Рішення № 92245752, 05.10.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/7874/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Грень Н.М.,

суддів Кравціва О.Р., Кухар Н.А.

за участю: секретаря судового засідання Редкевич О.Р.,

позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії,-

встановив:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій з урахуванням уточнених позовних вимог просить :

1) скасувати наказ Генерального прокурора України №2501-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

2) поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

3) стягнути з Офісу Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

4) зобов`язати Офіс Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України, проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади”.

Ухвалою судді від 20.11.2014 відкрито провадження у справі.

Ухвалою від 18.02.2015 суд закінчив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.

Ухвалою від 24.03.2015 суд витребував докази та зупинив провадження у справі на час витребування доказів.

Ухвалою від 30.06.2015 судом поновлено провадження у справі.

Ухвалою від 30.06.2015 судом зупинено провадження у справі.

Ухвалою суду від 20.07.2020 судом поновлено провадження у справі.

Протокольною ухвалою суду 20.07.2020 замінено відповідача Генеральну прокуратуру України його правонаступником Офіс Генерального прокурора.

Ухвалою суду від 20.07.2020 суд витребував докази.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що згідно із наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц його було звільнено із посади відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із припиненням трудового договору з підстав, передбачених Законом України “Про очищення влади”. Позивач вважає такі дії Генерального прокурора України протиправними, а спірний наказ від 23 жовтня 2014 року №2501-ц незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки, на його думку, обов`язковою передумовою для застосування покарання у вигляді звільнення з посади та заборони в подальшому обіймати посади в органах державної влади із врахуванням проголошених принципів індивідуальної відповідальності та презумпції невинуватості є встановлення у визначеному чинним законодавством порядку щодо конкретної особи фактів, які переконливо засвідчують, що така особа своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Позивач зазначає, що у своїй заяві від 21 жовтня 2014 року, поданій Генеральному прокурору України повідомив про те, що до нього не застосовуються заборони, передбачені статтями 1-3 Закону України “Про очищення влади”.

Позивач вказує, що з аналізу приписів статті 3 Закону України “Про очищення влади” слідує, що визначені у наведеній нормі критерії віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація не відповідають, зокрема, частині другій статті 61 Конституції України згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. На думку позивача, фактично Закон України “Про очищення влади” встановлює презумпцію вини невизначеного кола осіб та запроваджує колективну відповідальність таких осіб не за конкретні дії або бездіяльність, а фактично за діяльність державних установ в цілому, що прямо суперечить вимогам частини другої статті 61 та статті 62 Конституції України.

Також позивач вважає, що ні Конституцією України, ні Законом України “Про прокуратуру” не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться в Законі України “Про очищення влади”, що порушує принцип юридичної визначеності. Крім того, звертає увагу на те, що виходячи зі змісту норм Закону України “Про очищення влади” вбачається розмежування законодавцем кола посадових осіб на яких розповсюджується заборона, передбачена у частині третій статті 1 вказаного Закону в залежності від їх функціональних обов`язків та повноважень. Зокрема, під критерії здійснення очищення влади підпадають особи, які обіймали посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України. Проте законодавцем не віднесено до зазначено переліку саме посаду першого заступника прокурора, що також свідчить про порушення відповідачем під час його звільнення принципу юридичної визначеності законодавства.

Таким чином, на думку позивача, неправомірність віднесення відповідачем посади, яку він обіймав до посади “керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури”, вказує на незаконність його звільнення за пунктом першим статті 3 Закону України “Про очищення влади” та пунктом 7-2 статті 36 КЗпП України.

Також позивач зазначає, що з метою захисту його прав на повагу до честі і гідності та, враховуючи, що внесення відомостей до Єдиного державного реєстру осіб щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади” відбулося на підставі протиправного рішення відповідача, наявні достатні та належні підстави для зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України “Про очищення влади”.

У зв`язку з вищенаведеним, просить адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

Генеральна прокуратура України, проти позову заперечила з підстав, викладених у письмовому запереченні / Т. 1а.с.155-158/. Вважає позов безпідставним та необґрунтованим, оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року обіймав посади, визначені п. п. 7, 8 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2501-ц його звільнено з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору на підставі п.7-2 ст. 36 КЗпП України. Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які за правилами п. п. 7, 8 ч. 1 ст. 3 Закону віднесено до категорій “керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України” та “керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України”.

Щодо доводів позивача про те, що в чинних нормативно-правових актах України відсутнє поняття територіального (регіонального) органу прокуратури відповідач зазначає, що Закон оперує поняттям “керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі”. Визначаючи перелік посад у відповідних органах законодавець розмежовує їх за територіальним принципом та конкретизує належність цих посад до територій обласного рівня (обласного значення). Відповідно до статті 13 Закону України “Про прокуратуру” систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури.

Відтак, відповідач вважає, що спірний наказ від 23.10.2014 року №2501-ц про звільнення позивача з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України видано Генеральним прокурором України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України “Про прокуратуру” та “Про очищення влади”.

Крім того, відповідач зазначає, що у разі ухвалення відповідного судового рішення, вилучення з Реєстру відомостей про особу щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади” покладено безпосередньо на Міністерство юстиції України.

Саме тому відповідач вважає вимоги позивача, викладені в позовній заяві необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

01.09.2020 представник відповідача подав пояснення, в яких зазначив, що Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 не передбачено обчислення середньої заробітної плати вимушеного прогулу за аналогічною посадою.

04.09.2020 позивач подав додаткові пояснення, в яких зазначив, що при проведенні люстрації має бути дотриманий індивідуальний характер відповідальності, що відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 у справі “Полях та інші проти України”. Вказав, що при проведенні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід враховувати підвищення тарифних ставок і посадових окладів відповідно до вимог чинного законодавства.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити повністю.

Офіс Генерального прокурора явку представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, заяв про розгляд справи без участі його представника не надходило.

Заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Наказом Генерального прокурора України від 03.02.2011 №163к позивача призначено на посаду заступника прокурора Львівської області.

Наказом Генерального прокурора України від 08.06.2011 №632к позивача призначено заступником прокурора Львівської області -прокурором міста Львова.

Наказом Генерального прокурора України від 03.04.2012 №472к позивача призначено прокурором міста Львова Львівської області.

Наказом Генерального прокурора України від 01.04.2014 року №576ц позивача призначено першим заступником начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту – начальником управління захисту конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора України від 05.07.2014 №1307ц позивача призначено заступником начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора України від 28.08.2014 №1937-ц позивача призначено заступником начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією-начальником управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора України від 23.09.2014 №2305-ц позивача призначено начальником управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

16.10.2014 набув чинності Закон України “Про очищення влади”.

З огляду на вищевикладене, 21.10.2014 позивач в порядку ст.4 Закону України “Про очищення влади” подав заяву на ім`я Генерального прокурора України в якій повідомив про те, що до нього не застосовуються заборони на подальше перебування на посадах в органах прокуратури. (Т. 1 а. с. 33-35). Підставою наказу зазначено довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 (Т.1 а. с. 159).

Водночас, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2501-ц позивача звільнено з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури, у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Не погоджуючись з оскаржуваним наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц, позивач звернувся з даним позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України №2501-ц від 23.10.2014, суд зазначає наступне.

Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

У статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України).

Відповідно до положень ст. 38, ч. ч. 1, 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Згідно з ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).

Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення).

Відповідно до абз. 4 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання таким актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу.

У рішенні Конституційного Суду України від 30.05.2001 за № 7-рп/2001 зазначено, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Згідно зі ст. 46-2 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-XII прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України “Про очищення влади”.

Преамбулою Закону України “Про очищення влади” від 16.09.2014 № 1682-VII (далі – Закон України № 1682-VII; тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Відповідно до понятійного апарату Закону України № 1682-VII очищення влади (люстрація) – це встановлена таким Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

- верховенства права та законності;

- відкритості, прозорості та публічності;

- презумпції невинуватості;

- індивідуальної відповідальності;

- гарантування права на захист.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 1 Закону України № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності вказаним Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 вказаного Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений вказаним Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 вказаного Закону.

Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій – сьомій статті 3 вказаного Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.

Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Відповідно до п. 8 ч. 1 Закону України № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 вказаного Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Згідно з п. 2 “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності вказаним Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 вказаного Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 вказаного Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах таких осіб:

1) звільняє таких осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 вказаного Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади”, у порядку та строки, визначені вказаним Законом.

Суд встановив, що позивача наказом Генерального прокурора України №2501-ц від 23.10.2014 звільнено за п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, оскільки, як зазначено у довідці про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України № 1682-VII, у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 він обіймав сукупно не менше одного року (1 рік 1 місяць) посади, які віднесені до категорії “керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України”.

Надаючи оцінку аргументам позивача про те, що Законом України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 №1789-XII не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться в Законі України № 1682-VII, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ, який діяв на час звільнення позивача, встановлено систему органів прокуратури, яку становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Згідно з ст. 13 Закону України “Про прокуратуру” (в редакції від 13.04.2012) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.

У статті 13 Закону України “Про прокуратуру” (в редакції від 14.08.2014) вказано, що систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур. До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів.

У частині 5 статті 47 Закону України “Про прокуратуру” (в редакції від 14.08.2014) передбачено, що військові звання офіцерів військової прокуратури відповідають класним чинам працівників прокуратури. При звільненні офіцерів військової прокуратури (до полковника включно) з військової служби і призначенні на посади прокурорів і слідчих в територіальні чи спеціалізовані прокуратури їм присвоюються відповідні їхнім військовим званням класні чини, а при прийнятті на військову службу у військову прокуратуру прокурорів і слідчих, які мають класні чини (до старшого радника юстиції включно), їм присвоюються відповідні військові звання згідно із законодавством.

Отже, у законодавстві, чинному на момент звільнення позивача органи прокуратури розмежовувалися на територіальні, спеціалізовані та військові.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697-VII, який набрав чинності 15.07.2015 визначено, що систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури.

У системі прокуратури України діють регіональні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.

Регіональну прокуратуру очолює керівник регіональної прокуратури - прокурор області, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, який має першого заступника та чотирьох заступників (ч. ч. 1, 2 ст. 10 Закону України “Про прокуратуру”).

Таким чином, регіональний поділ органів прокуратури визначено саме Законом України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697-VII

Суд також враховує інформацію щодо застосування окремих положень Закону України №1682-VII до керівників військових прокуратур, погоджену заступником Генерального прокурора України – Головним військовим прокурором 20.10.2014.

З огляду на викладене, суд погоджується з доводами позивача про те, що Законом України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-XII не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться в Законі України № 1682-VII, що, в свою чергу, порушує принцип юридичної визначеності.

Застосовуючи до спірних правовідносин норми міжнародного права, суд виходить з наступного.

Згідно з Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17.07.1997 № 475/97-ВР Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) та ч. 1 ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з ст.15 Закону України “Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за вказаними договорами.

У статті 19 Закону України “Про міжнародні договори” встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст. 2 Конвенції “Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості”, яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Положеннями Закону України № 1682-VII фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 вказаного Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які перебуваючи на конкретній публічній посаді вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України №1682-VII.

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

Враховуючи наведені норми міжнародного права та положення національного законодавства, суд вважає, що приписами Закону України № 1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях наявний дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу лише з тієї підстави, що він обіймав відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України № 1682-VII строку.

Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону України № 1682-VII, та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч. 2 ст. 1 Закону України № 1682-VII), що вказує на порушення принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, який передбачений у ч.2 ст. 61 Конституції України.

Суд вказує на те, що положення п. 2 “Прикінцеві та перехідні положення” та ст. 3 Закону України № 1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України № 1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України № 1682-VII мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку такі особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України № 1682-VII запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.

Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності Законом України № 1682-VII обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з вказаним підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями такими посадовими особами таких посад у передбачений Законом України № 1682-VII період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, який зафіксований у ч. 1 ст.62 Конституції України.

Фактично законодавцем запроваджена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України № 1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема, Закону України № 1682-VII) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Згідно з ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Відповідно до Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії “За демократію через право” (Венеційської комісії) вбачається наступне. У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання вказаного положення.

У пункті “а” ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 зазначено, що термін “дискримінація” охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі – Конвенція), що ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Матиєк проти Польщі”).

У рішенні у справі “Турек (Turek) проти Словаччини” (люстрація) від 14.02.2006 №57986/00 Європейський суд з прав людини постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації – які, на думку Європейського суду з прав людини, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя – має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (п. 115 вказаного рішення).

Згідно з статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення вказаного права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини визначає, що приватне життя “охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру” (п. 25 “C. проти Бельгії” від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод “захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом” (п. 61 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Pretty проти Сполученого Королівства” (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття “приватне життя” не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Niemietz проти Німеччини” від 16.12.1992. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на “приватне життя” (п. 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Sidabras and Dћiautas проти Латвії” (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п. п. 22-25 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Bigaeva проти Греції” від 28.05.2009 (справа 26713/05)). Крім того, встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (п. п. 43-48 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Ozpinar проти Туреччини” від 19.10.2010 (справа №20999/04)). Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Pfeifer проти Австрії” від 15.11.2007 (справа № 12556/03) та п. п.63 та 64 рішення Європейського суду з прав людини у справі “A. проти Норвегії” від 09.04.2009 (справа №28070/06), п.165 рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Олександр Волков проти України” (заява № 21722/11)).

Суд звертає увагу на те, що відповідач не надав належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь - якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Суд при розгляді справи також враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі “Полях та інші проти України”, в якій Європейський Суд з прав людини зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів президента України ОСОБА_3 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Європейський Суд з прав людини вказав, що заходи за Законом про люстрацію ширші, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_4 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, Європейський Суд з прав людини зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_3 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні у справі “Полях та інші проти України” є § 156 рішення, де Європейський Суд з прав людини зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України № 1682-VII, не класифікувалась як “кримінальна” в національному законодавстві і не схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_4 .

Відтак, не доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників необхідне у демократичному суспільстві і Європейський Суд з прав людини у § 324 вказаного рішення визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України № 1682-VII до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі “Волков проти України”, звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у зазначеній Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, оскаржений наказ про звільнення позивача з посади ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора України №2501-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України “Про запобігання корупції” іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі “Волков проти України”, звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З огляду на вказане, та враховуючи висновок суду про протиправність оскарженого наказу, суд дійшов висновку, що позивача необхідно поновити на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді необхідно допустити до негайного виконання.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України “Про оплату праці” порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 “Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати” (далі – Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 8 розділу 4 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з ч. 2 п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Для обчислення суми заробітку, що підлягає виплаті працівникові за час вимушеного прогулу, за основу беруться робочі дні.

Суд зазначає, що період з 24.10.2014 по 05.10.2020 є періодом вимушеного прогулу, за який військова прокуратура повинна виплатити позивачу середній заробіток, та який в сумі (у 2014 році – 49, у 2015 році – 250, у 2016 році – 251, у 2017 році – 248, у 2018 році – 250, у 2019 році – 249, у 2020 році – 190) становить 1487 робочих дні.

Суд встановив, що згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 14.04.2020 № 21-630зп заробітна плата позивача за два календарні місяці роботи, що передують дню звільнення (за серпень 2014 року – 0 грн. та за вересень 2014 року – 17439,55 грн.) становить 17439,55 грн. без врахування податків і зборів, відповідно середньоденний заробіток (17439,55 грн. / 21 робочий день) становить 830,45 грн.

Таким чином, оскільки вимушений прогул позивача складає 1487 робочих дні з 24.10.2014р. по 05.10.2020 включно, тому на його користь слід стягнути середній заробіток в розмірі 1 234 048,70 грн. (з розрахунку 830,45 грн. х 1487 дні) за час вимушеного прогулу, з утриманням податків та обов`язкових платежів.

Стосовно посилань позивача щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням підвищення посадового окладу за посадою, з якої його було звільнено, та урахуванням коефіцієнту підвищення середньоденного розміру заробітної плати при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд виходить з такого.

Як вже зазначалось судом, відповідно до пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Згідно з абзацами 7, 8 пункту 2 Порядку №100 час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду.

Згідно з пунктом 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

З огляду на наведені положення пункту 2 Порядку №100 зміна структури заробітної плати з одночасним збільшенням посадових окладів передбачає інші вимоги як до розрахунку середнього заробітку, так і до визначення розрахункового періоду у порівнянні з тими, які встановлені в пункті 10 Порядку №100.

Враховуючи, що позивач підлягає поновленню на посаді, яку він обіймав до звільнення, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу слід розраховувати на підставі того штатного розпису і тих складових заробітної плати, на які він має право.

Суд звертає увагу, що сторонами не надано доказів збереження посади з якої позивач звільнений у жовтні 2014, а також підвищення окладу за такою посадою. З огляду на викладене, суд не вправі здійснювати обчислення середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу з врахуванням самостійно зазначених ним сум.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби – у межах суми стягнення за один місяць.

Суд зазначає, що рішення в частині поновлення на посаді та виплати середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць слід допустити до негайного виконання, у відповідності до п. п. 2, 3 ч. 1 КАС України.

З огляду на вказане, рішення суду в частині стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в розмірі 17 439,55 грн без урахування обов`язкових платежів та податків необхідно допустити до негайного виконання.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Офісу Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України № 1682-VII, суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 5 Закону України № 1682-VII визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої вказаним Законом, є Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення про Мін`юст), Міністерство юстиції України (Мін`юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.

Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін`юст передбачено, що Мін`юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади”, надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Згідно з ст.7 Закону України № 1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 вказаного Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади” (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади”, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5 (далі - Положенням про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 2 розділу ІІ Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України “Про очищення влади”, відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;

- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України “Про очищення влади”, інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України “Про очищення влади” разом з відомостями про звільнення особи з посади;

- надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України “Про очищення влади”, та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 вказаного розділу.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.

Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”, є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, суд вважає, що слід зобов`язати Офіс Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України № 1682-VII.

Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.

Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

вирішив:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 2501-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051), як правонаступника Генеральної прокуратури України, на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу 1 234 879,15 грн (один мільйон двісті тридцять чотири тисячі вісімсот сімдесят дев`ять гривень 15 копійок) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.

Зобов`язати Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051), як правонаступника Генеральної прокуратури України, проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, ідентифікаційний код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 ) заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади”.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 17 439,55 грн, допустити до негайного виконання.

Судові витрати зі сторін не стягувати.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 15 жовтня 2020 року.

Головуючий суддя Грень Н.М.

Суддя Кравців О.Р.

Суддя Кухар Н.А.