Рішення № 92240912, 16.10.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

16 жовтня 2020 р. Справа № 120/3280/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комісії з ліквідації Департаменту житлово - комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, Вінницької обласної державної адміністрації, Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації про визнання протиправним та скасування рішення, наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 , позивач) до Комісії з ліквідації Департаменту житлово - комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (далі- комісія, відповідач 1), Вінницької обласної державної адміністрації (далі - Вінницька ОДА , відповідач 2), із позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення №8 від 25 травня 2020 року комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації про звільнення ОСОБА_1 ;

- визнати протиправними та скасувати наказ голови комісії з ліквідації Департаменту від 26 травня 2020р № 19-о про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації;

- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації з 29 травня 2020 , на якій вона працювала до прийняття наказу голови комісії з ліквідації Департаменту від 26 травня 2020р. №19-о;

- стягнути з Вінницької обласної державної адміністраціїсередній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 травня 2020 року по день фактичного поновлення на посаді;

- стягнути з Вінницької обласної державної адміністрації моральну шкоду в сумі 25 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що спірні накази винесені не уповноваженим органом, оскільки її звільнено не суб`єктом призначення. Вказала, що навчається у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, відтак, мала переважне право на залишення на роботі. Зазначила, що до спірних правовідносин слід застосовувати редакцію Закону України "Про державну службу", яка діяла від 01.01.2019 р. і передбачала, що у разі ліквідації державного органу, особа може бути звільнена у разі, якщо не можливо перевести на іншу посаду.

Позивачка додатково зазначила на відсутність самої ліквідації Департаменту, оскільки повноваження останнього передано до інших новостворених управлінь Вінницької ОДА, що вказує на фактичну реорганізацію шляхом поділу. Про безпідставність звільнення, на думку позивачки, свідчить і постанова КМУ від 25.03.2020 р. №256, якою рекомендовано державним органам не звільняти працівників під час встановлення обмежувальних заходів. Зазначено в позові й про те, що внаслідок незаконного звільнення позивачці спричинено моральну шкоду.

Ухвалою суду від 17.07.2020 р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено здійснювати розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

10.08.2020 на адресу суду надійшов відзив від Комісії з ліквідації Департаменту житлово - комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, в якому просила відмовити в задоволенні позову та вказала, що розпорядженням від 17.09.2019 прийнято рішення про ліквідацію Департаменту, а тому позивачка в березні 2020 року була попереджена про наступне вивільнення та в подальшому звільнена. Також вказала, що голова комісії в силу вимог чинного законодавства наділений повноваженнями щодо видачі наказів в тому числі стосовно звільнення працівників. Зазначила на відсутність підстав для стягнення моральної шкоди.

10.08.2020 р. надійшов відзив від Вінницької обласної державної адміністрації, в якому просила відмовити в задоволенні позову посилаючись на те, що позивачка перебуває у трудових відносинах саме з Департаментом житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, відтак, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку та моральної шкоди із адміністрації.

10.08.2020 позивачкою подано заперечення на відзив, в яких повторно вказала на відсутність повноважень голови видавати наказ про її звільнення та просила задовольнити адміністративний позов.

Ухвалами суду від 01.09.2020 р. витребувано додаткові докази та відмовлено в залученні в якості співвідповідача ГУ ДКСУ у Вінницькій області.

Ухвалою суду від 14.09.2020 залучено в якості співвідповідача Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації та встановлено 15-денний строк на подачу відзиву на позов.

15.10.20 надійшов відзив від Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації, в якому просив відмовити в задоволенні позову вказуючи, що голова ліквідаційної комісії наділений повноваженнями на звільнення особи. Окремо вказано, що позивачку правомірно звільнено з підстав ліквідації державного органу, а норми КЗпП не застосовуються до спірних правовідносин.

Суд дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

Розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації №685 від 05.09.2019 вирішено припинити Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації шляхом ліквідації.

17.09.2019 розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації №714 вирішено припинити Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації шляхом ліквідації та визнано таким, що втратило чинність розпорядження №685 від 05.09.2019.

В подальшому, 11.03.2020 розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації №180 “Про внесення зміни до розпорядження голови облдержадміністрації від 17.09.2019 №714”, внесено зміни до розпорядження голови облдержадміністрації від 17.09.2019 №714 про ліквідацію Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації та Додатком визначено склад комісії з ліквідації, зокрема головою призначено ОСОБА_2

23.03.2020 працівників Департаменту, в тому числі ОСОБА_1 наказом №11-о повідомлено про наступне вивільнення у зв`язку із ліквідацією Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації.

25.05.2020 протоколом №8 комісії із ліквідації Департаменту прийнято рішення про звільнення працівників Департаменту, серед інших, і ОСОБА_1

26 травня 2020 наказом №19-о Голови комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації ОСОБА_1 звільнено з 28.05.2020 р. з посади головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації у зв`язку із ліквідацією, пункт 1.1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", пункт 1 статті 40 КЗпП України.

Не погоджуючись з даним рішенням та наказом щодо її звільнення та бажаючи поновитись на роботі, позивачка звернулась з цим позовом до суду.

Визначаючись щодо спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу” (у подальшому наводиться в редакції (зі змінами від 19.09.2019 р., що набрали чинності 25.09.2019 р.), яка діяла на час виникнення спірних правовідносин; надалі - Закон № 889-VIII).

Частина третя статті 5 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII визначає, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII передбачено, що державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення.

Відповідно до пункту 1.1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу.

Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності) (ч. 3 статті 87 Закону № 889-VIII).

Згідно з частиною 3 цієї статті, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Пунктом 4 частини 1 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, серед іншого, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Частиною 4 цієї статті визначено, що в разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

Як вже зазначалось, на трудові відносини з державним службовцем поширюється законодавство про працю у частині відносин, не врегульованих Законом від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.

Зокрема, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП Укрїани передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частини першої та другої статті 49-2 цього ж Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Вимогами частини третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Отже з процитованих норм видно, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу.

Оцінюючи підставу звільнення, зокрема факт наявності ліквідації державного органу, суд вказує наступне.

Постановою Кабінету Міністру України 20.10.2011 № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі також - Порядок № 1074, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Вказаний Порядок визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Пунктом 5 Порядку № 1074 встановлено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1074 права та обов`язки органів виконавчої влади переходять, зокрема, у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Пунктом 12 вказаного Порядку передбачено, що орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється. Орган виконавчої влади, щодо якого набрав чинності акт Кабінету Міністрів України про його припинення, продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції з формування і реалізації державної політики у визначеній Кабінетом Міністрів України сфері до набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади його повноважень та виконання функцій.

Пунктом 15 Порядку № 1074 передбачено, що у разі припинення органу виконавчої влади Кабінет Міністрів України утворює відповідну комісію, затверджує її голову та визначає строк проведення реорганізації або ліквідації. Головою комісії з ліквідації органу виконавчої влади затверджується посадова особа, визначена Кабінетом Міністрів України.

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

Виходячи з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Відповідно до роз`яснень, викладених в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудовий спір, пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суд має з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема: ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці; про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна правова позиція висловлена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 819/691/17, від 08 травня 2019 року у справі №06/1175/17, від 11 березня 2020 року у справі №813/1220/16.

З наведеного вбачається, що для прийняття законного та обґрунтованого рішення суду необхідно з`ясувати чи були визначені законом підстави для звільнення ОСОБА_1 та чи була дотримана процедура її звільнення з роботи.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Вінницька облдержадміністрація не відмовилася від функцій і завдань, які раніше виконувались Департаментом житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, а фактично передала їх новоствореним управлінням.

Мета прийняття вказаних розпоряджень полягала у забезпеченні оптимізації структури Вінницької ОДА та приведенні граничної кількості працівників облдержадміністрації до рекомендаційної чисельності.

При цьому суд, надаючи оцінку факту ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації, враховує усталену правову позицію Верховного Суду України, відображену у постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14) та від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14). Згідно з цією позицією ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Судом встановлено, що позивачка працювала головним спеціалістом-юрисконсультом Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації, тобто займала посаду в структурному підрозділі Вінницької обласної державної адміністрації зі статусом юридичної особи публічного права.

Як встановлено судом, розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації №299 від 16.04.2019 р. вирішено припинити Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації шляхом поділу на управління розвитку інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та управління транспорту Вінницької обласної державної адміністрації.

В подальшому, 05.09.2019 р. розпорядженнями голови Вінницької обласної державної адміністрації №686, №687 створено Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та Управління розвитку транспорту і затверджено Положення про такі (управління).

При цьому, як видно зі змісту Положень про новоутворені управління до них перейшли повноваження Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, а саме:

- здійснення аналізу стану і тенденцій розвитку сфер житлово-комунального господарства, паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження, дорожнього господарства, транспорту, зв`язку, діяльності курортів, прийняття участі у визначенні пріоритетів розвитку відповідних сфер, а також формуванні напрямів інвестиційної політики та підготовки пропозицій із зазначених питань, спрямованих на забезпечення сталого розвитку області та організацію надання послуг, підвищення їх якості та конкуренто-спроможності;

- підготовка пропозицій щодо реформування і розвитку сфер житлово-комунального господарства, енергетики, транспорту, дорожнього господарства, зв`язку, діяльності курортів, спрямованих на виконання законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, та забезпечення здійснення заходів для їх реалізації;

- взяття участі у підготовці відповідних інформаційних матеріалів з питань, що належать до компетенції ;

- розробка проектів нормативно-правових актів в сферах житлово-комунального господарства, паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження, дорожнього господарства, транспорту, зв`язку, діяльності курортів, у законодавчо визначених випадках;

- сприяння розвитку науки, впровадженню нових технологій, підвищенню технічного рівня надання послуг, їх якості та конкурентоспроможності;

- виконання функцій органу управління підприємств, установ та організацій, які є спільною власністю територіальних громад області;

- спрямування та контроль роботи відповідних структурних підрозділів райдержадміністрацій;

- методологічна допомога та координація діяльності;

- спрямування та контроль роботи відповідних структурних підрозділів райдержадміністрацій;

- методологічна допомога та координація діяльності роботи підприємств, установ та організацій житлово-комунального господарства, енергетики, дорожнього господарства, транспорту, зв`язку, курортів;

- внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення системи обліку, звітності та державної статистики у сфері житлово-комунального господарства, енергетики, дорожнього господарства, транспорту, зв`язку, діяльності курортів;

- забезпечення методичного керівництва нормування та погодження загальновиробничих норм питомих витрат паливно-енергетичних ресурсів підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності;

- вирішення інших питань у сфері житлово-комунального господарства, енергетики, дорожнього господарства, транспорту, зв`язку, діяльності курортів відповідно до законодавства;

- організація роботи щодо взаємодії з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, Міністерством інфраструктури України з питань координації роботи житлово-комунального господарства, паливно-енергетичного комплексу, зв`язку, авіаційного, автомобільного, залізничного, річкового, міського електричного транспорту, дорожнього господарства, діяльності курортів.

З наведеного суд доходить висновку, що функції ліквідованого Департаменту, в якому позивачка займала посаду юрисконсульта, фактично перейшли до новоутворених управлінь Вінницької ОДА.

Відтак, суд доходить висновку, що мала місце саме реорганізація Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, а не ліквідація.

Відповідна правова позиція щодо аналогічного спору викладена в постанові ВС від 17.07.19 р. у справі 591/3063/16-а.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 24.01.2018 у справі № 806/608/16, згідно з якою юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов`язків до інших осіб. Іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення (ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України).

У розумінні зазначених норм закону приєднання – це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але в більшому масштабі. Приєднувана ж організація припиняє свою діяльність як самостійна юридична особа. У разі приєднання на підставі передавального (а не ліквідаційного) акта орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, виключає юридичну особу, яка припинила діяльність, з державного реєстру.

Юридична особа-правонаступник, до якої внаслідок приєднання перейшли майно, права та обов`язки припиненої юридичної особи, несе відповідальність за її зобов`язаннями в повному обсязі.

Підсумовуючи, суд зазначає, що проведена ліквідація Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації з подальшою передачею його завдань та функцій до інших новоутворених структурних підрозділів, а саме Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та Управління розвитку транспорту з відповідною матеріальною базою, свідчить про фактичну реорганізацію державного органу, що не виключає, а зобов`язує роботодавця (державу) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи (юридичної особи публічного права).

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11.07.2012 в справі № 6-65цс12, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 18.09.2018 у справі № 800/538/17), підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією підприємства, установи, організації за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація чи реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Ліквідація структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України виключно з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами, при умові дотримання власником вимог ч. 2 ст. 40, ст. 42, 43, 49-2 КЗпП України.

Враховуючи наведене суд доходить висновку, що звільнення позивачки могло вважатися законним лише за умови дотримання встановленої законом процедури. Водночас встановлення факту порушення відповідних процедурних гарантій є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на займаній посаді.

Також, судом встановлено, що з дня попередження позивачки про майбутнє вивільнення та включно до дати звільнення із займаної посади, позивачці не було запропоновано жодної іншої вакантної посади. Хоча, як видно з матеріалів справи, такі посади в структурі Вінницької ОДА були та відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню позивачки і досвіду її роботи.

Зокрема, судом досліджено штатний розпис Департаменту та новостворених управлінь та встановлено, що станом на 01.01.2020 в управліннях були створені посади головного спеціаліста-юрисконсульта.

При цьому суд не надає оцінку доводам позивачки про її переважне право на залишенні на роботі як працівнику, якій навчається у вищому учбовому закладі, оскільки відповідачем не враховувалися ці обставини, посади не пропонувалися і не вирішувалося питання переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників.

Окремо, суд вказує й на те, що згідно записів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Департамент перебуває в стані припинення, а тому на момент звільнення позивачки не був ліквідований.

За сукупністю наведених обставин, суд доходить висновку, що комісією та Департаментом, прийнято спірні рішення щодо звільнення ОСОБА_1 з мотивів ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації за відсутності правових на те підстав, а отже спірні рішення є протиправними та підлягають скасуванню.

Окремо, оцінюючи аргументи позивачки щодо видачі наказу про звільнення неуповноваженою на те особою, а саме, головою ліквідаційної комісії, то суд вказує на таке.

Як випливає із положень статті 87 Закону України "Про державну службу" припинення державної служби з підстав ліквідації здійснюється з ініціативи суб`єкта призначення.

В розумінні пункту 7 частини першої статті 2 Закону України " Про державну службу" суб`єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

В свою чергу, частиною першою статті 104 ЦК України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Згідно положень статті 105 ЦК України, учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Отже, з моменту прийняття рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначається комісія з припинення юридичної особи та до неї пререходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, в тому числі й вирішення питання щодо звільнення працівників.

Так, розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації №180 від 11.03.2020 р. визначено склад комісії з ліквідації та головою призначено ОСОБА_2 .

Відтак, суд доходить висновку, що голова комісії станом на 25.05.2020 р. був уповноважений приймати рішення щодо звільнення позивачки із посади, а тому досліджувані доводи не приймаються судом до уваги.

Суд також звертає увагу на те, що попередній керівник Департаменту Волков С.А. звільнений з посади 04.03.2020 р., відтак, лист датований 25.04.2019 р., що наданий позивачем стосовно повноважень першого, - судом до уваги не береться.

Стосовно позиції позивачки про необхідність застосування до спірних правовідносин редакцію Закону України "Про державну службу" від 01.01.2019 р., в якій статтею 87 визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю та звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення, суд з такими не погоджується , виходячи з наступних міркувань.

Як встановлено, позивачка попереджена про вивільнення у зв`язку із ліквідацією у березні 2020 та звільнена у травні 2020 , відтак слід застосовувати норми, які діяли на час відповідного попередження та звільнення. При цьому, під час попередження про наступне вивільнення та звільнення, норма статті 87 Закону України "Про державну службу" була викладена наступним чином:

"1. Підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.".

Отже, на момент попередження ОСОБА_1 про вивільнення з підстав ліквідації та на день звільнення, норми ЗУ "Про державну службу" не передбачали поширення на спірні правовідносини законодавства про працю та звільнення лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Також не поширюється на спірні правовідносини і постанова КМУ від 25.03.2020 р. №256, оскільки в ній рекомендовано підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Так, відповідно пунктами 3,4, 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

- систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

- прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

- нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Разом з тим, як вже зазначалось, позивачку звільнено у зв`язку із ліквідацією Департаменту, а тому положення пунків 3,4 та 5 частини першої статті 40 КЗпП України також не застосовувались.

Суд звертає увагу, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер`їлдіз проти Туреччини», п. 128, та «Беєлер проти Італії», п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків («Лелас проти Хорватії», п. 74).

Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Враховуючи недотримання положень вимог Кодексу законів про працю України щодо процедури вивільнення працівника, суд вважає, що оспорюваний наказ про звільнення позивача з посади головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфрастуктури Вінницької облдержадміністрації №19-о від 26.05.2020 та рішення Комісії №8 від 25.05.2020р. щодо звільнення ОСОБА_1 протиправними та такими, що винесені з порушенням вимог законодавства про державну службу, Кодексу законів про працю України та підлягають скасуванню.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Суд зазначає, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірності своїх дій та рішення. Натомість, позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтується позовна заява.

Отже враховуючи наведені вище висновки суду щодо протиправності оскаржуваних рішень про звільнення та їх скасування, а також вимоги частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є необхідним поновити позивачку на попередній роботі.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

В пункті 6 Постанови "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 року №13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

На виконання вимог ухвали суду, Комісією надано довідку № 01-23-01/816 від 09.09.2020, згідно якої середньоденна заробітна плата на момент звільнення ОСОБА_1 складає 398,38 грн.

Кількість днів вимушеного прогулу станом на день прийняття цього рішення становить 97 робочих днів (з 29.05.20 по 16.10.20 ), середній заробіток за 1 день згідно довідки від 09.09.2020 р. складає 398 грн. 38 коп., у зв`язку з чим сума середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу становить 38 642,86 грн. (398, 38 грн. х 97 дн.).

Враховуючи вищенаведені норми, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення позивачки на попередній посаді та, як наслідок, стягнення середнього заробітку з Департаменту за час вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує в тому числі чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

В силу положень пунктів 2,3 частини першої статті 371 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи вищенаведені норми процесуального закону, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення із Департаменту на користь ОСОБА_1 середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме 7728,58 гривень із відповідним відрахуванням загальнообов`язкових платежів - слід допустити до негайного виконання.

При цьому, задоволення вимог про стягнення середнього заробітку з Департаменту, виключає задоволення даних вимог до Вінницької ОДА.

Щодо стягнення моральної шкоди, то така вимога задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Так, статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України.

Частинами першою та другою статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Так, відповідно до частин другої, третьої статті 23 ЦК України, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п. 3 вказаної постанови).

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 25 000 грн. та не підтверджено її документально.

За сукупністю наведених обставин підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації №8 від 25 травня 2020 щодо звільнення ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати наказ голови комісії з ліквідації Департаменту від 26 травня 2020 № 19-о про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації.

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації з 29 травня 2020 , на якій вона працювала до прийняття наказу голови комісії з ліквідації Департаменту від 26 травня 2020р. №19-о.

Стягнути з Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (код ЄДРПОУ 38966709) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 травня 2020 в сумі 38 642,86 грн. (тридцять вісім тисяч шістсот сорок дві гривні вісімдесят шість копійок) з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду допустити до негайного виконання в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати - у межах суми стягнення за один місяць, а саме 7728,58 грн. (сім тисяч сімсот двадцять вісім гривень п`ятдесят вісім копійок) з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач 1: Комісія з ліквідації Департаменту житлово - комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (вул. В. Порика, 29, м. Вінниця).

Відповідач 2:Вінницька обласна державна адміністрація (вул. Соборна, 70, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 20089290).

Відповідач 3:Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (вул. В. Порика, 29, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 38966709).

Рішення в повному обсязі складено: 16.10.2020.

Суддя Віятик Наталія Володимирівна