем пункту 5 частини третьої ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо встановлення неправомірної суми компенсації за невиконання зобов`язань.

Проте, пунктом 1.6 договору передбачено право кредитодавця нараховувати до 2 % від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення процентів за користування кредитом після закінчення строку договору, що є верхньою межею розміру, а не фіксованою, що підтверджується розрахунком наведеним відповідачем у відзиві.

Згідно з частиною четвертою ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних», згода суб`єкта персональних даних це добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди. У сфері електронної комерції згода суб`єкта персональних даних може бути надана під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, за умови, що така система не створює можливостей для обробки персональних даних до моменту проставлення відмітки».

Відповідно до пункту 3 ст. 11 Закону України «Про захист персональних даних», підставою для обробки персональних даних, зокрема є укладення та виконання правочину. стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних.

Відтак, слушними є доводи відповідача про те, що він зобов`язаний, відповідно до спеціального Закону, обробляти персональні дані позивача до моменту припинення договірних відносин.

Посилання позивача на невідповідність укладеного договору положенням Закону України «Про споживче кредитування» є безпідставним, оскільки, по-перше, пунктом 7.6 позичальник підтвердив, що отримав кредит не на споживчі цілі, а по-друге, вказаний спеціальний Закон не поширюється на кредитні договори, що укладаються на строк до одного місяця, як передбачено пунктом 1 частини другої статті 3 Закону України «Про споживче кредитування». Таким чином зазначений Закон не може бути застосований для регулювання правовідносин позивача та відповідача, що виникли внаслідок укладення кредитного договору, строк дії якого складає 14 днів.

До того ж, як було зазначено у судовому засіданні представником відповідача, кредитний договір не є першим, який позивачкою було укладено, тобто на однакових умовах на строк, що не перевищує 1 місяць: окрім пунктів оспорюваного договору, було укладено ще кредитні договори, зокрема: № 0069-4531 від 14.09.2018 року на суму 400 грн. зі строком на 14 днів, № 0078-2162 від 12.10.2018 року на суму 2400 грн. зі строком на 14 днів, № 0088-5053 від 13.11.2018 року на суму 5200 грн. зі строком на 14 днів, № 0098-7782 від 11.12.2018 року на суму 5200 грн. зі строком на 14 днів - зобов`язання по цих договорах ОСОБА_2 виконано повністю.

Тобто позивач неодноразово отримувала всю необхідну інформацію щодо умов договору, і беручи до уваги те, що позивач зверталася до відповідача двічі, то обсяг, повнота та доступність наданої інформації та документів у неї не викликали зауважень чи додаткових запитань, інформація, отримана від відповідача була повною та достатньою.

Таким чином, суд приходить до висновку, що кредитний договір № 0110-9163 від 10.01.2019 року, був укладений у спосіб, визначений чинним законодавством України з дотриманням вимог щодо його укладення із зазначенням умов, які не порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», порядок надання та повнота наданої інформації відповідають вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», існування тяжких обставин, нібито під впливом яких позивач уклала договір на завідомо вкрай невигідних умовах, як і усвідомлення іншою стороною безвихідної ситуації контрагента і навмисне її використання, нею не доказано, відтак відсутні підстави для задоволення позову про визнання пунктів 1.6, 7.6 Кредитного договору №0110-9163 від 10.01.2019 року недійсними.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Відповідно частин 1, 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» про визнання пунктів кредитного договору недійсними.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ст. 141 ЦПК України, беручи до уваги відмову в задоволенні позову позивача, звільненому від сплати судового збору у порядку ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів», суд вважає за необхідне компенсувати судові витрати по сплаті судового збору за рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 1-16, 22, 203, 215, 233, 626-628, 641, 644, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 5-7 Закону України «Про електронній документи та електронний документообіг», ст. ст. 3, 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», ст.ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 141, 258-259, 263-265, 274-279, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ухвалив:

В позові ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Кредит Фінанс» про визнання пунктів кредитного договору недійсними - відмовити повністю.

Судовий збір віднести за рахунок держави.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст судового ріщення виготовлено 16 жовтня 2020 року.

Суддя:І. М. Юсип